Володимир Панченко: ««ЛітАкцент» - некон’юнктурне видання»
Коли песимісти беруться стверджувати, що книга як така віджила своє, вони передусім посилаються на новітні комп’ютерні технології. Мовляв, Гутенбергова ера закінчується; настала епоха Інтернету. Саме з цієї теми ми й почали розмову з професором Національного університету «Києво-Могилянська академія» Володимиром Панченком, який водночас є ще й головним редактором Інтернет-видання «ЛітАкцент».
- Володимире Євгеновичу, Ви також вважаєте, що Інтернет стає для книги фатальною альтернативою?
- Ні, я так не вважаю. Ніша, яку в інтелектуальному житті людини займає книга, навряд чи буде колись «замурована». Хоча, звичайно, книзі доведеться потіснитися, оскільки Інтернет довів, що він має величезний ресурс можливостей, яким гріх було б не скористатися. Думаю, вони – книга й Інтернет – мирно співіснуватимуть. Що ж до пропорцій, то про них судити не беруся: тут потрібен спеціальний аналіз тих процесів, які відбуваються у глобальних вимірах.
- А як сталося, що Ви зайнялися створенням літературного Інтернет-видання?
- Почну з того, що в Україні склалася дивна ситуація з літературною критикою. Вона поки що не має змоги функціонувати повноцінно. Як системного явища її фактично немає. Те, що з’являється на сторінках деяких газет чи журналів, - це переважно випадкові рецензії, які не дають уявлення про сучасну українську літературу. Дуже рідко можна зустріти фахово написані проблемні, оглядові чи «портретні» статті. Настільки рідко, що я вже й не пригадаю, коли востаннє мені зустрічався, скажімо, річний літературний огляд. Або що відбувається з жанрами роману й новели? Чим живе поезія і які її прикмети тепер, на початку нового тисячоліття? Те ж саме з іменами: бракує цікаво написаних розвідок, у яких би аналізувалася творчість письменників, чиї імена «на слуху». Тих таки Юрія Андруховича й Оксани Забужко, Марії Матіос і Василя Шкляра, Сергія Жадана й Тараса Прохаська, Євгенії Кононенко і Костя Москальця…
Про них пишуть дисертації, але ж дисертація – дуже специфічний жанр; це академічне літературознавство. А я кажу про оперативну критику, яка б орієнтувалася на достатньо широкого читача.
Головною причиною такого невтішного стану справ є, на моє переконання, відсутність в Україні нормального книжкового ринку. Якби він був, то редакції впливових газет самі б кинулися шукати авторів-критиків, запроваджувати відповідні колонки, рубрики, сторінки… Щоправда, вони й тепер могли б робити значно більше для того, щоб самим впливати на процес формування книжкового ринку, інформувати про новинки, визначати шкалу цінностей в літературі, «розкручувати» імена талановитих письменників. Газети, однак, не дуже охоче беруться за таку роботу. Частина з них пов’язана з російським бізнесом, тому українська література для них – «не формат». Та й бізнес українського походження нерідко зорієнтований не так на своє, як на чуже…
Тому, зрештою, й виникла ідея заповнити вакуум (бодай частково), створивши літературний сайт «ЛітАкцент». Це – спільний проект Могилянки і видавництва «Темпора». А реалізувати його випало мені, що я й роблю із задоволенням. Тим паче, що з вересня 2007 року я звільнився від адміністративних обов’язків віце-президента НАУКМА, які виконував цілих п’ять років, - отже, з’явився час, щоб зайнятися тим, що було для мене цікавим завжди. А президент Могилянки Сергій Квіт та її Почесний президент В’ячеслав Брюховецький підтримали ідею створення наукового центру досліджень сучасної літератури, в рамках якого й реалізується ідея Інтернет-видання.
- Наскільки успішно розвивається проект?
- Сайт «стартував» 21 листопада 2007 року. До цього більше місяця велася підготовча робота. Разом зі мною над тим, що називається супроводом, працюють двоє – Ірина Троскот, мій заступник, та редактор новин Настя Нестеренко. Тобто, це звичайна редакційна робота: шукаємо авторів, замовляємо матеріали, готуємо їх до оприлюднення, популяризуємо видання…
Щодо його структури, то вона зорієнтована передусім на те, щоб показати читачеві світ сучасної літератури – української, але не тільки української. Сучасному письменству віддано чотири рубрики: «Візаві», «Дискусійне поле», «Рефлексії з приводу» та «Полиця бібліофіла».
