Амурна історія радянських письменників
У моїй другій мемуарній книжці "Тіні в дзеркалі", що незабаром побачить світ у видавництві "Ярославів Вал", поряд із сенсаційними й гіркими сюжетами з минулого, є й чимало комічних та курйозних історій, що на них завжди багате життя. І життя письменників теж, хоча це ніколи не оприлюднюється в історії літератури і в біографіях майстрів пера. Ось одна з них. Її головний герой - призабутий уже на сьогодні письменник Григорій Кривда.
Ось, скажімо, читаю в довіднику біографічну довідку про дивовижно колоритного й веселого чолов’ягу Григорія Кривду, родом із Київщини, який від 1949 року пов’язав своє життя з Донбасом, репрезентуючи там поміж легіону російськомовних письменників українську культуру. Його повість «Не чужа мати» висувалася на здобуття Шевченківської премії.
Кривда навіть на світлині в довіднику іронічно усміхнений і цим не схожий на поважно серйозних, сповнених віри у власну значущість колег, чиї парсуни видаються спеціально сфотографованими для так званої «Дошки пошани», де виставляли тільки передовиків соціалістичного змагання.
Здається, навіть не фізіономіст, глянувши на Кривду, скаже: це винахідливий витівник, індивід, який просто не вміє бути серйозним. І не помилиться. Я неоднораз зустрічався з Григорієм Феодосійовичем за різних обставин, але не можу пригадати його геть серйозним чи похмурим. Безтурботний усміх, спалах дотепу й свіжий анекдот – таким він і постає в моїй пам’яті.
Одна з його містифікацій голосно розлунилася аж до Києва і стала не тільки веселим водевілем, а й прикрим скандалом у партійних колах. Розповідали, що в ЦК партії довго радилися, як покарати Кривду за його витівку.
А було це так.
У Донецьку відбувався пленум Спілки письменників України, присвячений робітничій темі в літературі. «Его Величество Рабочий класс» (цитую тодішню дефініцію) був у радянській літературі однією зі священних корів. Його було сакралізовано, певно, на всі часи (принаймні так думали компартійні ідеологи).
Отже, літературне паломництво в шахтарську столицю чи не з усіх усюд України. Кожен із її письменницької армії прагне потрапити туди. І зовсім не тому, що йому дуже хочеться слухати демагогічну бомбастику. (Навряд чи такі є.). Всі добре знають, що під час подібних заходів коньяки, горілки й вина течуть ріками, що дорогі закуски подають на столи центнерами. Одне слово, вся ця нудна балаканина перемежовується Лукулловими пируваннями. Отож щоразу на всі такі заходи збираються зі Спілки передовсім вірні жерці того веселого поганського божества, що називається Бахусом.
Так було й тут.
Григорій Кривда з товариством розкошував за ресторанним столом, де було все, чого тоді бажалося їхній душі. Ресторан цей був у готелі, де поселився письменницький десант.
У проміжку між тостами та анекдотами Кривда краєм ока помітив, як двоє колег повели з ресторану в номер підпоєних жінок. Кривді не треба було пояснювати, хто вони і що. Банальні жриці кохання, що промишляли в цьому ресторані, надаючи за відповідний гонорар інтимні послуги.
Інший на його місці поіронізував би (чи й позаздрив би колегам), а він одразу ж почав творити спектакль. З’ясував номер, у якому живуть ці колеги, довідався номер телефонау в ньому і по якомусь часі (треба ж дати їм і їхнім «музам» можливість на етикетне спілкування та випивання) в застілля кавалерів і дам увірвався телефонний дзвінок. Один із кавалерів (це був поет, що писав здебільшого інтимну лірику й творив любовні авантюри), взяв слухавку.
Артистичний Кривда крижаним голосом представився: ето, мовляв, начальнік городского управлєнія міліції такой-то. Ви попалі в очень сложноє положеніє. У вас в номєрє двє опасниє рєцєдівісткі. Ми знаєм вас как настоящєво комуніста і вєрім, что ви будєтє дєйствовать правільно і поможєтє нам в іх задєржаніі…
Можна тільки уявляти, що відчував поет-зальотник, слухаючи несподівані слова. Це ж треба було опинитися в такій історії! Одне уявлялося і планувалося, а іншим обернулося. Знайшли пригоду на свою голову.
А псевдоначальник міліції говорив і говорив. Щось на зразок: «Чтоб оні нічєво нє понялі, отвєчайтє односложно – да ілі нєт. Ви понялі всю отвєтствєнность положєнія?» – «Да». «Ви поможєтє нам задєржать рєцедівісток?» «Да». «Ви нє іспугаєтєсь ріска для жізні, поскольку рєцедівісткі по нашім даним вооружєни?» «Нєт». «Учтітє: в гостінніце у ніх єсть сообщнікі; оні могут прідті ім на помощь. Нє откривайтє нікому, кромє міліціі. Понялі?» «Да!» «Дєйствуйтє!»
