80 років Кучмі - творцю системи олігархату
9 серпня Леонід Кучма відзначив своє 80-річчя. Оцінку його ролі в новітній історії України висловили багато людей: політики, громадські діячі, журналісти... Реакція показала достатньо зрілу оцінку з боку суспільства, чого не скажеш про представників політичного класу. У своєму пості на ФБ Роман Безсмертний зокрема пише: «Якщо перший період президентства Кучми — це насамперед порятунок економіки, то другий — порятунок самої держави». Якщо ж проаналізувати коментарі до його посту, то реакція здебільше є негативною.
«Так тепер і Кучма у нас герой??? Дійсно, коротка пам’ять...» — пише Volodymyr Boyko. Або реакція Анатолія Мазуренка: «Як пересічному громадянину України, мені Кучма запам’ятався творцем феодально-олігархічного устрою нашої держави. Зятя теж зробив олігархом, подарувавши йому державні підприємства. Чого варта тільки «приватизація» Криворізького металургійного комбінату. Кучма привів до влади Януковича, отримавши за це винагороду від Ахметова. Кучма біля себе пригрів ворога української державності — Медведчука. Цей перелік негативу можна довго продовжувати».
Хоча заради справедливості треба відзначити, що не всі політики однакові, частина з них має іншу думку. «Замовник убивства Георгія Гонгадзе. Політик, під час правління якого сформувалися основні олігархічні клани країни. «Червоний директор», який консервував радянську систему в уже незалежній Україні. Усі ті, хто був активним учасником акції «Україна без Кучми», в тому числі й я, на жаль, мусять визнати, що ми — лише частково добилися свого», — написав у ФБ народний депутат Ігор Гузь.
З плином часу, незважаючи на величезні зусилля (політичні, фінансові, медійні...) родини Кучми—Пінчука по відбіленню іміджу другого президента за допомогою замовних книжок, фільмів, статей, організації всіляких програм і заходів на кшталт «Завтра.UA», «Нові лідери» чи YES, роздачі подарунків, наприклад, фортепіано — школам, ілюзії з приводу «заслуг» Кучми все-таки зменшуються. Показовими є і результати нашого опитування, яке ми розмістили напередодні на сайті «Дня». Ми запитали: «Як українці повинні ставитися до цієї дати другого президента?» І отримали такі відповіді: вітати з Днем народження — 19%; ігнорувати, не заслужив — 5%; винести уроки і не голосувати за кучмістів — 15%; він взагалі має бути за ґратами — 35%; треба ламати традицію чиношанування — 14%; мені байдуже — 13%.
Отже, якщо в суспільстві здебільше відбувається переосмислення, то в частині політикуму, який, здавалося б, володіє більшою інформацією, як і раніше звучать похвальні оди Леоніду Даниловичу. «Кучма побудував Українську державу, якої не було до нього. І якої немає зараз. Пострадянський етап почався з Кучми, коли він ввів нові інститути...» — це вже слова Інни Богословської. В чому причина такої політичної незрілості? Перше — не розуміють. Для таких ще зберігається шанс переосмислити, тим більше, коли з приводу політичної біографії Кучми існує вже безліч інформації. Потрібно лише потрудитися вивчити не замовні статті чи книжки. Друге — роблять вигляд, що не розуміють. Це набагато гірший варіант, адже в даному разі людина навмисно грає на боці «темних сил», фактично цинічно зраджуючи свою державу, вводячи в оману суспільство і замінюючи собою справжню альтернативу. Це неприпустимо. Хіба можуть політики пропонувати себе в президенти, брати активну участь в політиці, якщо вони не розуміють причинно-наслідкового зв’язку сучасних проблем?
1992 рік, Верховна Рада, обрання нового прем’єр-міністра — Леоніда Кучми. Пригадує президент Центру ринкових реформ Володимир Лановий: «1992 року я вперше відвідав Брюссель як член уряду. І тоді мені сказали: «Ви будете разом із Польщею, Чехословаччиною та Угорщиною четвіркою, яка увійде до ЄС першою з усіх постсоціалістичних країн». Вони не боялися. Але чому цього не відбулося? Тому що у нас до влади прийшов Кучма. 1993 року я був у Стокгольмі на врученні Нобелівської премії та мав тоді розмову з радником президента Франції. На моє запитання: «Як ви зараз дивитеся на Україну?» вона відповіла: «Ми дивимось на вас, як на Північну Африку. Ви не готові. Ви навіть не розумієте, що таке реформа. У вас, по суті, відбулася контрреволюція». 1992 року, коли Кучма зайняв посаду прем’єр-міністра, він поставив на керівні посади «червоних директорів». Це і була фактично контрреволюція. Влада знову перейшла до радянського типу людей. У Європі передбачали нашу деградацію вже тоді».