Щодо першої з них: думаю, цікава розмова з популярним автором не може не привернути увагу. Причому, ми йдемо шляхом дещо незвичним, оскільки не ганяємося за «модними» іменами. Модне, «пропіарене» – далеко не завжди вартісне. На жаль, яскраві особистості часто залишаються мовби в затінку. Скажімо, Анатолій Макаров, блискучий дослідник українського бароко, автор оригінальних праць з історії Києва ХІХ століття. Або професор Віктор Коптілов, один із найавторитетніших перекладачів і перекладознавців. Якось, будучи в музеї Джозефа Конрада в селі Тереховому під Бердичевом, я натрапив на «слід» Марка Соколянського, філолога-зарубіжника, лекції якого слухав в Одеському університеті на початку 1970-х. Тепер він живе в Любеку. Ми сконтактувалися – і невдовзі професор Соколянський надіслав нам перші свої статті. Вмістили ми й інтерв’ю з ним, яке цікаве не тільки з біографічного боку, а й розповіддю про сучасну літературну Німеччину.
Маємо на сайті також ексклюзивні інтерв’ю з А.Байат та І.Мак’юеном, автором відомих романів «Субота» й «Спокута» (їх запропонував нам Дмитро Дроздовський, студент Могилянки, який водночас завідує відділом критики в журналі «Всесвіт»). Значний інтерес викликали розмови з Богданом Бочуком, Василем Шклярем, Доротою Яворською, Олександром Бондарем (одеським професором, який видав у «Фоліо» велику, по суті – енциклопедичну, працю про Японію).
Три інші рубрики – це літературно-критична інтерпретація творчості сучасних письменників. За час, що минув, на сайті розміщено більше десятка матеріалів дискусійного характеру: статті Є.Барана й С.Процюка, мої полемічні роздуми про В.Коротича й книгу С.Андрухович «Сьомга», глибоку розвідку М.Соколянського про роман М.Левицької «Коротка історія тракторів українською мовою», який, на жаль, у нас не був перекладений… Несподіваною, проте вкрай важливою, вийшла розмова про стан сучасного українського шекспірознавства (статті М.Соколянського, Н.Торкут та Д.Наливайка), яка, сподіваюся, незабаром буде продовжена у форматі «круглого столу».
Найбільш «вільною» є рубрика «Рефлексії з приводу»: тут вміщуються суб’єктивні нотатки, які виходять за рамки рецензії; це радше есеї, навіяні якоюсь книжкою, подією, літературним фактом. Згадаю, для прикладу, ґрунтовну статтю Володимира Моренця «Приватна гравітація Тараса Федюка», яку він надіслав нам із США, де перебуває як Фулбрайтівський стипендіат; роздуми Євгена Барана про прозу Любка Дереша і Ганни Улюри – про романи Лариси Денисенко, полеміку Р.Харчук з Олею Гнатюк (автором дослідження «Прощання з імперією»). Іспаніст Олександр Пронкевич запропонував для нашого видання статтю про Йона Хуарісті – «Неможливо бути баском безкарно», а Максим Яременко проінтерпретував кілька видань, які розкривають феномен журналу «Киевская старина»…
Ну, і, нарешті, «Полиця бібліофіла». Це найбільш оперативна рубрика, оскільки в ній ідеться про новинки. За п’ять місяців, відколи існує сайт, ми вмістили вже понад шість десятків рецензій! Найбільш активні наші автори – Олександр Стусенко, Роксана Харчук, Дмитро Дроздовський, Євген Баран, Наталка Ксьондзик, Ольга Купріян… Приємно, що активно співпрацює з нами молодь, і не лише києво-могилянська. Згадаю в цьому зв’язку Олега Коцарєва, Остапа Сливинського, Ігоря Самохіна, Олену Павлову, Максима Солодовника, Світлану Богдан. Але своє завдання я бачу в тому, щоб дати якогомога ширший – «різновіковий» – погляд на сучасну літературу. Отож серед авторів рубрики ви зустрінете й Максима Стріху, і професорів Ярослава Поліщука з Кракова, Тетяну Мейзерську з Одеси, Петра Іванишина з Дрогобича, дуже цікавого письменника з Бахмача Костя Москальця…
Переконаний, що матеріали «Літакцента» можуть стати в пригоді вчителю літератури, адже йому, вчителеві, доводиться мати справу не лише з класикою, а й із творами О.Ульяненка, М.Матіос, С.Жадана, Л.Голоти, Ю.Андруховича, О.Забужко, Іздрика, К.Москальця, В.Слапчука… Реагуємо ми й на нові видання «хрестоматійних» письменників, (Є.Маланюка, Ю.Шпола, С.Пилипенка та ін.). Рідше, але вдається представити й новинки зарубіжних авторів: писали про романи Ч.Айтматова «Коли падають гори», І.Мак’юена «Субота», М.Гретковської «Європейка», С.Рушді «Опівнічні діти», про культову літературознавчу працю Гарольда Блума «Західний канон: книги на тлі епох».
