Стародубщина хотіла бути з Україною!

Чернігівський дослідник Володимир Бойко в газеті "День" звернув увагу на тихий ювілей -- 90-річчя "відмови" України від своїх північних земель. Відмова була від окупаційного уряду і тому не може вважатися за юридично правильну. Вашій увазі -- стаття історика.

У добу самовизначення

Володимир БОЙКО, Чернігів

Тихо і непомітно, без відзначень та державних заходів промайнула 90-а річниця знаменної події: в лютому 1919 р. голова РНК УСРР X. Раковський направив на адресу НКВС РСФРР телеграму, в якій повідомив: український радянський уряд не має жодних претензій на територію північних повітів Чернігівщини та деяких інших, а в квітні того ж року аналогічне рішення ухвалило Політбюро ЦК КП(б)У. Таким чином, з міркувань «державного порядку» (звісно, радянського) Україна назавжди позбулася частини історичних земель Сіверщини. Між тим, існував інший варіант розвитку подій.

Проголошене українською Центральною Радою прагнення національно-територіальної автономії України на землях, де переважали етнічні українці, поставило на порядок денний проблему визначення її державних кордонів. Чернігівщина з цього погляду — один із найскладніших регіонів, адже її північні повіти являли собою суцільну контактну смугу білорусів, українців, росіян. Як відомо, під час своїх переговорів з Тимчасовим урядом у травні-липні 1917 р. керівництво УЦР не досягло домовленості про межі майбутньої автономії, намагаючись насамперед вирішити питання про неї в принципі.

Відсутність визначеності дуже швидко далася взнаки. Дещо стабілізувавши своє становище після липневих подій, Тимчасовий уряд у тимчасовій інструкції Генеральному секретаріату від 4 серпня 1917 р. обмежив автономію України теренами п’яти губерній (Київська, Полтавська, Чернігівська, Волинська, Подільська), виділивши Стародубський, Суразький, Новозибківський, Мглинський повіти Чернігівської губернії як неукраїнські. При цьому однотипний з ними Новгород-Сіверський повіт таким не вважався. На тлі сумнівів урядовців в українськості Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини та Таврії зазначені вилучення дивними не виглядають.

Але вже тоді вони значною мірою суперечили волі більшості населення — селян. 8—10 червня в Чернігові проходив український губернський з’їзд, що фактично, за складом учасників, трансформувався 10—12 червня у Другий губернський селянський з’їзд. Несподівано для організаторів на національний з’їзд без запрошення з’явилися делегати від чотирьох північних повітів. Вони «дуже обурилися, що їх нібито не хочуть прийняти до автономної вільної України» та заявили, що «вони, хоча не вміють розмовлять по-вкраїнському, але завжди були, єсть українцями, і просять їх від вільної України не одштовхувати». Після деякого сум’яття з’їзд визнав їх повноваження та прийняв невеличку резолюцію: «Зважаючи на те, що на з’їзд заявилися представники північних повітів Чернігівщини і в своїх привітаннях зазначили, що вони не хочуть при майбутньому будуванні автономії України втрачати історичного зв’язку з рідною землею і прохають од імені пославших їх селян прилучити ті повіти до краєвої організації — Центральної Ради, — з’їзд постановив уважати Суражський, Стародубський, Мглинський, Новозибківський та Новгород-Сіверський повіти за українські».

Отже питання про приналежність північних повітів Чернігівщини постало з усією гостротою і якщо керівникам Центральної Ради в той період було, так би мовити, не до північних територій, то природно, що ініціатива перейшла на місця. Як дуже швидко з’ясувалося, селяни у своєму бажанні жити в Україні виявилися непоодинокі. 9 липня 1917 року в Новозибкові за ініціативою місцевих діячів було скликано нараду з представників повітових громадських організацій, в якій взяли участь посланці виконкомів громадських, земельних та продовольчих комітетів, повітових рад робітничих, військових та селянських депутатів, земств, кооперативів (тобто всіх ключових тоді інституцій) для обговорення подальшої долі північних повітів. Нарада вирішила: «Так как между северными и южными уездами Черниговской губернии исторически существует политически-культурная и экономическая связь, то северние уезды губернии (Новозыбковский, Мглинский, Стародубский, Суражский й Новгород-Северский) не отделяются от южных, а остаются в территории автономной Украйни с обязательным обезпечением прав меньшинства населения». Було навіть створено спеціальну комісію для з’ясування ставлення населення зазначених повітів до України. Отже існував помітний рух за приєднання північних повітів до України, який охоплював різні прошарки населення.

