Правий погляд. Табу ХХ століття. ч. ІV -VI (закінчення)

ІV.
Перший і останній Президент СРСР Михайло Сергійович Горбачов в інтерв'ю, організованому за сприяння Віктора Мироненка ("Дзеркало тижня" № 16 від 24.04.04 р.), заявив: "Генетично я належу обом націям. Мама в мене - українка, батько - воронезький. Українську мову я всмоктав із молоком матері, у буквальному значенні цього слова. Мама була дуже гарна. А як співала! Так задушевно й чисто! Вона очолювала бригаду жінок на прополці... І нині цих пісень чимало знаю. І співаю від душі. І Раїса Максимівна теж була наполовину українкою. Її дівоче прізвище - Титаренко, батько - українець, із Чернігівщини, а мати - сибірячка. Вона напам'ять знала чимало творів Шевченка".
Чи міг М.С.Горбачов і тисячі інших етнічних українців відкрито заявити про своє походження в минулому XX столітті на теренах Російської імперії? Питання риторичне. Бо навряд чи після цього могли претендувати на найвищі посади як у Російській імперії, так і в Радянському Союзі. Ще менша вірогідність того, що хтось з наших земляків відкрито пишався своїм українським корінням. У той час підсвідомо, відірвані від коренів, вони без галасу оточували себе земляками. Чи випадково сьогодні поряд з М.Горбачовим і чернігівець В.Мироненко, який у липні 1986 року очолив всесоюзний комсомол. А легендарні дніпропетровці-брежнєвці, які на початку 80-х років окупували не один кремлівський кабінет, здавалося, назавжди.
Але радянський народ як нація не відбувся. Тож, крім російської (московської) імперської нації, з серпня 1991 року відкрито почала формуватися українська нація. Це право українців визнав весь світ, але не наші колишні земляки, що мешкають на теренах Росії. Тож горбачови, мироненки і їм подібні етнічні українці вибрали собі націю, яка більш престижна і знана у світі, - російську.
Чому українці, другий за чисельністю слов'янський народ, так легко втрачають своїх земляків? Невже українцям немає з кого брати приклад?
Є! І ще який! Сотні років поряд з ними живуть євреї. Народ, якому вдалося через тисячі років відродити мову, державу. Ось лише один зі зразків ставлення представників одного з найменших народів до своєї ролі у світі. У журналі "Лехаим" (№ 5, травень 2001 року), що зареєстрований в Російській Федерації і виходить 50-тисячним накладом, професор Арон Черняк (Держава Ізраїль, Нетер) наводить відомості за період з 1901 по 1992 рік виключно про лауреатів Нобелівської премії, євреїв за походженням. При цьому єврейство ним визначалося лише по матері лауреата. Ось ці дані: з 607 лауреатів - 124 (або 20,3%) євреї, з них у галузі економіки з 32 - 11 (34,4%), фізіології і медицини із 155 - 42 (27,1%), фізики із 140 - 35 (25,4%), хімії із 116 - 19 (16,4%), художньої літератури з 89 - 11 (12,4%).
Щодо Росії, то цей ізраїльський вчений вирахував, що "в этой стране лауреатами Нобелевской премии стали 19 человек, не считая тех, кто покинул её в молодом возрасте. Из них евреев - восемь, что составляет 42%, - цифра, вдвоє превышающая среднемировой уровень". А чи вважали себе євреями Б.Пастернак, І.Мечніков, І.Тамм, І.Франк чи Л. Ландау та інші росіяни - лауреати Нобелівської премії, ізраїльського вченого, мабуть, не цікавило. А от те, що "полученная картина, безусловно, производит весьма серьёзное впечатление", у нього не викликає сумніву.
Пояснити цей "феномен" ізраїльський вчений намагається двома гіпотезами. Перша - науковий авангардизм, тобто намагання єврейських інтелектуалів висловити нове в творчості, вирватися вперед, випередити колег, що є генетичним наслідком, - бажання вирватися з утисків, яких зазнавало колись єврейство.