1994 рік. Новим президентом за допомогою Москви стає Леонід Кучма. З інтерв’ю дисидента Левка Лук’яненка газеті «День» (№150 від 26 серпня 2011 року): «Кучма був представником червоного директорату. За часи правління Кравчука, хоч як би там було, економічний чинник почав зростати, тому директори заводів, голови колгоспів, радгоспів почали набирати силу. В результаті на виборах 1994 року вони привели до влади свого представника. Звичайно, Кучма почав служити червоному директорату, який чекав і був зацікавлений у приватизації підприємств. Як наслідок, в Україні почалася приватизація, яку перетворили на прихватизацію. Усе це суттєво руйнувало наш економічний комплекс. Нам треба було весь економічний потенціал, який нам дістався від радянської імперії не нищити, а пристосовувати до нових умов. Замість цього, ми все знищили, а нового нічого не побудували. Причому, все це відбувалося під керівництвом або з благословення Кучми. Другу величезну шкоду, яку він зробив, — це запровадження системи злочинно-карного добору кадрів. Це за Кучми почали продавати міністерські посади (при Кравчукові такого не було), а потім узагалі — призначати тих, на кого в прокуратурі було заведене досьє, що свідчило про скоєння злочину. Тобто типовий кримінальний метод добору кадрів. Кучма за роки свого правління створив таку систему в державі, з якої ми не можемо «вилізти» і дотепер».
1999 р. Микита Потураєв пригадує: «У образа Кучми з ірокезом були два автори — це Ігор Подольчак та Ігор Дюрич. Вони є досить відомими українськими артдіячами. Взагалі в 1999 році в тій частині передвиборчого штабу, який курував Віктор Пінчук, було залучено велику кількість талановитих людей. Наприклад, всі фотографії Кучми робив найвідоміший фотохудожник — Віктор Марущенко... Говорити про те, що росіяни підключились до рекламних кампаній Кучми, не можна, адже вони з цього процесу і не виходили. Тобто вони були з самого початку. Групою російських технологів були випускники Московської металургійної школи Георгія Щедровицького. Ще в 1950-х роках він, Едуард Зіновєв та Марат Мамардашвілі створили гурт. Тобто школа була досить серйозною. Деякі з її представників з вільних людей перетворились згодом в апологетів путінського режиму. Так ось випускники цієї школи з’явились в Україні в 1998-му році в компанії до Верховної Ради Віктора Пінчука в Дніпрі. Таким чином, ця група спеціалістів була інтегрована згодом до президентської передвиборчої кампанії Кучми. Але вони не мали відношення до створення згаданого образу Кучми. Команда тоді у Кучми була досить інтернаціональна... Я вам скажу, що у нас були великі надії на Кучму, хоча не можу сказати, що вони справдилися. Ми думали, що країна буде розвиватися в напрямку авторитарного просвітницького лібералізму. Але, на жаль, ми побачили деструктивну роль олігархічних груп»
Червень 1994 року, перед президентськими виборами. Лідер реанімованої Комуністичної партії України Петро Симоненко в пошуках політичної перспективи. Невдовзі після обрання президентом Леоніда Кучми його послуги виявилися врай необхідними для нової влади. Особливо через п’ять років, коли потрібно було зіграти одну з головних ролей на президентських виборах 1999 року. Пояснює Микита Потураєв, який тоді працював у виборчому штабі другого президента («День», №171-172 за 23 вересня 2016 р.): «Певною мірою технології передвиборчої кампанії Єльцина в 1996 році напряму були перенесені на передвиборчу кампанію Кучми в 1999-му. Ніякого секрету в цьому немає. Один з авторів схеми 1996 року Глєб Павловський — засновник Фонду ефективної політики — безпосередньо не мав відношення до нашої кампанії 1999 року, але його люди були присутні. Це був очевидний сценарій протистояння начебто ліберального лідера і лідера ретроградного». Уточнює народний депутат Анатолій Матвієнко («День», № 62 за 8 квітня 2011 року): «У 1999 році обкатали технологію, коли людям у результаті запропонували безвихідну ситуацію між Кучмою і Петром Симоненком. З точки зору моралі, Олександр Мороз у мене викликає дуже багато питань. Він завжди все робив для того, щоб утриматися при владі. Інша справа, Євген Марчук — це зовсім інша якість політики. Чому розвалилася «канівська четвірка»? Тому що Кучма розумів, що Марчук — це не Симоненко, у другому турі у нього б не було шансів переобратися».