І далі події в номері розгорталися приблизно за таким сценарієм. «Музи» пішли в душову освіжитися перед важливим дійством, задля якого вони тут і опинилися. Ліричний Дон Жуан пояснив напарникові, що їх чекає. Замість приємної пригоди плоті доведеться йти на подвиг із ризиком для життя. Вони швидко зорієнтувалися, і, як їм самим здалося, придумали геніальний план дій. Коли розпашілі від душу, сповнені бентежних передчуттів і напівголі «музи» випливли на очі своїх спокусників, ті раптом накинулися на них і почали «в’язати» простирадлами й рушниками. «Музи» відчайдушно відбивалися, але письменники викручували їм руки й збивали з ніг. «Музи» заволали на весь готель. У двері номера вже били руками й ногами – готельна обслуга сполошилася надзвичайною подією і діяла так, як вона мала діяти. Але доблесні чоловіки, пам’ятаючи застереження про можливих спільників рецидивісток, не відчиняли. Аж коли залунало вимогливе: «Міліція!!!», вони відчинили.
Люди в формі влетіли в номер і побачили пов’язаних жриць кохання з перекошеними від люті обличчями. А наші герої доповіли міліціонерам, що завдання начальника міського управління внутрішніх справ виконано – рецидивісток затримано. Але зброї при них не виявлено…
Скандал гримнув і відлунився аж у Києві. З фігурантами його («муз» не чіпали – з ними репресивно – виховну роботу провела донецька міліція) розбиралися функціонери з ЦК партії. Подейкують, що було двоїсте почуття. З одного боку, треба покарати членів партії за все, що сталося, наголосивши на аморальності їхньої поведенції, з другого, своє диктувала одвічна чоловіча солідарність, коли йдеться про амурні авантюри й героїчні стрибки в гречку…
Обох суворо задоганили, а Кривду – як у всьому найвинуватішого – мало з партії не виключили. Та ще й своєрідно репресували. Редактор Виноградський, повернувшися з інструктування в ЦК, сказав: ніде в газеті не повинно бути жодної позитивної згадки про Григорія Кривду. Критичні розноси його книжок – не тільки вітаються, а навіть необхідні.
Щоправда, охочих «роздраконити» (улюблене слово редактора) Кривдині книжки не виявилося. Навпаки: Анатолій Дімаров сказав, що за постановку такого оригінального спектаклю Григорієві Кривді треба дати звання заслуженого діяча мистецтв.
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
На фото: письменник Григорій Кривда.
Ось, скажімо, читаю в довіднику біографічну довідку про дивовижно колоритного й веселого чолов’ягу Григорія Кривду, родом із Київщини, який від 1949 року пов’язав своє життя з Донбасом, репрезентуючи там поміж легіону російськомовних письменників українську культуру. Його повість «Не чужа мати» висувалася на здобуття Шевченківської премії.
Кривда навіть на світлині в довіднику іронічно усміхнений і цим не схожий на поважно серйозних, сповнених віри у власну значущість колег, чиї парсуни видаються спеціально сфотографованими для так званої «Дошки пошани», де виставляли тільки передовиків соціалістичного змагання.
Здається, навіть не фізіономіст, глянувши на Кривду, скаже: це винахідливий витівник, індивід, який просто не вміє бути серйозним. І не помилиться. Я неоднораз зустрічався з Григорієм Феодосійовичем за різних обставин, але не можу пригадати його геть серйозним чи похмурим. Безтурботний усміх, спалах дотепу й свіжий анекдот – таким він і постає в моїй пам’яті.
Одна з його містифікацій голосно розлунилася аж до Києва і стала не тільки веселим водевілем, а й прикрим скандалом у партійних колах. Розповідали, що в ЦК партії довго радилися, як покарати Кривду за його витівку.
А було це так.
У Донецьку відбувався пленум Спілки письменників України, присвячений робітничій темі в літературі. «Его Величество Рабочий класс» (цитую тодішню дефініцію) був у радянській літературі однією зі священних корів. Його було сакралізовано, певно, на всі часи (принаймні так думали компартійні ідеологи).
Отже, літературне паломництво в шахтарську столицю чи не з усіх усюд України. Кожен із її письменницької армії прагне потрапити туди. І зовсім не тому, що йому дуже хочеться слухати демагогічну бомбастику. (Навряд чи такі є.). Всі добре знають, що під час подібних заходів коньяки, горілки й вина течуть ріками, що дорогі закуски подають на столи центнерами. Одне слово, вся ця нудна балаканина перемежовується Лукулловими пируваннями. Отож щоразу на всі такі заходи збираються зі Спілки передовсім вірні жерці того веселого поганського божества, що називається Бахусом.