- Але на сайті є чимало матеріалів, які сучасного письменства не стосуються…
- Це так. Принаймні, саме як про запрошення в історію літератури можна говорити про рубрики «Як це було» та «Літературні мандрівки». У першій подаються цікаві епізоди й факти, яких ми вже «назбирали» понад двадцять. У другій – безпосередні враження наших авторів від подорожей літературними місцями в Україні й за її межами. Таким чином можна «побувати» на батьківщині Едгара По, Е.Хемінгуея, в замку Іф, у Марселі, де зупинялися Жорж Санд і Фредерік Шопен, в іспанській Кастилії, на хуторі «Надія», у літературному Харкові й Житомирі Валерія Шевчука… Всі ці матеріали щедро ілюстровані світлинами – як документальними, так і сучасними.
А ось про рубрики «Премії» та «Шлях до слави» можна сказати, що в них переплелися історія й сучасність. Бо ж, скажімо, розповіді про найпопулярніші в світі премії та їх лауреатів – це і минувшина, але й день теперішній. Думаю, дізнатися про історію «Нобеля» й «Букера», Гонкурівської чи Андерсенівської премій, про твори, якими вони відзначені, - цікаво й корисно. Так само не може не зацікавити все, що стосується «шляху до слави», пройденого Богданом-Ігорем Антоничем, Доріс Лессінг, Джозефом Конрадом, Габріелем Гарсія Маркесом, Аскольдом Мельничуком, Борисом Теном, Артюром Рембо…
Скажете, популяризація? Так, а чому б і ні?
- Вам, як я зрозуміла, також доводиться часто виступати в ролі автора?
- Звичайно. Причому, писати треба «розкидаючись», себто - до різних рубрик. Що я й роблю. Писав про Ч.Айтматова, Є.Маланюка, Б.Мозолевського, М.Коцюбинського, В.Винниченка, «подорожував» в Оук-Парк до Хемінгуея і на хутір «Надія» до Івана Тобілевича… А про полемічні статті, викликані незгодами з В.Коротичем та С.Андрухович, я вже згадував.
- Якою є читацька аудиторія «Літакцента»?
- Переважно молодь. Читачі мають змогу коментувати кожен матеріал, розміщений на сайті, так що ми їх «чуємо». Інколи й самі підключаємося. Озиваються й автори рецензованих книг (наприклад, Іздрик, Олесь Бережний, Св.Пиркало). Щодня нас відвідує до 130 читачів/користувачів, і я бачу, що це передусім студентська молодь. Звідси, до речі, й наші проблеми: дуже непросто підшукати гарний матеріал про старших письменників. Д.Павличко Б.Олійник, І.Драч, Р.Іваничук , Ю.Мушкетик для нинішніх двадцятилітніх – то «далека» епоха. І це зрозуміло: молодь цікавиться передусім молоддю. Наше ж завдання – показати літературний процес із різних боків, в усій його різноманітності. Долаючи «перегородки» між поколіннями і між літературними «тусовками». На цьому я б особливо хотів наголосити: «ЛітАкцент» - це некон’юнктурне видання, яке позиціонує себе поза групами й «тусовками», не претендуючи на істину в останній інстанції, а лише пропонуючи свої акценти, запрошуючи до розмови.
За результатами 2008 року нашими експертами буде визначено дві кращі книги в номінації «Художня книга» і «Гуманітаристика». Їх автори отримають від «Літакцента» премії – по 5 000 гривень у кожній із двох номінацій. Буде визначено також книгу-невдаху - їй дістанеться анти-премія «Звичайна булька». Положення про премію розміщене на сайті, з ним легко ознайомитися ( в т.ч. й зі складом експертної групи). Мені залишається тільки назвати адресу видання: www.litakcent.com.