Київ. Жовтень 2004 року, перед президентськими виборами в Україні. Через десять років Володимир Путін на молодіжному форумі «Селигер-2014» відкрив подробиці «ставки» Кучми і Путіна на Віктора Януковича на виборах 2004 року: «Коли президентство Кучми закінчувалося, я у нього прямо запитав: «Леоніде Даниловичу, кого Росія має підтримати на наступних президентських виборах?» Він мені відповів: «Януковича». У мене виникли сумніви — чи остаточно визначився Кучма в кандидатурі Януковича. Я його спитав на кінцевому етапі підготовки до президентської кампанії. І він мені відповів, що питання вирішене. Рішення прийнято. «Будемо підтримувати Януковича, і я прошу вас та Росію його підтримати. Інформаційними ресурсами, політично...», — сказав Кучма. Ми так і зробили».
Березень 2011 року. Під час президентства Віктора Януковича проти Леоніда Кучми була порушена кримінальна справа, на що ні до, ні після не наважувалися постмайданні президенти — Віктор Ющенко і Петро Порошенко. Тодішній заступник генерального прокурора Ренат Кузьмін, який курував цю справа, на прес-конференції заявив: «Відносно Леоніда Даниловича Кучми порушено кримінальну справу. Він підозрюється у причетності до незаконних дій та вбивства журналіста Георгія Гонгадзе і незаконних дій стосовно журналіста Подольського. У ході розслідування основної справи про вбивство Гонгадзе виявляються всі особи, які мають стосунок до злочину. Опрацьовуються як організатори, так і посібники, можливі замовники... Ця робота не припинялася. В результаті цієї роботи зібрано достатньо даних, які свідчать про причетність Леоніда Кучми до злочинів відносно Гонгадзе і Подольського». Пізніше і в інтерв’ю «Дню» (№101 за 13 червня 2013 р.) Кузьмін заявив: «Впливові й багаті люди намагаються боротися проти звинувачення не лише процесуальним шляхом. Такі методи відомі, й ви їх спостерігаєте — це шантаж, дискредитація, погрози тощо. Витрачаються колосальні гроші для того, щоб спаплюжити прокуратуру, для того, щоб не дати можливості слідчим говорити правду». На сьогоднішній день справа в частині замовників так і не доведена до кінця.
Більше тут: "День"
«Так тепер і Кучма у нас герой??? Дійсно, коротка пам’ять...» — пише Volodymyr Boyko. Або реакція Анатолія Мазуренка: «Як пересічному громадянину України, мені Кучма запам’ятався творцем феодально-олігархічного устрою нашої держави. Зятя теж зробив олігархом, подарувавши йому державні підприємства. Чого варта тільки «приватизація» Криворізького металургійного комбінату. Кучма привів до влади Януковича, отримавши за це винагороду від Ахметова. Кучма біля себе пригрів ворога української державності — Медведчука. Цей перелік негативу можна довго продовжувати».
Хоча заради справедливості треба відзначити, що не всі політики однакові, частина з них має іншу думку. «Замовник убивства Георгія Гонгадзе. Політик, під час правління якого сформувалися основні олігархічні клани країни. «Червоний директор», який консервував радянську систему в уже незалежній Україні. Усі ті, хто був активним учасником акції «Україна без Кучми», в тому числі й я, на жаль, мусять визнати, що ми — лише частково добилися свого», — написав у ФБ народний депутат Ігор Гузь.
З плином часу, незважаючи на величезні зусилля (політичні, фінансові, медійні...) родини Кучми—Пінчука по відбіленню іміджу другого президента за допомогою замовних книжок, фільмів, статей, організації всіляких програм і заходів на кшталт «Завтра.UA», «Нові лідери» чи YES, роздачі подарунків, наприклад, фортепіано — школам, ілюзії з приводу «заслуг» Кучми все-таки зменшуються. Показовими є і результати нашого опитування, яке ми розмістили напередодні на сайті «Дня». Ми запитали: «Як українці повинні ставитися до цієї дати другого президента?» І отримали такі відповіді: вітати з Днем народження — 19%; ігнорувати, не заслужив — 5%; винести уроки і не голосувати за кучмістів — 15%; він взагалі має бути за ґратами — 35%; треба ламати традицію чиношанування — 14%; мені байдуже — 13%.