Разом із тим на півночі Чернігівщини мали значний вплив сили, які не бажали бачити свою батьківщину в складі України. Так, з усіх міських дум, обраних влітку 1917 р. на основі нового законодавства, лише в Стародубі відомо про двох гласних від української громади. Тож зовсім не випадково наприкінці серпня 1917 р. під час виступу Л. Корнілова у північних повітах не знайшлося, на відміну від інших регіонів України, жодного органу місцевого самоврядування, який би висловив підтримку не лише Тимчасовому уряду, але й Центральній Раді. Водночас міська дума Новгорода-Сіверського, міста, яке, на відміну від Стародуба, Новозибкова, Суража, Мглина, включалося Тимчасовим урядом до складу автономної України, прийняла резолюцію, де в категоричній формі заперечила приналежність як міста, так і повіту в цілому до України. Дума зажадала проведення всенародного опитування з цього питання або принаймні відповідних рішень органів місцевого самоврядування.

Крім того, за ступенем впливу партій на населення розклад політичних сил на півночі Чернігівщини був ближче до російського, ніж до українського. Про це свідчать результати виборів до Всеросійських установчих зборів, що проходили наприкінці листопада 1917 р. Найбільшу кількість голосів у чотирьох північних повітах отримали більшовики — 58% та російські есери — 25%. Українські партії мали разом 6%, з них українські есери — 5%, УПСФ — 1%. У Новгород-Сіверському повіті більшовики отримали 45%, російські есери — 15%, українські есери — 31%.

За півтора місяця, на початку січня 1918 р., під час виборів до Українських установчих зборів, ситуація зазнала змін: у Стародубському, Новозибківському, Суразькому повітах (у Мглинському вибори не відбулися) українські списки отримали до 21,8%, з них українські есери — 21%. Більшовики отримали цього разу 60,5%, російські есери — 1%. Водночас в українському Новгород-Сіверському повіті за українських есерів проголосували 5%, за більшовиків — 84%.

Зазначимо, що великий відсоток голосів, поданих за більшовиків, не варто ототожнювати зі ставленням населення повітів до ідеї їхньої української приналежності. Більшовики здобули собі популярність насамперед завдяки радикальним антивоєнним та соціальним гаслам. Що ж до національного питання, то влітку 1917 р. РСДРП(б) виявилася єдиною російською партією, яка виступила на захист Центральної Ради після проголошення І Універсалу. Формально більшовики визнавали право націй на самовизначення взагалі і, в 1917 р., право на національно-територіальну автономію України, зокрема, навіть не заперечували проти її повного відокремлення. Інша справа, що конкретні дії більшовиків не змусили себе довго чекати. Отже голосування за більшовицький список і прагнення бачити свій повіт у складі України в той час не суперечили одне одному.

У результаті розвитку української революції політичні процеси в Україні набули своєї специфіки, яка з плином часу лише посилювалася. Восени 1917 р. в Петрограді стався більшовицький переворот. Водночас у Києві утвердилася влада демократичної Центральної Ради. На виборах до Всеросійських установчих зборів у Росії великий відсоток голосів отримали більшовики, а в Україні вони програли. Натомість абсолютну більшість здобули українські есери. Це певною мірою змушувало російських есерів, меншовиків, кадетів шукати спільників серед ідеологічно близьких українських партій. Склалася ситуація, коли, як відзначав український історик та громадський діяч Д. Дорошенко, навіть у неукраїнських колах «...з відділенням України від збільшовиченої Москви надіялись на збереження у нас ладу і спокою». Безумовно, такі обставини сприяли позитивному вирішенню органами місцевого самоврядування північних повітів Чернігівщини питання про їхнє приєднання до України.

Як з’ясувалося, найбільш проукраїнськими виявилися Стародубський та Новгород-Сіверський повіти. Вже на першому засіданні переобраного на основі нового демократичного законодавства Стародубського земства 24 листопада 1917 року було заслухано питання про приєднання до УНР. Доповідь голови Стародубського українського товариства Ф. Кибальчичa не викликала суперечок серед гласних, і після невеликого обговорення вони ухвалили резолюцію: «...Признать: а) Стародубский уезд входит в состав автономной Украины; б) что выработка закона о пределах автономии относится к компетенции Всероссийского учредительного Собрания и в) признать участие в выборах в Украинское учредительное собрание». На жаль, невідомо про відповідне рішення Стародубської міської думи, але 25 листопада вона відмовилася обирати делегата на Велику білоруську раду, мотивуючи це тим, що Стародубський повіт вже приєднався до України.

Так само на першому засіданні (14 грудня 1917 р.) питання про приєднання до УНР розглядало Новгород-Сіверське повітове земське зібрання. Принагідно представник міської думи дезавуював попередню негативну щодо української приналежності заяву, зазначивши, що дума визнає владу УЦР як крайову, лише кінцеве вирішення питання про територію автономної України покладає на Всеросійські установчі збори.