- Дякую за розмову.
Розпитувала Людмила Колесник
- Володимире Євгеновичу, Ви також вважаєте, що Інтернет стає для книги фатальною альтернативою?
- Ні, я так не вважаю. Ніша, яку в інтелектуальному житті людини займає книга, навряд чи буде колись «замурована». Хоча, звичайно, книзі доведеться потіснитися, оскільки Інтернет довів, що він має величезний ресурс можливостей, яким гріх було б не скористатися. Думаю, вони – книга й Інтернет – мирно співіснуватимуть. Що ж до пропорцій, то про них судити не беруся: тут потрібен спеціальний аналіз тих процесів, які відбуваються у глобальних вимірах.
- А як сталося, що Ви зайнялися створенням літературного Інтернет-видання?
- Почну з того, що в Україні склалася дивна ситуація з літературною критикою. Вона поки що не має змоги функціонувати повноцінно. Як системного явища її фактично немає. Те, що з’являється на сторінках деяких газет чи журналів, - це переважно випадкові рецензії, які не дають уявлення про сучасну українську літературу. Дуже рідко можна зустріти фахово написані проблемні, оглядові чи «портретні» статті. Настільки рідко, що я вже й не пригадаю, коли востаннє мені зустрічався, скажімо, річний літературний огляд. Або що відбувається з жанрами роману й новели? Чим живе поезія і які її прикмети тепер, на початку нового тисячоліття? Те ж саме з іменами: бракує цікаво написаних розвідок, у яких би аналізувалася творчість письменників, чиї імена «на слуху». Тих таки Юрія Андруховича й Оксани Забужко, Марії Матіос і Василя Шкляра, Сергія Жадана й Тараса Прохаська, Євгенії Кононенко і Костя Москальця…
Про них пишуть дисертації, але ж дисертація – дуже специфічний жанр; це академічне літературознавство. А я кажу про оперативну критику, яка б орієнтувалася на достатньо широкого читача.
Головною причиною такого невтішного стану справ є, на моє переконання, відсутність в Україні нормального книжкового ринку. Якби він був, то редакції впливових газет самі б кинулися шукати авторів-критиків, запроваджувати відповідні колонки, рубрики, сторінки… Щоправда, вони й тепер могли б робити значно більше для того, щоб самим впливати на процес формування книжкового ринку, інформувати про новинки, визначати шкалу цінностей в літературі, «розкручувати» імена талановитих письменників. Газети, однак, не дуже охоче беруться за таку роботу. Частина з них пов’язана з російським бізнесом, тому українська література для них – «не формат». Та й бізнес українського походження нерідко зорієнтований не так на своє, як на чуже…
Тому, зрештою, й виникла ідея заповнити вакуум (бодай частково), створивши літературний сайт «ЛітАкцент». Це – спільний проект Могилянки і видавництва «Темпора». А реалізувати його випало мені, що я й роблю із задоволенням. Тим паче, що з вересня 2007 року я звільнився від адміністративних обов’язків віце-президента НАУКМА, які виконував цілих п’ять років, - отже, з’явився час, щоб зайнятися тим, що було для мене цікавим завжди. А президент Могилянки Сергій Квіт та її Почесний президент В’ячеслав Брюховецький підтримали ідею створення наукового центру досліджень сучасної літератури, в рамках якого й реалізується ідея Інтернет-видання.
- Наскільки успішно розвивається проект?
- Сайт «стартував» 21 листопада 2007 року. До цього більше місяця велася підготовча робота. Разом зі мною над тим, що називається супроводом, працюють двоє – Ірина Троскот, мій заступник, та редактор новин Настя Нестеренко. Тобто, це звичайна редакційна робота: шукаємо авторів, замовляємо матеріали, готуємо їх до оприлюднення, популяризуємо видання…
Щодо його структури, то вона зорієнтована передусім на те, щоб показати читачеві світ сучасної літератури – української, але не тільки української. Сучасному письменству віддано чотири рубрики: «Візаві», «Дискусійне поле», «Рефлексії з приводу» та «Полиця бібліофіла».
