Бичачий хвіст з патріаршим кропилом

Тиражують оце "крик душі" відомого художника, лауреата і навіть офіційного генія за одним окремо взятим рейтингом. Дуже зобидив цього художника один екс-президент, який пообіцяв йому його персональний музей на столичному Андріївському узвозі. Обіцяв і, як за цим екс-главою держави часто водилося, не зав'язав. Залишив художника з облизнем. А тепер той художник тим облизнем гайда квецять по всіх і вся: "У нас абсолютно правди не має, законів не має, порядку не має. А як ні законів і порядку, то і держави не має. Сьогодні Україна — найгірша країна в Європі для життя". І, звісно ж, дуже шкодує, що повернувся сюди з Австралії і з Американских Штатів.

Колись давно, ще коли в рідній отчині художника Москалівці був колгосп, сталася в районі притичина, яку тоді довго перемелювали старі і молоді. Новий голова, чоловік енергійний, інтелігентний, з педагогічною освітою, заповзявся наводити лад у селі. По-тодішньому, отже, взявся серйозно за соцкультпобут: новий будинок культури, дитсадок, бібліотеку,асфальт, тротуари, металеві огорожі, двори... Дісталося тоді голові від райкому за нецільові трати, але найбільше - від того художника, який саме тоді нагодився був додому. Лаяв він того голову на чому світ, бо, бачте-но, тими асфальтами-тротуарами-парканами порушив первозданну патріархальну красу села: ні тобі мальовничої калабані посеред вулиці, ні хати під сніпком, ні скособоченої розбембаної клуні. Премудрий Федір Якович, голова, тоді знайшовся: "А ви, - каже, - переїжджайте, дорогий земляче, з Києва сюди, на родове обістя, ми вам і хатину під сніпками та з глиняною долівочкою змастеримо, і хлівець мазаний, і ворітця на сирових петлицях та при конопляній шворці, з рипом, і шпоришеве подвір'я, і мальви коло тину ... Поселетеся та й будемо разом ту красу увічнювати. На те сердитий митець тільки дверима кабінету грюкнув - тільки його й бачили.

А вже на зорі незележності знайшовся у наших краях славний підприємець, патріот, меценат. Загорівся відбудувати в райцентрі для творів художника цілий палац - з недобудованого культурно-спортивного комплексу. І навіть заручився на те благородне діло митцевою згодою. Але прагматичний художник подумав-подумав, покрутив пальцями, щось собі в умі прикинув і... взяв своє слово назад. Не той розмах. Пан Іван, звісно, за геніальністю - Далі, та Ланівці - не Фігерас.

Те, що життя у нас не з медом, - це і не геніям відомо. І що президенти наші всі як один із хутора Брехунівки - на це відкриття теж не треба рейтинги геніальності вигравать. Отой, хто того художника надув, те ж саме зробив ледь не з кожним "маленьким українцем", який кричав йому, на сцені після сушів сущому, осанну. І що ж? Не рвемо ж на собі патли, не дригаємо ніжками, не швиргаємося камінням, не скидаємо з хворої голови... А тим паче не гидуємо країною.

Навіть прості смертні не плутають бичачий хвіст із патріаршим кропилом.

Валерій ЯСИНОВСЬКИЙ