Чому я не голосував за Ігоря Андрійченка

Оскільки одні вибори закінчились, а нові ще не розпочались - мій виступ не повинен сприйматися як агітація проти. Адже Ігор Андрійченко – мій земляк із Сосниці, симпатичний молодий чоловік, що був не без впливу «смотрящого» від «Батьківщини» і посланий на фронт – аби не заважав «розводити» опозицію...

Ігор вчився в німецькому Трірі і в шведському парламенті – це тільки те, що я знаю. Він має свіже, нове бачення багатьох міських ситуацій, бо сьогоднішня міська влада – це клубок старих інтриганів, які нічого не роблять для міста. Тому й смердить зараз Чернігів пожежею смітника, а міський голова Олександр Соколов разом з Валентином Мельничуком клепле партію «Наш край». Замість того, щоб зайнятися сміттям…

Тож загалом я з симпатією придивляюсь до Ігоря Андрійченка. Але – не голосував за нього свідомо. І оскільки обіцяв розповісти про причини публічно – роблю це після виборів.

Перша причина – команда «Демальянсу» не справляє враження відкритої, а якоїсь сектантської. Скажімо, коли обговорюють проблеми міської медицини – обминаючи тих людей, що відомі демальянсівцям, і є авторитетами в медицині. Попри позірну відкритість фінансування партії – витискаються брудні руки Віктора Лазаря, який разом з Аверченком угробив газету «Сіверщина». І Андрійченко це чудово знає… Гроші, звісно, не пахнуть, але моя справа тоді – голосувати чи ні за команду, яка фінансується з-за вугла Лазарем…

Друга причина більш серйозніша. Як виборець, я хочу про свого кандидата знати все – аж до коханки включно, не кажучи про політичні метанія та фінансову залежність. І коли Володимир Поліщук у «Люстраційному бюлетені» надрукував критичну статтю про Андрійченка (а ще були про Міщенка, Березенка…) – той побіг судитися.

Та мене суд не цікавить – мене цікавлять факти, які викладені у статті. Якщо брехливі – скажи, я може й повірю. Якщо ж нема чого сказати, а змушуєш у суді доводити критику – це не європейський політик, це типовий совок.

Я коли був у США на стажуванні в редакціях – мене заінтригувало терпеливе ставлення суспільства до вільного слова. В тому числі – ахтунг, ахтунг! – і до кривого, неправдивого слова. Логіка американців така: а хто бере на себе сміливість визначити – де слово правдиве, а де брехливе?! Тому і шановного президента Франкліна Делано Рузвельта преса товкла, як кота в тапок і він терпів. Один із синів, що воював на фронті, не витримав і написав – я хочу, щоб один із нас ( у Рузвельта було четверо синів) загинув, щоб преса заткнулася…

Хлопці їздять про трієрах і стортингах, бачать красиву споживацьку картинку, присмачену бургундським чи шампанським, а суті європейської політики і не бачать. Вона ж – нагадаю – у свободі слова. Коли ж партійні друзі Андрійченка – як, скажімо, Геннадій Висоцький - стали з притиском виясняти – хто ж таки автор статті? – мені це знову запахло рецидивами совєтського котка… Не суть статті їх цікавила, а – найти і наказати автора! Це Європа? Сплюньте!

Європейське законодавство захищає не політика, якого обізвали чи звинуватили, а – таки журналіста. А тут – такий нєжний молодий український політик, що побіг судитися за статтю. До речі, а я так і не зрозумів – так був Ігор Андрійченко членом Партії регіонів чи ні?

Василь ЧЕПУРНИЙ