Так було й тут.
Григорій Кривда з товариством розкошував за ресторанним столом, де було все, чого тоді бажалося їхній душі. Ресторан цей був у готелі, де поселився письменницький десант.
У проміжку між тостами та анекдотами Кривда краєм ока помітив, як двоє колег повели з ресторану в номер підпоєних жінок. Кривді не треба було пояснювати, хто вони і що. Банальні жриці кохання, що промишляли в цьому ресторані, надаючи за відповідний гонорар інтимні послуги.
Інший на його місці поіронізував би (чи й позаздрив би колегам), а він одразу ж почав творити спектакль. З’ясував номер, у якому живуть ці колеги, довідався номер телефонау в ньому і по якомусь часі (треба ж дати їм і їхнім «музам» можливість на етикетне спілкування та випивання) в застілля кавалерів і дам увірвався телефонний дзвінок. Один із кавалерів (це був поет, що писав здебільшого інтимну лірику й творив любовні авантюри), взяв слухавку.
Артистичний Кривда крижаним голосом представився: ето, мовляв, начальнік городского управлєнія міліції такой-то. Ви попалі в очень сложноє положеніє. У вас в номєрє двє опасниє рєцєдівісткі. Ми знаєм вас как настоящєво комуніста і вєрім, что ви будєтє дєйствовать правільно і поможєтє нам в іх задєржаніі…
Можна тільки уявляти, що відчував поет-зальотник, слухаючи несподівані слова. Це ж треба було опинитися в такій історії! Одне уявлялося і планувалося, а іншим обернулося. Знайшли пригоду на свою голову.
А псевдоначальник міліції говорив і говорив. Щось на зразок: «Чтоб оні нічєво нє понялі, отвєчайтє односложно – да ілі нєт. Ви понялі всю отвєтствєнность положєнія?» – «Да». «Ви поможєтє нам задєржать рєцедівісток?» «Да». «Ви нє іспугаєтєсь ріска для жізні, поскольку рєцедівісткі по нашім даним вооружєни?» «Нєт». «Учтітє: в гостінніце у ніх єсть сообщнікі; оні могут прідті ім на помощь. Нє откривайтє нікому, кромє міліціі. Понялі?» «Да!» «Дєйствуйтє!»
І далі події в номері розгорталися приблизно за таким сценарієм. «Музи» пішли в душову освіжитися перед важливим дійством, задля якого вони тут і опинилися. Ліричний Дон Жуан пояснив напарникові, що їх чекає. Замість приємної пригоди плоті доведеться йти на подвиг із ризиком для життя. Вони швидко зорієнтувалися, і, як їм самим здалося, придумали геніальний план дій. Коли розпашілі від душу, сповнені бентежних передчуттів і напівголі «музи» випливли на очі своїх спокусників, ті раптом накинулися на них і почали «в’язати» простирадлами й рушниками. «Музи» відчайдушно відбивалися, але письменники викручували їм руки й збивали з ніг. «Музи» заволали на весь готель. У двері номера вже били руками й ногами – готельна обслуга сполошилася надзвичайною подією і діяла так, як вона мала діяти. Але доблесні чоловіки, пам’ятаючи застереження про можливих спільників рецидивісток, не відчиняли. Аж коли залунало вимогливе: «Міліція!!!», вони відчинили.
Люди в формі влетіли в номер і побачили пов’язаних жриць кохання з перекошеними від люті обличчями. А наші герої доповіли міліціонерам, що завдання начальника міського управління внутрішніх справ виконано – рецидивісток затримано. Але зброї при них не виявлено…
Скандал гримнув і відлунився аж у Києві. З фігурантами його («муз» не чіпали – з ними репресивно – виховну роботу провела донецька міліція) розбиралися функціонери з ЦК партії. Подейкують, що було двоїсте почуття. З одного боку, треба покарати членів партії за все, що сталося, наголосивши на аморальності їхньої поведенції, з другого, своє диктувала одвічна чоловіча солідарність, коли йдеться про амурні авантюри й героїчні стрибки в гречку…
Обох суворо задоганили, а Кривду – як у всьому найвинуватішого – мало з партії не виключили. Та ще й своєрідно репресували. Редактор Виноградський, повернувшися з інструктування в ЦК, сказав: ніде в газеті не повинно бути жодної позитивної згадки про Григорія Кривду. Критичні розноси його книжок – не тільки вітаються, а навіть необхідні.
Щоправда, охочих «роздраконити» (улюблене слово редактора) Кривдині книжки не виявилося. Навпаки: Анатолій Дімаров сказав, що за постановку такого оригінального спектаклю Григорієві Кривді треба дати звання заслуженого діяча мистецтв.
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
На фото: письменник Григорій Кривда.
| Читайте також |
| Коментарі (0) |