Друга, і теж "генетична", гіпотеза - це теорія вибуху. За століття єврейство накопичило прихований творчий потенціал, тож у XX столітті цей потенціал вибухнув і спричинив обвальний викид наукової енергії.
Між іншим, А.Черняк визнає, що такі високі темпи зростання частки євреїв-лауреатів Нобелівської премії з часом за законами науки знизяться. Водночас, цей вчений нічого не каже щодо універсальності цих гіпотез і можливості застосування їх до інших народів, наприклад, не менш національно пригнобленого українського. Скоріше за все, такий прогноз він робить для того, щоб якось пояснити той факт, що за 50 років існування Держави Ізраїль ця країна не дала жодного лауреата Нобелівської премії з науки.
Чому представники розпорошеного по світах народу шукають один одного, а іншого народу - тікають з усієї сили зі своєї рідної землі, "відхрещуючись" від своїх земляків, і не відчувають ніякої образи, коли їх обзивають "хохлами"? Може, тому, що чують ці образи від своїх же зросійщених лише на одне-два покоління раніше земляків?
Нещодавно від одного такого "хохла"-земляка почув, що лише росіяни є для українців братами, а от поляки (хоч і слов'яни) є природні конкуренти, не кажучи про німців. На запитання, чому, почув у відповідь: "А ви бачили хоч одного етнічного росіянина в українському селі не начальником?" Росіяни на нашій землі нам не конкуренти, а поляки і німці - це ж землероби." Невже, подумалося, що і на "генетичному" рівні український селянин не відчуває росіян як конкурентів? А як же у містах? Саме там етнічні росіяни поселяються в Україні. І тут у "хохла" знайшлося пояснення: "Немає проблем. Мої діти навчаються в Росії, назад повернуться росіянами ... і ніяких національних проблем".
Тож не дивно; що Горбачі стають Горбачовими, Хрущі - Хрущовими, Бондарі - Бондарьовими. І кожен з них докладе всіх зусиль, щоб табу про його українське походження залишилося у силі. Недарма кажуть у Росії: "Там, где хохол прошёл, еврею делать нечего !" Так буде доти, поки українці в державі Україна (до речі, подібну назву у світі має пише Держава Ізраїль, тобто не республіка чи федерація така-то) не відчують себе нацією, яка спирається на всі атрибути державності. Але для цього необхідно багатьом українським селянам, у першу чергу, відкинути на смітник XX століття дурман соціал-комуністичної людиножерної ідеології. Саме керуючись цією ідеологією, українці у XX столітті нищили один одного в кожному селі і хуторі. Така ідеологія не має права відкрито сповідуватися симоненками, вітренками і морозівцями у XXI столітті. Не може соціал-комуністична ідеологія ненависті, розподілу людей однієї нації на класи і пропаганди побудови соціалізму, тобто суспільного ладу, що заснований на суспільній власності на знаряддя і засоби виробництва, в т.ч. землі, об'єднати український народ в одну політичну націю, а отже, дати жити по-людськи серед інших націй. У XXI столітті треба в усьому світі накласти табу на гасло "соціалів" "Пролетарі всіх країн, єднайтеся!", а взяти на озброєння інше: "Нації світу - єднайтеся!"
Тож українцям треба поспішати творити націю, щоб нашим землякам на кшталт Горбачова та їм подібним не кортіло відновлювати Російську імперію тепер уже під вивіскою "ЄЕП".

V.

Демократія - це устрій суспільства, в якому переважна більшість громадян, незалежно від свого походження і родинних зв'язків, має можливість реалізувати свій потенціал та досягнути належного рівня соціальних благ. Тобто суспільне життя будується не на особистих зв'язках громадян і пануванні колективізму, а на їх особистих професійних якостях. А вибори органів влади, можливість перемоги на них опозиції, конкуренція в усіх сферах, свобода слова, права людини є лише засобами реалізації ідеї демократії.

