Чому замовчана трагедія, більша за Лідіце і Хатинь?

У Корюківці на Чернігівщині знову поминали мирних жертв Другої світової війни — майже 7 тисяч жителів міста було знищено нацистськими окупантами. Знову були поминальні дими з кадильниць священиків, червоні квіти пам’яті в руках очільників області і гіркі слова про ту давню трагедію, яка й досі болить.

Сьогодні історики називають Корюківську трагедію найбільшою нацистською каральною акцією знищення населеного пункту разом із мешканцями у Другій світовій війні 1939—1945 років. Представник Українського інституту національної пам’яті в Чернігівській області Сергій Бутко на траурних заходах у Корюківці зауважив: «Нацистський злочин знищення Корюківки, а таких в Україні було понад 670, у Чернігівській області — 63, має особливість — вбивали і спалювали не під час бойових дій, а свідомо діяли проти цивільного населення з метою «помсти і залякування». З 2014 року ми переконалися, що спадкоємцем таких нацистських каральних акцій є сучасний російський агресор, який це намагається робити вже за допомогою сучасних засобів нищення. Мета, почерк, безмежна жорстокість такі самі. І тільки наша власна українська держава, наша армія захищає беззахисних мирних людей, рятує від катастрофи масових вбивств».

Офіційну делегацію під час відвідування історичного музею, де вона ознайомилася з експозицією про знищення Корюківки, серед іншого просто шокувала одна світлина. На знімку, як розповів Андрій Науменко, науковий співробітник музею, пенсіонерка Віра Гнатюк, 1932 року народження, яка врятувалася від знищення карателями, тримає в руках миску зі спаленими рештками 36 жертв, зокрема й своєї сім’ї, яких вона власноруч поховала у городі спаленої рідної хати.

Але знову й знову лунає питання: чому така трагедія сталася і чому про неї мовчали в радянський час?

Бо, як сьогодні розповідають історики, а місцеві жителі говорили про це весь час відкрито, та їх ніхто не чув: по-перше, знищували українців Корюківки переважно мадяри, а радянська влада не хотіла псувати стосунків із соціалістичною Угорщиною.

По-друге, знищення міста було не просто спровоковано нападом радянських партизан загону Олексія Федорова на мадярську військову частину. Найбільший злочин у тому, що партизани три дні з сусіднього лісу просто спостерігали за винищенням мирних громадян. Не було команди, адже комуністичній партії треба було піднімати українців на боротьбу проти німецьких окупантів... Така гібридна логіка.

Партизани могли врятувати бодай частину мешканців Корюківки від смерті, однак зумисне не зробили цього. Відповідно до офіційних даних, на початку 1943 року з’єднання першого секретаря Чернігівського обкому КП(б)У Федорова налічувало 12 загонів загальною кількістю 5,5 тисячі бійців; більшість із них базувалася неподалік Корюківки, у сусідніх селах. За підрахунками істориків, кількість карателів, відряджених на «акцію відплати», становила лише 300—400 осіб.

Ще відомо, що Микола Попудренко — один із керівників партизанського руху в Україні, секретар Чернігівського підпільного обкому Компартії — заборонив вчиняти будь-які дії для захисту Корюківки, хоча більшість рядових партизан рвалися на допомогу людям... А в своєму щоденнику, опублікованому нині журналом «Сіверянський літопис», сухо і спокійно розповідає, як радянські партизани вбивали дядьків із села, котрі заїхали в ліс по дрова. Ось вам і «герой» Чернігівщини, на честь якого, до речі, в обласному центрі назвали сквер, вулицю і якому досі стоїть пам’ятник...

Численні накази вищого військового керівництва орієнтували партизан на вчинення диверсій і знищення живої сили ворога, проте немає жодного документа, де вказувалось би на необхідність захищати мирне населення. Можна лише здогадуватися, що, провокуючи гітлерівців на масові розправи, диверсанти насправді виконували директиву Москви: «Піднімати український народ на боротьбу проти окупантів».

Жодна каральна операція гітлерівців не переривалася сталінськими загонами, бо було вигідно, щоб відбувалось якнайбільше звірств з боку німецької адміністрації. Усі знали, що німецькі окупанти за кожного вбитого солдата розстрілюють до 100 чоловік, і цього наказу вони невідступно дотримувалися. А підпільники та партизани, вбивши німця, навіть не прикопували труп. Таке часто траплялося просто в населених пунктах, після чого гітлерівці відразу розстрілювали мирних людей, село спалювали. За задумом Москви, населенню України потрібно було довести, що Голодомор 1932—1933 років, розстріли 1930-х — це так собі, а німецький режим набагато жахливіший. Гітлер, зі свого боку, вважав, що партизанська війна дає змогу виявляти «небажані елементи», які слід знищити. Відповідно до планів рейхсфюрера СС Гіммлера, кількість слов’янського населення мала зменшитися до 30 мільйонів.

На траурних заходах у Корюківці голова Чернігівської обласної ради Ігор Вдовенко наголосив: «Ми повинні зробити все можливе, щоб не допустити повторення трагічних сторінок нашої історії, докласти зусиль, щоб спогади про жахіття війни залишилися у пам’яті як вічна пересторога, але ніколи більше не ставали реальністю».

А народний депутат Анатолій Євлахов пообіцяв зробити все від нього залежне, щоб у 2018-му на 75-ті роковини гідно вшанувати пам’ять жертв Корюківської трагедії, адже меморіал пам’яті населених пунктів, знищених нацистськими окупантами, досі не зведено.

Василь ЧЕПУРНИЙ."Голос України"