Отже, якщо в суспільстві здебільше відбувається переосмислення, то в частині політикуму, який, здавалося б, володіє більшою інформацією, як і раніше звучать похвальні оди Леоніду Даниловичу. «Кучма побудував Українську державу, якої не було до нього. І якої немає зараз. Пострадянський етап почався з Кучми, коли він ввів нові інститути...» — це вже слова Інни Богословської. В чому причина такої політичної незрілості? Перше — не розуміють. Для таких ще зберігається шанс переосмислити, тим більше, коли з приводу політичної біографії Кучми існує вже безліч інформації. Потрібно лише потрудитися вивчити не замовні статті чи книжки. Друге — роблять вигляд, що не розуміють. Це набагато гірший варіант, адже в даному разі людина навмисно грає на боці «темних сил», фактично цинічно зраджуючи свою державу, вводячи в оману суспільство і замінюючи собою справжню альтернативу. Це неприпустимо. Хіба можуть політики пропонувати себе в президенти, брати активну участь в політиці, якщо вони не розуміють причинно-наслідкового зв’язку сучасних проблем?
1992 рік, Верховна Рада, обрання нового прем’єр-міністра — Леоніда Кучми. Пригадує президент Центру ринкових реформ Володимир Лановий: «1992 року я вперше відвідав Брюссель як член уряду. І тоді мені сказали: «Ви будете разом із Польщею, Чехословаччиною та Угорщиною четвіркою, яка увійде до ЄС першою з усіх постсоціалістичних країн». Вони не боялися. Але чому цього не відбулося? Тому що у нас до влади прийшов Кучма. 1993 року я був у Стокгольмі на врученні Нобелівської премії та мав тоді розмову з радником президента Франції. На моє запитання: «Як ви зараз дивитеся на Україну?» вона відповіла: «Ми дивимось на вас, як на Північну Африку. Ви не готові. Ви навіть не розумієте, що таке реформа. У вас, по суті, відбулася контрреволюція». 1992 року, коли Кучма зайняв посаду прем’єр-міністра, він поставив на керівні посади «червоних директорів». Це і була фактично контрреволюція. Влада знову перейшла до радянського типу людей. У Європі передбачали нашу деградацію вже тоді».
1994 рік. Новим президентом за допомогою Москви стає Леонід Кучма. З інтерв’ю дисидента Левка Лук’яненка газеті «День» (№150 від 26 серпня 2011 року): «Кучма був представником червоного директорату. За часи правління Кравчука, хоч як би там було, економічний чинник почав зростати, тому директори заводів, голови колгоспів, радгоспів почали набирати силу. В результаті на виборах 1994 року вони привели до влади свого представника. Звичайно, Кучма почав служити червоному директорату, який чекав і був зацікавлений у приватизації підприємств. Як наслідок, в Україні почалася приватизація, яку перетворили на прихватизацію. Усе це суттєво руйнувало наш економічний комплекс. Нам треба було весь економічний потенціал, який нам дістався від радянської імперії не нищити, а пристосовувати до нових умов. Замість цього, ми все знищили, а нового нічого не побудували. Причому, все це відбувалося під керівництвом або з благословення Кучми. Другу величезну шкоду, яку він зробив, — це запровадження системи злочинно-карного добору кадрів. Це за Кучми почали продавати міністерські посади (при Кравчукові такого не було), а потім узагалі — призначати тих, на кого в прокуратурі було заведене досьє, що свідчило про скоєння злочину. Тобто типовий кримінальний метод добору кадрів. Кучма за роки свого правління створив таку систему в державі, з якої ми не можемо «вилізти» і дотепер».
