Реєстратор річок і річечок

Краєзнавець Олексій Савон в гостях у Медучилищі.

Савон Олексій Антонович є людиною багато знаючою і неймовірно світлою. Народився в Лисках на Прилуччині. Навчався у Лисківській, Краслянській та Переволочнянсьій школах. Роки студентства провів у Прилуках та Ніжині. Працював у Прилуках після армії. Завше, ще з дитинства, любив подорожні пригоди. Мандрував не просто так, а тягнучи з собою величезний багаж знань з історії рідного краю.

Ті подорожі й знання вилилися у написані ним книги. Першою роботою, про перебування всесвітньо відомого професора Миколи Костомарова на Прилуччині, є "Дідівці. Садиба творчості і доброти". Другою - "Матеріальна культура Прилуччини. Промисли і ремесла", - багата назва говорить сама за себе. Третя книга "Удай тихоплинний" може послужити чудовим путівником для всіх, хто цікавиться Приудайським краєм. Пан Олексій також є співавтором чудового пізнавального видання "Прилуччина: енциклопедичний довідник".

Нещодавно він мав зустріч зі студентами Прилуцького медучилища. Творчість Олексія Савона попередньо була запрезентована медично-мистецькій аудиторії, викладачкою того ж Медучилища, краєлюбкою Людмилою Чернюк. До цієї зустрічі студенти були підготовані, ознайомлені з дослідницькими працями гостя.

Використавши матеріали з довідника "Прилуччина", студентка Людмила Мариненко розповідала про своє рідне село Заудайка. Бо є в тому довіднику всі відомості. Як то про село, що воно з першої половини вісімнадцятого століття було ранговим поселенням монастирищенських сотників. Що його потім скуповували то Романовичі, то Галагани. Скільки ось в різні роки, у різних переліках, і в двох різних Заудайках мешкало господарських козаків, козачих підсусідків. Відмічений і той єдиний житель, що займався інтелігентними заняттями тощо.

- Я знала трохи про свою Заудайку. Те, що розповідала вчителька. Брала участь у конкурсі робіт "Історія одного села". Але з Вашої книги дізналася ще більше, - зауважила під час подальшої розмови Люда.

Багатий енциклопедичний довідник історичними місцями, людьми, датами й подіями. Тому одразу постало питання до пана Олексія, скільки ж часу готувалася в друк ця книга. Скільки років загалом покладено на вівтар історичного дослідництва. Пан Савон мрійливо посміхався і скромно відповідав, що на збір матеріалу до "Удаю тихоплинного" звісно ж пішло менше часу, ніж на довідник "Прилуччина".

Бо мабуть, не хотілося йому знову і знову розповідати про те, що насправді вже готовий навіть зібраний довідник, чекав свого часу десять років. Що співавтором його був ще Дмитро Шкоропад, редактором і науковим консультантом Георгій Гайдай, котрі тепер вже радіють виходові в друк своєї титанічної земної праці з Того світу. Щоб довершити її, ними була здійснена незліченна кількість поїздок по краю, опитано сотні старожилів, перечитано сотні тисяч сторінок, - у Прилуцькому міському архіві, в Чернігівській бібліотеці Короленка, та Чернігівському обласному архіві, у столичній бібліотеці Вернадського, в Науковій бібліотеці, в Історичній, в Центральному архіві міста Києва…

Про вулицю Київську, на котрій живе, розповідала Маріне Тусунян. Свого часу вулиця носила назви: Ніжинсько-Роменська, Велика, Олександрівська, Лібкнехта, Леніна. Вона є центральною, наскрізною. На ній будувалися головні будівлі міста: як от перший і єдиний в місті - у тридцять дев`ятому році - двоповерховий кам`яний будинок Поштової контори під залізним дахом.

Після цієї доповіді, підготованій дівчиною за допомогою знову таки довідника, пані Чернюк продовжила мову про перейменування Київської та про асоціації, котрі досі провокують називати цю вулицю Ленінською. Та й пам`ятник Леніну нікуди з неї не дівся. Вела мову про стереотипи, які варто ламати, і про історію, яку треба берегти.

