День 71.Спаплюжене кохання

Вже всім поскаржилась, пожаліюся ще й сюди.

Мене сьогодні обматюкали жінки, під балконами яких живуть котики, в тому числі мій новий краш Персик. Подумали, що я знову принесла туди якусь коробку (а я не приносила, просто їжу висипала в ту, що вже стояла). Обматюкали, накричали, було дуже неприємно. Обгидили своїми поганими ротами наші ніжні взаємини.

З хорошого - взялася нарешті за чашки та іншу роботу. Боялася, що після тривалої перерви руки не стоятимуть, але наче все гаразд.

Почитала Гіркіна, який чомусь зве себе Стрєлковим, хоча, як на мене, він саме Гіркін - гиря, що тягне людство у минуле. Раніше, коли іноді здавалося, що у нас усе погано, слухала його - і одразу легше ставало, бо все виявлялося цілком норм. Зараз теж, якщо його аналіз ситуації на фронті послухати, то дійсно розумієш - армія в нас огого.

Так от він пише, що України не має бути взагалі як якоїсь території, навіть у вигляді республіки чи області у складі росії. І згадки про неї не повинно залишитись. Така позиція не лишає українцям вибору, чи не так?
На групі психологічної підтримки обговорювали теми депресії і нових сенсів. Багато хто, опинившись нарешті у безпеці і зіскочивши з адреналіну, відчуває емоційний спад, накриває усіма тими почуттями, які тривалий час витіснялися. Це нормально. Незрозуміло, як планувати життя, коли майбутнє у тумані, це також не додає оптимізму - і це теж нормально. Вихід – у створенні нових (або актуалізації старих) сенсів. Наприклад – зберегти себе і те, що любиш.

Отже – тримаємось, любимо, піклуємось, захищаємось.
Обіймаю.

Тетяна КУЗИК