Як ми «взули» компартійців ... 20 років тому

Називалася «Просвіта» тоді Товариство української мови ім. Т. Шевченка. Часи тоді відрізнялися від теперішніх: навколо – Радянський Союз, і всім керує єдина Комуністична партія. Тож вчинок семи чоловіків, що вирішили створити організацію, яка насмілилася захищати українську мову, видавався водночас і дивним, і хоробрим.
15 січня 1989 року за ініціативи викладача юридичного технікуму (згодом він очолив обласний Рух) Валерія Сарани, виконробів Олексія Івченка й Анатолія Лащевського, інженера Богдана Луціва, кравця, а згодом відомого журналіста Владислава Савенка, режисера філармонії Леоніда Отрюха, директора музичного училища Владислава Бойка, журналіста обласної газети Василя Чепурного зібралися представники чернігівської інтелігенції, які на установчих зборах вирішили створити Товариство української мови ім. Т. Шевченка, пізніше воно було перейменоване у Чернігівське відділення Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка.

Займався бандерівщиною

„Сіверщина, як просвітянська газета звернулася до безпосередніх учасників тих подій із проханням розповісти читачам епізод, який найбільше їм запам’ятався про ті часи.

– Аж не віриться, що 20 років минуло! – каже один із засновників «Просвіти» Олексій Івченко. – Тими зборами ми показали, що українці можуть об’єднатися. На збори прийшли комуністичні агенти, які думали нас, «молодих сопляків», обламати. Але ми все продумали, зорганізувалися та й зламали їхні плани.
Пам’ятаю, наступного дня, в понеділок, приходжу на роботу, а начальник до мене з криком:
– Тобі що, квартира не потрібна?! Замість працювати – за якусь бандерівщину взявся!
Це ж хтось уночі йому подзвонив, розказав, що треба казати.
– Квартиру Ви отримали? – питаю у пана Олексія.
– Так. Далі потрясіння повітря у начальника діло не пішло.
До речі, цікавий епізод: як ми знайшли один одного. Чепурний і Савенок працювали в обласній газеті «Гарт» і, користуючись цим, підняли поштову статистику: хто передплачує журнал «Жовтень» – передплачували його переважно національно свідомі люди, а потім зв’язалися з читачами.

Жовто-синій прапор у капсулі

Слово має Валерій Сарана – перший заступник голови Чернігівського Товариства української мови.

– Коли ми організовували товариство, то розуміли, що партійні органи будуть намагатися нам протистояти. Робили це вони хитро, тобто хотіли очолити і скерувати «Просвіту», взяти під контроль. Наприклад, на зборах просовували Станіслава Реп’яха, щоб він очолив товариство. Надали нам приміщення для зборів у Будинку культури будівельників. Там ми збиралися раз на тиждень, і на збори, як на роботу, ходили працівники обкому, міськкому, райкомів Комуністичної партії. Але мова не про це. Хотілося б розповісти про перший жовто-блакитний прапор на Чернігівщині.
Одного тижня 1989 року я з групою студентів-туристів (їх було 15 –17, усі – члени товариства) здійснив велосипедний пробіг до м. Канева, на могилу Тараса Шевченка. До неї ми привезли землі з чернігівських курганів – Безіменного та Гульбища, що на Валу, а з могили теж узяли землі.
Покійний Анатолій Майба, що працював на ЗАЗі, попросив хлопців, щоб вони зробили красиву капсулу. От у тій капсулі ми й зберігали землю з могили Тараса.
У ті часи якось мені випало головувати на зборах товариства. Савенок був секретарем, і я, розповівши про візит до Канева, запропонував капсулу із цією святою землею завжди виставляти на столі у головуючого, і щоб у ній завжди стояв невеличкий жовто-блакитний прапорець.
Зібрання підхопило цю ідею з піднесенням, я поставив це питання на голосування, підтримали всі, окрім компартійців, що приходили до нас, а потім писали звіти. Після того, як збори підтримали це рішення, комуністи сиділи з низько опущеними плечима.
Можливо, у масштабах України поява першого синьо-жовтого прапора на столі у головуючого Чернігівського товариства української мови – подія незначна, але для товариства це було надзвичайно важливе явище.
Куди поділася та капсула пізніше? Почалися вибори, референдуми, я відійшов від товариства, очолив Рух. Якось цікавився у хлопців, де ж вона. Ті сказали, що в Будинку культури будівельників.

"Ми створені не за рознарядкою!"

Розповідає Владислав САВЕНОК:

- Найліпші враження від тих часів у мене залишилися про те, як ми перехопили ініціативу у партійної номенклатури.
Коли я опублікував у газеті обласної партійної організації „Деснянська правда” маніфест про створення Товариства української мови, я зрозумів, що обласна влада не проти товариства, вона просто хотіла його очолити.
Спочатку я був сам, потім майже відразу познайомився з Чепурним – нас стало двоє, згодом до нас приєднався Валерій Сарана, а втрьох можна й батька бити. Збиралися ми по квартирах, а в січні, коли нас стало семеро, постало питання про створення організації. Коли ми готували збори, колективним розумом усвідомлювали, що може нам протиставити партійна номенклатура – вона прагнула просунути на керівництво організацією своїх людей, аби контролювати і керувати товариством. Але ми не хотіли, щоб товариство було створено ніби за рознарядкою згори.
Під час зборів, коли ми створювали товариство, ми – молодь – сиділи в президії, представники іншого табору на чолі з Реп’яхом сиділи на „гальорці”, було багато „статистів”– людей, що підтримували ідею, але до кінця не визначилися, вони сиділи, слухали наші перепалки, чекали, хто переможе.
Нас обвинувачували, що ми молоді, неграмотні, робимо все неорганізовано, не знаємо української мови. Але коли нас підтримав Микола Адаменко, письменник, політв’язень із Сосниці, і ми разом вирішили створювати не міську, а обласну організацію, чаша перемоги схилилася на наш бік. Ми „взули” представників Компартії!
Починалася робота. Чесно сказати, допоки не постала Незалежність та до нас не прийшов Михайло Ткач, це було якось несерйозно.
Він вибив гроші у Всеукраїнської „Просвіти” на видання щоквартальника, почав виходити перший часопис, де публікувалися краєзнавчі дослідження та місцева література. Це був колосальний прорив!

– Наскільки я зрозумів, до Вас першого прийшла ідея створити на Чернігівщині Товариство української мови?

– Я тоді начитався газети „Літературна Україна”, тусувався в Київському університеті і зрозумів, що такого явища як Товариство української мови на Чернігівщині немає, але його потрібно створити. Влітку 1988 року надрукував у «Деснянській правді» маніфест, познайомився з Чепурним. І робота пішла.

Олександр Ясенчук