- Історію саме вулиці Київської - зауважив до слова Олексій Антонович, - писали ми разом із Денисенком Олексієм Андрійовичем. Ще в 1984-му році вийшла наша рукописна книга з фотографіями вулиці на кожній сторінці. Називався цей самвидав "Вулиця Леніна у Прилуках" і був виданий у п`яти екземплярах. Зараз із нею можна ознайомитися в Краєзнавчому музеї Прилук.

Наступно, Яніна Щисловська розповідала про річку, за книгою "Удай тихоплинний". Як вчені сперечаються про тюркське, осетинське, чи індоєвропейське походження назви Удаю. А каталог річок України мирить їх, приписуючи річці скіфське походження від слів "хвиля", "глибока", "безмежна глибина".

"…Початок Удай бере поблизу с. Хаїха… Цікаво, що неподалік беруть початок ще й притоки Удаю - Лисогір, Парафіївка, Смош. Усі вони, ніби діти, розбігаються у різних напрямках, але, поблукавши по лісах та полях, тягнуться до батька Удаю і стають його притоками." - пише Олексій Савон у своїй книзі.

І зачудовані такою чутливістю слів, що ними автор пише про здавалось би неживі потоки води, студенти запитують:

- Коли Ви вперше зацікавилися історією, річками, Удаєм, краєм взагалі? Що наштовхнуло Вас на цю працю?

- Я виріс на Удаї, - посміхнено відповідав пан Олексій, - Змалку ми в річці купали коней. Самі купалися. Старші хлопці, бувало, затягнуть на середину, де глибоко, - і випливай, як хочеш. Так навчали плавати.

А ще дід вивозив на зимову рибалку. Возами на лід було заїжджали. В`юнів ловили в ополонці. Сім`я ж бо колгоспників заробіток мала невеличкий. Як козубок риби наловити, то й їсти було що довго. А деколи мама возила навіть продавати.

Тоді й полюбив річку. З дитинства.

А потім з Гайдаєм багато подорожували. Усюди пройшли по місцевості, по селах вздовж річок та приток. Перша стаття "Ріки мого дитинства" була надрукована в газеті "Скарбниця", у двох випусках. Тоді бібліотеки до мене звернулись із пропозицією продовжити описи рік, бо підходили зі статтями діти та вчителі, хотіли знати більше.

Коли вже Гайдая не було, подовжував подорожі сам. Добрався до Полтави. Працював з документами у Краєзнавчому музеї.

- Архівні дані чи особисті враження переважають у Ваших книгах? - не вщухали юні інтерв`юери, - бо у Вас чудові описи річок. Використані цікаві порівняння.

- Я ж писав книгу з підзаголовком "Притоки річки Удай: історія і сучасність". То взяв усе, що було в Бібліотеці Академії наук, у Історичній бібліотеці в Києві, у Прилуцькому міському архіві. І до того доповнив власних сучасних вражень.

- Чим Ви добиралися до сіл? Як знаходили там людей, щоб з ними вести розмову?

- Спочатку з Гайдаєм ходили тільки пішки. А коли його не стало, то їздив сам на велосипеді. Бо то найпрохідніший транспорт для таких дослідницьких подорожей. Бувало, ми з Гайдаєм питаємо у старожилів про річку, та навіть вони не зналють про таку. Не чули такої назви, не знають чи взагалі була така річка в місцевості, де вона була…

Приїжджаємо не раз в село, а там кого зустрінемо по дорозі, того й питаємо. Вибирали старших віком. Розпитували, де найстаріші люди живуть, котрі можуть щось розказати. Гайдай, як журналіст, розумів, що дктофон не дуже викликає довіру в місцевого населення. То в мене було завдання підібратися до людини, зацікавити її, розговорити, а він тоді тихенько вмикав диктофон. Люди переважно розповідали із задоволенням.

- А що б Ви побажали зараз студентам зробити для збереження свого краю, його історії? - мовила пані Чернюк.

