Протистояння: чи витримає Залізний міст?

Хто скаже, що життя тут завмерло? Навпаки. Воно вирує — люди гудуть, мов бджоли. Деякі підтримують одного «винуватця» жорсткої суперечки, інші займають абсолютно протилежну позицію.

Інформація для роздумів

Розташувалося це село на краю Чернігівщини – у Семенівському районі. І хоча населений пункт має назву, тотожну міцному металу, — таке враження, що цей Залізний міст ось-ось розколеться навпіл. Підточує його залізні опори іржастий грибок, роз’їдаючи стояки…
Люди розділилися у своїх поглядах, суперечках, судженнях, оцінках… Кожна сторона збирає компромат, немов попереду священна війна — не на життя, а на смерть. А чи є вихід? Звичайно. Якже без цього?
Спілкуючись з мешканцями села Залізний міст, я намагався зрозуміти походження конфлікту. Звідки він узявся, що стало причиною розбрату?
Аналізуючи зібрану інформацію, я відкинув декілька версій і залишив такі: бізнесові інтереси, внутрішньо-робочі, тобто чисто професійні і … полюбовні.

Сільська інфраструктура

Так уже повелося, що серед основних закладів, до яких тяжіє сільська молодь, залишається будинок культури.
У селі Залізний міст є такий заклад культури, хоча, правда, не все тут функціонує, як хотілося б комусь. Гарно обладнане приміщення, де почуваєшся доволі вільно й розкуто. За поточний рік силами односельців під керівництвом директора цього закладу Оксани Гулак тут провели кілька культурно-розважальних заходів. Але один штрих перекреслює набутий позитив: величезний сільський клуб зовсім не опалюється. Хоча в окремому маленькому приміщенні, що неподалік від центрального входу служить одночасно і кабінетом, і притулком дозвілля для молоді, встановлений обігрівальний котел, та, щоб його розкочегарити, треба тверде паливо: дрова, брикет або вугілля. Техпрацівниця клубу і водночас завідувачка місцевої бібліотеки Наталія Бондаренко мені показала сарай, який зачиняється на величезний висячий замок, але без вікон: залазь через немалі віконні отвори і тягни собі у господарський двір те, що там лежить. Але було б що звідти брати… Кілька чурбанів вистачить хіба що на одне-два опалювання металевої пічки. Електрокамін – ото й усе спасіння на один клуб.
— Дрова привезли для фельдшерсько-акушерського пункту і для клубу, — скаже мені потім голова сільради Сергій Миколайович Балута. — Вони біля ФАПу лежать.
— Так я ж тільки звідти і не бачив там ніяких дров, – перепитав я в голови.
— Як нема? Їх просто снігом присипало. Не встигли внести в сарай.
Потім, коли я наступного дня вдруге зустрівся із завідувачкою будинку культури, вона мені сказала:
— Звичайно, привезли. До ФАПу занесли зразу, щоб сухенькі дрова були, а мені як бути: знову десь проси коня та плати чи то грошима, чи горілкою? Тягти нам (мається на увазі і техпрацівниця – С.К.) своїх чоловіків? Скільки можна? І так постійно: коли щось треба робити, вони нам завжди допомагають.
— Але ж, вибачте, — кажу я Оксані Миколаївні, — голова сільради вам же не буде тягати дрова в сарай?
— Так справа не в тому, щоб він це робив, а в іншому, — знаходить одразу аргументи моя співбесідниця. – Привезли дрова — половину біля ФАПу скиньте, а половину до нас везіть. Ну хіба це важко було зробити?
І справді — аргументи переконливі. І додає:
— Бо ніхто й не думав нам везти ті дрова. Оце все заворушилося, так тепер він (це вже на адресу голови сільради – С.К.) сказав, що то частина дров для будинку культури. Хочете, щоб тепло було — вигрібайте з-під снігу.