1999 р. Микита Потураєв пригадує: «У образа Кучми з ірокезом були два автори — це Ігор Подольчак та Ігор Дюрич. Вони є досить відомими українськими артдіячами. Взагалі в 1999 році в тій частині передвиборчого штабу, який курував Віктор Пінчук, було залучено велику кількість талановитих людей. Наприклад, всі фотографії Кучми робив найвідоміший фотохудожник — Віктор Марущенко... Говорити про те, що росіяни підключились до рекламних кампаній Кучми, не можна, адже вони з цього процесу і не виходили. Тобто вони були з самого початку. Групою російських технологів були випускники Московської металургійної школи Георгія Щедровицького. Ще в 1950-х роках він, Едуард Зіновєв та Марат Мамардашвілі створили гурт. Тобто школа була досить серйозною. Деякі з її представників з вільних людей перетворились згодом в апологетів путінського режиму. Так ось випускники цієї школи з’явились в Україні в 1998-му році в компанії до Верховної Ради Віктора Пінчука в Дніпрі. Таким чином, ця група спеціалістів була інтегрована згодом до президентської передвиборчої кампанії Кучми. Але вони не мали відношення до створення згаданого образу Кучми. Команда тоді у Кучми була досить інтернаціональна... Я вам скажу, що у нас були великі надії на Кучму, хоча не можу сказати, що вони справдилися. Ми думали, що країна буде розвиватися в напрямку авторитарного просвітницького лібералізму. Але, на жаль, ми побачили деструктивну роль олігархічних груп»
Червень 1994 року, перед президентськими виборами. Лідер реанімованої Комуністичної партії України Петро Симоненко в пошуках політичної перспективи. Невдовзі після обрання президентом Леоніда Кучми його послуги виявилися врай необхідними для нової влади. Особливо через п’ять років, коли потрібно було зіграти одну з головних ролей на президентських виборах 1999 року. Пояснює Микита Потураєв, який тоді працював у виборчому штабі другого президента («День», №171-172 за 23 вересня 2016 р.): «Певною мірою технології передвиборчої кампанії Єльцина в 1996 році напряму були перенесені на передвиборчу кампанію Кучми в 1999-му. Ніякого секрету в цьому немає. Один з авторів схеми 1996 року Глєб Павловський — засновник Фонду ефективної політики — безпосередньо не мав відношення до нашої кампанії 1999 року, але його люди були присутні. Це був очевидний сценарій протистояння начебто ліберального лідера і лідера ретроградного». Уточнює народний депутат Анатолій Матвієнко («День», № 62 за 8 квітня 2011 року): «У 1999 році обкатали технологію, коли людям у результаті запропонували безвихідну ситуацію між Кучмою і Петром Симоненком. З точки зору моралі, Олександр Мороз у мене викликає дуже багато питань. Він завжди все робив для того, щоб утриматися при владі. Інша справа, Євген Марчук — це зовсім інша якість політики. Чому розвалилася «канівська четвірка»? Тому що Кучма розумів, що Марчук — це не Симоненко, у другому турі у нього б не було шансів переобратися».
Київ. Жовтень 2004 року, перед президентськими виборами в Україні. Через десять років Володимир Путін на молодіжному форумі «Селигер-2014» відкрив подробиці «ставки» Кучми і Путіна на Віктора Януковича на виборах 2004 року: «Коли президентство Кучми закінчувалося, я у нього прямо запитав: «Леоніде Даниловичу, кого Росія має підтримати на наступних президентських виборах?» Він мені відповів: «Януковича». У мене виникли сумніви — чи остаточно визначився Кучма в кандидатурі Януковича. Я його спитав на кінцевому етапі підготовки до президентської кампанії. І він мені відповів, що питання вирішене. Рішення прийнято. «Будемо підтримувати Януковича, і я прошу вас та Росію його підтримати. Інформаційними ресурсами, політично...», — сказав Кучма. Ми так і зробили».
Березень 2011 року. Під час президентства Віктора Януковича проти Леоніда Кучми була порушена кримінальна справа, на що ні до, ні після не наважувалися постмайданні президенти — Віктор Ющенко і Петро Порошенко. Тодішній заступник генерального прокурора Ренат Кузьмін, який курував цю справа, на прес-конференції заявив: «Відносно Леоніда Даниловича Кучми порушено кримінальну справу. Він підозрюється у причетності до незаконних дій та вбивства журналіста Георгія Гонгадзе і незаконних дій стосовно журналіста Подольського. У ході розслідування основної справи про вбивство Гонгадзе виявляються всі особи, які мають стосунок до злочину. Опрацьовуються як організатори, так і посібники, можливі замовники... Ця робота не припинялася. В результаті цієї роботи зібрано достатньо даних, які свідчать про причетність Леоніда Кучми до злочинів відносно Гонгадзе і Подольського». Пізніше і в інтерв’ю «Дню» (№101 за 13 червня 2013 р.) Кузьмін заявив: «Впливові й багаті люди намагаються боротися проти звинувачення не лише процесуальним шляхом. Такі методи відомі, й ви їх спостерігаєте — це шантаж, дискредитація, погрози тощо. Витрачаються колосальні гроші для того, щоб спаплюжити прокуратуру, для того, щоб не дати можливості слідчим говорити правду». На сьогоднішній день справа в частині замовників так і не доведена до кінця.
Більше тут: "День"
| Читайте також |
| Коментарі (0) |