Чи може людина, наділена владою, бути об'єктивною і неупередженою до своїх дітей, батьків, інших родичів, друзів дитинства, так званих земляків, братів по Афганістану чи комсомолу, як кажуть в Україні - кума, брата, свата? Питання риторичне!
У суспільстві, в якому панує класова ідеологія однієї партії, одного вождя чи одного клану, рано чи пізно бере гору виключно родинно-кланова побудова влади, підприємництва, всіх сфер життя суспільства. Таке суспільство не може бути демократичним, які б гарні і справедливі принципи не були записані в Конституції чи законах. Про демократію може йти мова лише тоді, коли в суспільстві переважає принцип конкуренції ідей і професіоналізм людей, а не диктат родинних зв'язків (особливо на всіх рівнях влади), табу щодо яких було тотальним у часи офіційного панування соціал-комуністичної ідеології.
Безумовно, відновлення Російської імперії на основі соціал-комуністичної ідеології вимагало заперечення засад, на яких базувалася попередня система влади, - панування в усьому кількох аристократичних родин (кланів), наближених до імперської родини Романових, та деяких німецьких аристократичних родин. Тоді як представникам інших соціальних груп і національностей доступ до найвищих посад у державі, а також тісно пов'язаних з цим соціальних благ був суттєво обмежений чи навіть недосяжний. Саме це, в першу чергу, і спричинило революцію (тобто зміну влади недемократичним шляхом, без виборів) у Російській імперії під час Першої світової війни. Ця революція була реакцією на соціальну несправедливість у багатонаціональному суспільстві. Але гору взяли не національні, як у Австро-Угорській імперії, а привабливіші для найбільш принижених верств населення соціал-комуністичні ідеї.
Найбільш приниженою, особливо в релігійно-національному плані, у Російській імперії була 5,5-мільйонна юдейська громада, що проживала на теренах так званої "межі осідлості" - сучасні Україна, Польща, Білорусь та балтійські держави. Цю чисельну громаду об'єднували мова ідиш, засади юдаїзму, а головне - тисячолітні традиції общинного життя. Останнє поєднувало євреїв з російським селянством. Це в кінцевому рахунку і визначило перемогу носив соціал-комуністичної ідеології на теренах колишньої Російської імперії. Не дивно, що серед вищого більшовицького компартійного керівництва левову частку складали представники єврейської національної меншини. Саме представники цього народу мали найбільший у світі історичний досвід успішного общинно-родинного устрою життя. Без сумніву, вони краще за інших підхоплювали соціал-комуністичну демагогію і опинялися на чолі найбільш принижених соціальною (і навіть національною) несправедливістю мас, особливо молоді. Найбільш здібні з них опинилися в серці „Третього Риму" - Московському Кремлі. Ця тенденція проявилася ще під час створення революційного, так званого буржуазного Тимчасового уряду після Лютневої революції 1917 року. Ось перелік міністрів Тимчасового уряду: Керенський, Киткін, Пальчинський, Рутенберг, Бернацький, Ведеревський, Маніковський, Салазкін, Маслов і Терещенко. Тож не дивно, що серед більшовицьких вождів були так поширені гучні псевдо - на кшталт Кіров, Молотов, Сталін, а їх справжні прізвища, як правило, замовчувалися.
Але чи мали можливість численні представники століттями приниженого єврейського народу досягти вершин влади в Російській імперії без перемоги і допомоги соціал-комуністичної ідеології? Що ж сталося з традиційними панівними кланами Російської імперії після 1917 року?
Безумовно, більша частина з них емігрувала або загинула під час часто-густо некерованого "революційного" терору звичайнісінького пограбування. Але декому вдалося вижити, особливо на так званих національних окраїнах імперії.