Аварійні колодязі

Мені не зрозуміло було, з чого це сільська влада повинна дбати про колодязі? Адже у селі, звідки я родом, люди самі доглядали водогони та криниці, а тут нате вам – хтось інший мусить піклуватись, чистити своєчасно і ремонтувати. І вже зі слів голови сільської ради я зрозумів, що так вирішили на сході села у зв’язку з тим, що селяни старіють, а хтось має опікуватися колодязями. Щороку жителі села платять по 10 гривень до скарбниці місцевої влади, а вона своєчасно зобов’язана ремонтувати криниці.
— Так чого ж ніхто не ремонтує їх? – запитав я в голови сільради, на що він відповів:
— Як це так — не ремонтує? Постійно проводимо всі роботи.
— Та ні, — кажу йому, — я ж тільки бачив криницю в центрі села, біля магазину, що аж страшно туди підходити. А якщо хтось з дітвори туди впаде?
— А, біля магазину? – перепитав Сергій Балута. – Так, правильно. Біля того колодязя живуть ті, хто не здавав по 10 гривень. А я, коли домовлялися, попередив, що жодних робіт не будемо виконувати для тих, хто не платитиме.
Не погодитися з такою логікою теж не можна. Адже на ремонт десь треба діставати кошти. А де?

Думки в контрасті

Більшість людей, переважно літнього віку, захищали всіляко голову сільської ради. «І уважний, і турботливий, і зажди прийде на допомогу», — приблизно так, якщо не краще, характеризували вони свого голову. Протилежне говорили про його опонентів. Слухав я їх, і здавалося, що все зрозуміло. Та от одного ніяк не міг уторопати: до чого тут якась кофтинка, що буцімто розірвав на грудях Наталії Бондаренко голова сільради? «Він що — намагався ґвалтувати когось?» – запитував я у своїх співрозмовників. Та коли вони бачили, що я ні про що не знаю в цьому сенсі, ця тема відразу ж затухала. А вже під вечір, коли спеціаліст праці з району прямо запитала у Сергія Балути, був такий факт чи ні, він відхрестився: «Такого не було. Це наклеп. Я на них, якщо вони і надалі так будуть діяти, подам до суду».
Молоді люди, навпаки, всіляко підтримували завідувачку будинку культури.
— Раніше взагалі в селі клуб не працював. Нікуди було піти увечері. А з приходом Оксани Миколаївни все відновилося, — з молодечим завзяттям розказували вони мені.
— Дійсно, раніше літали в клубі птахи туди-сюди, бо шибки були вибиті, і вітер гуляв у приміщенні, — додала колишня техпрацівниця цього клубу.
— Так ви ж говорите, що працювали в клубі тоді. І оце таке мені кажете про себе? – запитав я у своєї співрозмовниці.
— А чого це я повинна казати неправду? Так було, то я і розповідаю, — відрапортувала мені жіночка. – Саме тієї пори і труби полопалися, і система опалювальна вийшла з ладу…
— А хто ж головував тоді? – спробував я дізнатися. Однак про це розповіли мені вже інші.

«У нас вже немає терпіння…»

У листі до редакції «Сіверщини» Оксана Гулак та Наталія Бондаренко наводять докази негативного, на їхню думку, правління свого супротивника і розповідають, як і куди поступово зникало все, що належало господарству. Адже десять років поспіль нинішній голова їхньої сільради колись обіймав посаду голови господарства, а потім, «коли все розвалив» (з листа), очолив сільську раду. «Нам дуже кривдно за те, що ми за свою мізерну зарплатню ремонтуємо будинок культури, самі наймаємо робочих, — йдеться в листі. — Протягом п’яти років за вказівкою голови сільради займаємося роботами, які не входять до наших функціональних обов’язків. Заміна замків, розбитих шибок та інші роботи виконувалися за наш рахунок. Ніхто нам нічого не компенсував».
У своєму листі жінки пишуть, що нібито Сергій Балута жодного доброго слова їм не сказав за роботу, тільки матюкався… «У нас більше немає ані терпіння, ані сил. Як же можна далі жити й працювати?»

Продовження має бути?

Наступного дня, після того, як я побував у селі Залізний міст, зустрів у Семенівці й голову Миколаївської сільської ради Сергія Балуту, і директора будинку культури села Залізний міст Оксану Гулак. Перший був у райдержадміністрації, а друга — недалечко від районного управління культури. Кожен з них, видно, оббивав пороги державних установ заради справедливості. Та біда у тому, що поняття справедливості кожна з конфліктних сторін трактує на свій лад, розглядаючи її крізь призму цілковитої зацікавленості у вузькому розумінні. А може, я помиляюсь?

Сергій КОРДИК. Семенівський район.Фото автора.