Бо люблю...

Я тримав тебе, серпню, за поли зів’ялого лугу,
Я збирав твої яблука в пригорщі виспілих днів,
Але ти забринів павутинкою срібною туги
І, зітхнувши полегко, за стишений обрій побрів.
Така спішна хода… Злітувалося літо доокіл.
Що збулося, що ні, щось минулось навіки віків.
Лиш відлуння стоїть здаленілої юності кроків
Та вечірньо горить на щоці твоя квітка руки.
То усе в давнині: і розкрилля, і злети до неба.
Вже ніхто не розв’яже вузли наших юних шляхів.
І мені в цьому світі, бува, незатишно без тебе
Хоч з одної ріки ми, та з різних її берегів.
З неба ніжність зійде і осиплеться вичахла синька,
Ожиновий вітер сизо вистелить голу стерню.
Хоч і давні чуття, та не випив я їх до краплинки,
Бо і досі люблю.
03.09.2021р.

Микола БУДЛЯНСЬКИЙ