- Вивчіть свій родовід. Розпитайте у своїх батьків-дідів, мам-бабусь про їхнє життя, про їхніх батьків, про старше покоління. Збирайте інформацію, поки ще живе старше покоління у вашій родині. І ви станете багатшими. І навіть не для себе збережіть цю інформацію, а для своїх дітей та онуків. Це дуже потрібно. Кожній людині. Знати свій рід і походження - то найбільший скарб.

На такій гарячій ноті, зустріч продовжила студентка Даценко Маша, за книгою "Матеріальна культура Прилуччини. Промисли і ремесла". Темою її оповіді було "Кобзарство". Бо кобзарі - то співці народної свободи. "Як же жили кобзарі у ті часи?... Існуючі музичні цехи, братства, гурти, захищали інтереси кобзарів, лірників… Для вступу в братсово потрібно було обов`язково мати якийсь фізичний недолік. Після закінчення навчання у панотця (протягом 2-3 років) учень повинен був уміти грати на кобзі чи лірі, знати пісні й думи, вивчити особливу мову кобзарів, знати й виконувати звичаї та правила братства…" - пише пан Савон у книзі.

- Розкажіть, про те, що Вас найбільше вразило у подорожах. Про цікаві речі, які Ви знаходили, - запитання у студентів не закінчувалися.

- Ну, от якось у одному селі заїхав до розваленої, майже розібраної вже людьми по камінчику хати. Що там хіба вже піч тільки залишилася. Дивлюсь, а серед гармидеру, що його очевидно якісь бомжі чи пиятики залишили, лежить стародавній рубель, - ще той, що ним колись прасували одежу… То я набрався сміливості і його таки забрав. Бо ж пропаде річ. А так ніколи стародавніх речей не брав.

Ось таким скромним і чесним є великий дослідник нашого краю. Книги його написані пізнавально, тепло і патріотично. Доробки Олексія Антоновича треба читати, щоб отримати свою часточку позитиву, щоб набратися гордості за свій рідний край.

Далі до слова був запрошений Павлюченко Ігор Анатолієвич. Прилуцький сподвижник, засновник Фонду Миколи Яковченка, мистецького кафе "За двома зайцями" та Книгарні у Прилуках.

Він дякував Олексієві Антоновичу за його велику працю. Пожартував на тему, що до минулорічного ювілею Чернігівської губернії вийшов друком енциклопедичний довідник "Прилуччина". Відмітив проблему вивезення з Прилук міського архіву до Чернігова, що дуже ускладнює подальшу дослідницьку роботу. Сказав, що активною громадою міста ведеться діяльність, спрямована на повернення архіву в Прилуки. Що втіленнню в життя багатьох культурницьких починань громади фінансово сприяє меценат Юрій Коптєв.

Запрошував на виставку художника Едуарда Усова, котра відкрита у виставковій залі на другому поверсі в МБК. Експозиція працює щодня з дев`ятої години ранку до п`ятої по обіді, без перерв і вихідних. Планується вихід у світ каталогу-альбому художніх робіт цього геніального митця. Кожна окрема його картина варта музею однієї картини. Вдивитися вглиб картини Усова - це відкрити свою душу.

Повністю погоджуючись з ним, ще сказала своїх декілька слів і я, як головуюча "Просвіти". Впевнена, що пан краєзнавець Олексій Савон є героєм нашого часу. Бо чи кожний з нас здатний на такий подвиг - пішки обійти, велосипедом об`їхати береги річок та приток, вулиці та вулички Прилук, містечка і села Приудайщини. Розпитати стільки людей, перечитати стільки книг та документів, зібрати таку потрібну кожному з нас історію нашого краю. Якщо хтось має бажання продовжувати цей подвиг чи пізнати щось цікавого взагалі - запрошуємо до гурту. Кожний останній четвер місяця на шіснадцяту годину будемо раді бачити вас у Книгарні й на просвітянських вечорницях у Помаранчевій залі.