Один із таких кланів - родина Абашидзе. Це впливовий грузинський князівський рід, який правив Аджарією з XIV століття. Рід Абашидзе зберіг свій титул навіть після підписання Георгієвського трактату 1783 року про приєднання православної Грузії до Російської імперії. Хоча Георгій Абашидзе ще у XVI столітті прийняв іслам і ввійшов в історію під іменем Мемеда Абашидзе. Його нащадки правили Аджарією під зеленим прапором ісламу, поки останній правитель-мусульманин Юсуф Абашидзе (правив у 1800 - 1846 рр.) не був усунутий від правління Аджарією імператором Миколою І. Але онук Юсуфа Абашидзе - Мемед Абашидзе - став першим головою меджилісу (парламенту) революційної Аджарії, який, до речі, прийняв історичне рішення про остаточне та безповоротне входження Аджарії до складу Грузії.
Чи випадково, що через 73 роки (у 1991 році) після цієї події головою аджарського парламенту стає його онук - Аслан Абашидзе?
Але не менш закономірно й те, що аджарці на чолі з президентом Грузії М.Саакашвілі поклали нарешті край середньовічній візантійській традиції. Ось що пише про цю традицію В.Портников ("Дзеркало тижня", № 10 від 13.03.04р.): "Константинополя вже немає. І Візантійської імперії немає. І навіть Москва більше не столиця Радянського Союзу, авжеж! Але якщо на парламентських виборах у цілком демократичній Греції, на півдні нашої мрії ЄС, змагаються племінник колишнього прем'єр-міністра від правих з онуком і сином колишнього прем'єр-міністра від лівих (племінник, якого звуть як дядька, перемагає онука, якого звуть як дідуся) - це означає не тільки те, що традиція невмируща, а й те, що орли Константинополя розпростерли свої крила і над Афінами, і над Москвою, і над Києвом".
То що принципово змінилося від того, що у кривавій революції одні аристократичні клани (родини) були замінені на інші, більш спритні і жорстокі, а старанно приховувані протягом XX століття родинні зв'язки серед компартійної номенклатури, тепер іноді відкрито декларуються. Чим кращі брати Медведчуки, Васильєви, Литвини, Суркіси, Ярославські?
Дехто вважає, що Дмитро Табачник потрапив у Адміністрацію Президента Л.Кучми у 1994 році саме завдяки володінню ним інформацією про приховані родинно-кланові зв'язки української компартійної номенклатури. Ці відомості він накопичив, працюючи як історик в архівах, та випитав у ветеранів КПУ (П.Шелест та інші), які доживали свого віку на підмосковних дачах.
Чи змінилася общинно-родинна психологія людей, що пережили (вижили) на теренах України у страшне XX століття? Судіть самі.
Ось приклад, наведений чернігівською газетою "Весть" (№ 18 від 29.04.04 р.). Олександра Пронікова (прізвище, відоме не одному поколінню чиновників Чернігівських обл- та міськвиконкомів), колишнього директора Чернігівського Інституту МАУП, головбуха Олену Войнович, директора економіко-правового технікуму Ірину Пронікову, дружину О.Пронікова, її заступника Надію Барбаш (мати головбуха) звинуватили в тому, що протягом 1999 - 2002 років вони, зловживаючи своїм службовим становищем, здійснили розкрадання грошових коштів МАУП на загальну суму 170 тисяч гривень. За це О.Пронікова засуджено (начебто засуджено?)до 4 років позбавлення волі, О. Войнович - до 4 років, з випробувальним терміном 3 роки, І.Пронікову і Н.Барбаш — до 3 років позбавлення волі.
Тож сім'єю (кланом) не тільки керувати легше, але й красти, приховувати і покривати один одного, авжеж!
Чи змінилася за XX століття психологія представників чи не найбільш пригніченої у Російській імперії національної меншини? Ось під яким гаслом виходить, наприклад, щомісячна газета Чернігівської єврейської общини "Тхия" ("Возрождение"): "Все євреи ответственны друг за друга". Отже, газета пропагує колективну відповідальність?! Чому не зробили належних висновків нащадки народу, який також постраждав ХХ столітті від застосування до цілих народів принципу колективної відповідальності, через намагання впровадити у життя соціал-комуністичну та соціал-фашистську ідеологію, в т.ч. на теренах колишньої Російської імперії?