Щодо першої з них: думаю, цікава розмова з популярним автором не може не привернути увагу. Причому, ми йдемо шляхом дещо незвичним, оскільки не ганяємося за «модними» іменами. Модне, «пропіарене» – далеко не завжди вартісне. На жаль, яскраві особистості часто залишаються мовби в затінку. Скажімо, Анатолій Макаров, блискучий дослідник українського бароко, автор оригінальних праць з історії Києва ХІХ століття. Або професор Віктор Коптілов, один із найавторитетніших перекладачів і перекладознавців. Якось, будучи в музеї Джозефа Конрада в селі Тереховому під Бердичевом, я натрапив на «слід» Марка Соколянського, філолога-зарубіжника, лекції якого слухав в Одеському університеті на початку 1970-х. Тепер він живе в Любеку. Ми сконтактувалися – і невдовзі професор Соколянський надіслав нам перші свої статті. Вмістили ми й інтерв’ю з ним, яке цікаве не тільки з біографічного боку, а й розповіддю про сучасну літературну Німеччину.
Маємо на сайті також ексклюзивні інтерв’ю з А.Байат та І.Мак’юеном, автором відомих романів «Субота» й «Спокута» (їх запропонував нам Дмитро Дроздовський, студент Могилянки, який водночас завідує відділом критики в журналі «Всесвіт»). Значний інтерес викликали розмови з Богданом Бочуком, Василем Шклярем, Доротою Яворською, Олександром Бондарем (одеським професором, який видав у «Фоліо» велику, по суті – енциклопедичну, працю про Японію).
Три інші рубрики – це літературно-критична інтерпретація творчості сучасних письменників. За час, що минув, на сайті розміщено більше десятка матеріалів дискусійного характеру: статті Є.Барана й С.Процюка, мої полемічні роздуми про В.Коротича й книгу С.Андрухович «Сьомга», глибоку розвідку М.Соколянського про роман М.Левицької «Коротка історія тракторів українською мовою», який, на жаль, у нас не був перекладений… Несподіваною, проте вкрай важливою, вийшла розмова про стан сучасного українського шекспірознавства (статті М.Соколянського, Н.Торкут та Д.Наливайка), яка, сподіваюся, незабаром буде продовжена у форматі «круглого столу».
Найбільш «вільною» є рубрика «Рефлексії з приводу»: тут вміщуються суб’єктивні нотатки, які виходять за рамки рецензії; це радше есеї, навіяні якоюсь книжкою, подією, літературним фактом. Згадаю, для прикладу, ґрунтовну статтю Володимира Моренця «Приватна гравітація Тараса Федюка», яку він надіслав нам із США, де перебуває як Фулбрайтівський стипендіат; роздуми Євгена Барана про прозу Любка Дереша і Ганни Улюри – про романи Лариси Денисенко, полеміку Р.Харчук з Олею Гнатюк (автором дослідження «Прощання з імперією»). Іспаніст Олександр Пронкевич запропонував для нашого видання статтю про Йона Хуарісті – «Неможливо бути баском безкарно», а Максим Яременко проінтерпретував кілька видань, які розкривають феномен журналу «Киевская старина»…
Ну, і, нарешті, «Полиця бібліофіла». Це найбільш оперативна рубрика, оскільки в ній ідеться про новинки. За п’ять місяців, відколи існує сайт, ми вмістили вже понад шість десятків рецензій! Найбільш активні наші автори – Олександр Стусенко, Роксана Харчук, Дмитро Дроздовський, Євген Баран, Наталка Ксьондзик, Ольга Купріян… Приємно, що активно співпрацює з нами молодь, і не лише києво-могилянська. Згадаю в цьому зв’язку Олега Коцарєва, Остапа Сливинського, Ігоря Самохіна, Олену Павлову, Максима Солодовника, Світлану Богдан. Але своє завдання я бачу в тому, щоб дати якогомога ширший – «різновіковий» – погляд на сучасну літературу. Отож серед авторів рубрики ви зустрінете й Максима Стріху, і професорів Ярослава Поліщука з Кракова, Тетяну Мейзерську з Одеси, Петра Іванишина з Дрогобича, дуже цікавого письменника з Бахмача Костя Москальця…
Переконаний, що матеріали «Літакцента» можуть стати в пригоді вчителю літератури, адже йому, вчителеві, доводиться мати справу не лише з класикою, а й із творами О.Ульяненка, М.Матіос, С.Жадана, Л.Голоти, Ю.Андруховича, О.Забужко, Іздрика, К.Москальця, В.Слапчука… Реагуємо ми й на нові видання «хрестоматійних» письменників, (Є.Маланюка, Ю.Шпола, С.Пилипенка та ін.). Рідше, але вдається представити й новинки зарубіжних авторів: писали про романи Ч.Айтматова «Коли падають гори», І.Мак’юена «Субота», М.Гретковської «Європейка», С.Рушді «Опівнічні діти», про культову літературознавчу працю Гарольда Блума «Західний канон: книги на тлі епох».