В інших повітах справи виглядали значно складніше. На початку листопада відмовилося приєднатися до УНР Мглинське земське зібрання, тягнули з рішенням Новозибківське та Суразьке земства. Показовим є обговорення цього питання в Новозибківській міській думі. 9 листопада на своєму засіданні вона приєдналася до Всеросійського союзу міст. Водночас думі було запропоновано взяти участь у нараді цієї організації в Гомелі та у з’їзді Українського союзу міст у Києві. Вирішили послати гласних на обидва зібрання. 23 листопада на приватній нараді гласних думи оприлюднила свою позицію міська управа. Вона пропонувала щодо Центральної Ради «...различать, во-первых, требования чисто формального характера, которые вытекают из существа административного управления, центром которого для нашего города служит Чернигов, и второе, признание за Центральной Радой (полномочий) высшего органа правительственной власти в Украине, к каковой по географическому положенню принадлежит вся Черниговская губерния». Така позиція яскраво свідчить про розгубленість керівників думи перед подіями, що розвивалися. Було зрозуміло, що у більшовицькій Росії шансів на політичне виживання у них немає, лише приєднання до УНР могло дати таку надію. Тим не менше, гласні ніяк не наважувалися зробити рішучий крок. Мабуть, саме тому управа пропонувала дивну формулу: «Распоряжения, идущие от Черниговского комиссара, являются для городского общественного управления приемлемыми». Управа також пропопонувала визнати Ценральну Раду вищим органом урядової влади на Україні як з практичних міркувань (більшовицький заколот), так і тому, що в УЦР представлені всі народи, які проживають в Україні. Водночас управа залишала остаточне рішення щодо приєднання відкритим до всенародного голосування.

І лише 11 грудня дума нарешті спромоглася поставити крапку. Міський голова В.Г. Євтушевський, аргументуючи необхідність приєднання до УНР, заявив: «...Мнение управи не субъективно, а сходится с мнением горожан города Новозыбкова». Важко сказати, чи то справді була якась форма опитування, чи то просто голова висловив громадську думку. Гласний А.Ф. Афанасьєв, який робив доповідь з цього питання, заявив, що автономія України давно визнана Тимчасовим урядом, що оголошення республіки в Україні обумовлено політичним моментом і що УЦР є органічним центром боротьби з анархією. У резолюції, ухваленій на пропозицію російських есерів, відзначалось: «...Считая, что Новозыбковский уезд исторически и административно связан с Украйной, что бытовими и экономическими условиями своей жизни он также к ней тяготеет, Новозыбковская городская дума, избранная всеобщим, прямым, тайным и равным голосованием, признавая УНР как составную часть России, которая должна являться демократической Российской республикой, и Центральную Украинскую Раду и Генеральний Секретариат — Верховними органами власти на Украйне, высказывается за то, что город Новозыбков должен принадлежать к Украинской республике. Вместе с тем Новозыбковская городская дума находит, что окончательное закрепление границ территории Украинской республики, а также окончательное включение города Новозыбкова должно принадлежать Всероссийскому учредительному собранию в согласии с результатами плебисцита...»

2 грудня на засіданні Суразької міської думи гласний А.З. Юдович оголосив рішення повітової земської управи щодо приєднання до УНР і запропонував думі вирішити питання в позитивному сенсі. Дума погодилася й ухвалила провести вибори до Українських Установчих зборів. 4 грудня проблема обговорювалося в Клинцівській думі Суразьского повіту. Гласний Поляков, агітуючи за приєднання до УНР, тоді зазначив, що Суразьке, Новозибківське, Стародубське земства вже визнали владу УЦР. Інший гласний А.Я. Писин вважав: «Решая вопрос об Учредительном собрании, Думе приходится решать вопрос принципиальный: присоединяемся ли мы к Великой Украине или к Великороссии». В результаті обговорення дума одноголосно визнала «желательным и необходимым участие населення п. Клинцы в виборах в Украинское учредительное собрание». Місцеве самоврядування ще одного містечка Суразького повіту, Святська, прийняло аналогічне рішення 19 грудня.

Отже органи місцевого самоврядування всіх північних повітів Чернігівської губернії визнали свою приналежність до України. Цей крок зумовлений комбінацією низки причин: наявністю руху за приєднання до України, наполяганням з боку Центральної Ради, політичною ситуацією, що склалася в листопаді-грудні 1917 р. Його вагомість підсилювалася тим, що міські думи і земства були найлегітимнішими органами влади на той час. Звичайно, у рішеннях місцевих органів самоврядування йшлося про автономну республіку в складі Російської Федерації. Але ж тоді навіть керманичі УЦР ще міцно трималися за ідею федерації, і лише подальші події змусили їх проголосити незалежність УНР. Крім того, й органи місцевого самоврядування інших українських губерній та повітів, приймаючи рішення про визнання влади Генерального секретаріату УЦР, також мали на увазі саме автономію, а потім вони опинилися у незалежній Україні.

З рішень повітових земств та міських дум видно, що вони залишали остаточне слово за Всеросійськими установчими зборами, які б мали винести рішення на основі всенародного голосування у повітах. Але Установчі збори розігнали більшовики. Після загибелі УНР і Української держави (остання, між іншим, на переговорах з РСФРР відстоювала зазначену територію) питання про приналежність північних повітів вирішували саме вони. Очевидно, що за нових обставин ідея вивчити думку мешканців краю була похована разом з уламками української державності та її політичних лідерів початку ХХ ст.

№75, четвер, 30 квітня 2009