Не може бути суспільство демократичним, якщо тільки "все євреи...", чи "всі українці...", чи "все русские..." будуть відповідальні один за одного. Чи не час усім жителям України взяти на озброєння зовсім інший принцип: "Всі громадяни України відповідальні один за одного".
Що заважає цьому найбільше? Численні табу, які залишилися у свідомості українців з XX століття.

VІ.
"Євреї, як ми знаємо, живуть у найближчому зв'язку з українським народом. Це навіть не сусіди, як здебільшого інші народи, а одна із складових частин людності на самій же такій українській землі." (див. "Єврейська справа в Україні" С.Єфремова)

Так вважав відомий український літературознавець і культуролог Сергій Єфремов ще на початку XX століття. У той же час досі тривають суперечки про те, чи існували (існують) українські євреї на кшталт польських, литовських, румунських, угорських, російських. Адже, заперечує дехто, українські землі століттями були під Польщею або Росією. І, на їх думку, не може бути й мови про окремішних українських євреїв, бо вони лише "прислуговували” полякам чи росіянам. Чи багато ми знаємо про українських євреїв?
Чи відомо багатьом про те, що, наприклад, одним із засновників сучасної ідишської літератури був хасидський цадик Нахман із Брацлава, а більшістю читачів на ідиш були мешканці шевченківського краю?
І чи багато відомо українцям про протистояння народної релігії (хасидизму) та секулярного просвітництва (Гаскали) на українських землях?
Хіба що дехто чув про щорічні багатотисячні осінні вояжі на єврейський Новий рік до Умані до могили духовного наставника хасидів ребе Нахмана його прихильників з усього світу. Зверніть увагу! Чи випадково, що до місця народження генія українського народу Тараса Шевченка від Умані - всього близько 100 кілометрів. До Чернечої гори біля Канева, де поховано Кобзаря, - ще 40 кілометрів. Разом відстань - як від Києва до Чернігова.
Тож чи достатньо вивчено взаємовплив двох народів на формування їх світоглядів?
Для С.Єфремова сумнівів щодо існування українських євреїв не було. Як не було для нього дивом і те, що, наприклад, у тому ж Богуславі (за 40 кілометрів від батьківщини Т.Шевченка) у 1901 році проживало іудеїв - 15268 душ, православних (у т.ч. українців) - 13362, штундистів - 126, католиків - 18.
Без сумніву, значна кількість українських євреїв орієнтувалася на хасидизм, який зберігав досить тісний зв'язок із простим народом і який використовував у мові переважно ідиш. Водночас прихильники Гаскали (просвітництва) були, як правило, багаті й освічені євреї, які орієнтувалися на іврит, а ще більше - на російську мову й освіту, та співпрацювали з російським урядом. Отже, вважали ідиш шкідливим простолюдним "жаргоном".
Таким чином, на початку XX століття на українських теренах існували, щонайменше, дві впливові течії у ставленні до мовної проблеми серед українських євреїв. Це - симпатики хасидизму, прихильники народництва, які були тісно пов'язані з ремісництвом і навіть із землеробством, зайняті продуктивною працею й торгівлею. Вони, як правило, спілкувалися на ідиш. Друга течія - прихильники Гаскали (просвітництва), які наполягали на вивченні як івриту, так і (особливо) російської мови, а також були лояльні й віддані Російській державі.
Яка течія взяла гору - добре відомо. У державі Ізраїль державною мовою є іврит. Тож без зняття табу з відомостей про співпрацю НКВС і КДБ керівниками з впливових єврейських організацій годі шукати (відроджувати) залишки культури українських євреїв, особливо на мові ідиш, в Україні.
Яку страшну ціну заплатили імперському Молоху обидва бездержавні на початку XX століття народи, духовне відродження яких почалося на одній землі, щоб створити власні національні держави?