- Але на сайті є чимало матеріалів, які сучасного письменства не стосуються…
- Це так. Принаймні, саме як про запрошення в історію літератури можна говорити про рубрики «Як це було» та «Літературні мандрівки». У першій подаються цікаві епізоди й факти, яких ми вже «назбирали» понад двадцять. У другій – безпосередні враження наших авторів від подорожей літературними місцями в Україні й за її межами. Таким чином можна «побувати» на батьківщині Едгара По, Е.Хемінгуея, в замку Іф, у Марселі, де зупинялися Жорж Санд і Фредерік Шопен, в іспанській Кастилії, на хуторі «Надія», у літературному Харкові й Житомирі Валерія Шевчука… Всі ці матеріали щедро ілюстровані світлинами – як документальними, так і сучасними.
А ось про рубрики «Премії» та «Шлях до слави» можна сказати, що в них переплелися історія й сучасність. Бо ж, скажімо, розповіді про найпопулярніші в світі премії та їх лауреатів – це і минувшина, але й день теперішній. Думаю, дізнатися про історію «Нобеля» й «Букера», Гонкурівської чи Андерсенівської премій, про твори, якими вони відзначені, - цікаво й корисно. Так само не може не зацікавити все, що стосується «шляху до слави», пройденого Богданом-Ігорем Антоничем, Доріс Лессінг, Джозефом Конрадом, Габріелем Гарсія Маркесом, Аскольдом Мельничуком, Борисом Теном, Артюром Рембо…
Скажете, популяризація? Так, а чому б і ні?
- Вам, як я зрозуміла, також доводиться часто виступати в ролі автора?
- Звичайно. Причому, писати треба «розкидаючись», себто - до різних рубрик. Що я й роблю. Писав про Ч.Айтматова, Є.Маланюка, Б.Мозолевського, М.Коцюбинського, В.Винниченка, «подорожував» в Оук-Парк до Хемінгуея і на хутір «Надія» до Івана Тобілевича… А про полемічні статті, викликані незгодами з В.Коротичем та С.Андрухович, я вже згадував.
- Якою є читацька аудиторія «Літакцента»?
- Переважно молодь. Читачі мають змогу коментувати кожен матеріал, розміщений на сайті, так що ми їх «чуємо». Інколи й самі підключаємося. Озиваються й автори рецензованих книг (наприклад, Іздрик, Олесь Бережний, Св.Пиркало). Щодня нас відвідує до 130 читачів/користувачів, і я бачу, що це передусім студентська молодь. Звідси, до речі, й наші проблеми: дуже непросто підшукати гарний матеріал про старших письменників. Д.Павличко Б.Олійник, І.Драч, Р.Іваничук , Ю.Мушкетик для нинішніх двадцятилітніх – то «далека» епоха. І це зрозуміло: молодь цікавиться передусім молоддю. Наше ж завдання – показати літературний процес із різних боків, в усій його різноманітності. Долаючи «перегородки» між поколіннями і між літературними «тусовками». На цьому я б особливо хотів наголосити: «ЛітАкцент» - це некон’юнктурне видання, яке позиціонує себе поза групами й «тусовками», не претендуючи на істину в останній інстанції, а лише пропонуючи свої акценти, запрошуючи до розмови.
За результатами 2008 року нашими експертами буде визначено дві кращі книги в номінації «Художня книга» і «Гуманітаристика». Їх автори отримають від «Літакцента» премії – по 5 000 гривень у кожній із двох номінацій. Буде визначено також книгу-невдаху - їй дістанеться анти-премія «Звичайна булька». Положення про премію розміщене на сайті, з ним легко ознайомитися ( в т.ч. й зі складом експертної групи). Мені залишається тільки назвати адресу видання: www.litakcent.com.
- Дякую за розмову.
Розпитувала Людмила Колесник
| Коментарі (0) |