Скільки поколінь українців і євреїв (до речі, конкуруючих між собою) перетворила у "гвинтики" тоталітарна соціал-комумістична імперія? Мабуть, саме від цих "гвинтиків" та їх нащадків і досі поширюються міфи про "українців-погромників" або "жидів-енкаведистів". Саме ці "гвинтики", породжені ідеями Леніна і Сталіна, знищували не тільки мільйони і мільйони безвинних людей всіх національностей, а й один одного, щоб отримати собі і своїм родичам посади, привілеї в останній у XX столітті імперії. Себе вони називали "совєтским" народом, а не українцями чи євреями.
Сьогодні їх нащадки з тим же "комсомольським" завзяттям створюють міфи про братні слов'янські народи (чомусь тільки росіян, білорусів та українців) і єдиний православний світ. Тим, хто вважає себе українцем або євреєм, треба, мабуть, відкинути існуюче табу не тільки на "темні", але й "світлі" плями в історії стосунків наших народів. І не соромитись показати світу взаємовплив культур двох наших народів, який дав стільки видатних досягнень світового рівня. Сьогодні це вкрай актуально, бо декому дуже хочеться посварити наші народи, щоб і далі у XXI столітті вербувати "гвинтики" для порятунку агонізуючої московської імперії під назвою чи то СНД, чи то ЄЕП, чи то союз братніх слов'янських народів.
Невже XX століття нас нічому не навчило?
Імперії тримаються доти, поки в них є бездержавні, пригнічені народи. Тож імперські "гвинтики” почувають себе впевнено і комфортно, тому що їм здається, що вони вищі, розумніші за так званих "чурок". Шкода, що вони не помічають (або не хочуть помічати) того, що самі є "чурками" для будь-кого, хто ближче до тіла царя-батюшки, генсека чи президента. У колишній Радянській Армії був навіть анекдот про сержанта-узбека і рядового-українця. Сержант звертається за столом до рядового: "Подай солі". Рядовий-українець: "Ось сіль, товаришу сержанте!" Сержант у відповідь обурено: „Не силь, а сол, чурка нерусская!"
Не дивно, що закономірним було використання будівничими соціал-комуністичної московської імперії на початковому етапі євреїв проти українців та інших народів, а потім навпаки. Судіть самі.
За даними, наведеними в газеті "Сіверщині” (№38 від 17.09.2004 р.) В.Шкварчуком, у 1936 році серед найвищого керівництва внутрішніх органів СРСР було: 43 євреї, 33 росіянина, 9 латишів, 6 українців, 5 поляків, 4 грузини, 2 білоруси, 2 німця, 1 вірменин і 1 азербайджанець. Після того, як когось розстріляли, хтось "вмер під час слідства" чи в таборі, у 1941 році: росіян - 118, українців - 28, грузинів - 12, євреїв - 10, білорусів - 4, вірменів - 2, латишів - 1.
Чи не нагадує "перестройка" М.Горбачова чергове "очищення" Московського Кремля - цього разу від тих, хто мав українське або інше немосковське коріння? А небачений "успіх" вєрок сердючок українського походження та діячів культури на кшталт поплавських є не чим іншим, як намаганням формування у росіян та "совєтских" почуття зверхності чи не до останніх "чурок" імперії - "хохлів", українців за походженням.
До речі, українські селяни, за свідченням етнографа Тадея Рильського, батька Максима Рильського, на початку XX століття поважали євреїв за вірність і відданість їхній давній релігії, за їхню солідарність.
За що у путінській Росії можуть сьогодні поважати тих, хто вважає себе "хохлом"? Чому українські євреї не бажають, щоб їх називали "жидами" (хоча у XIX столітті це був чи не найуживаніший у літературі термін), а мільйони українців й досі почувають себе комфортно "хохлами"?
Вважаю, що на ці питання не повинно бути накладено табу для громадян України у XXI столітті. Тож, поки не пізно, вивчаймо ретельно досвід і досягнення однієї „із складових частин людності на самій же такій українській землі.”

Сергій СОЛОМАХА