Журналістське розслідування.

ПОВЕРТАЮЧИСЬ ДО ПУБЛІКАЦІЇ: «Комбінаторика справедливості по-міліцейськи» («Сіверщина» від 30 березня 2007 року).
РОЗПАЧ
«Я розумію: оскільки мої кривдники крутяться у бізнесі, то і сила на їхньому боці, а я – інвалід 2-ої групи, пенсіонер, то наді мною можна і знущатися. 85-річна моя тітка, Кравченко Тетяна Сергіївна, не може до цього часу, після того випадку, отямитися…. Ще раніше в мене була надія на те, що нова влада покладе край нарузі над такими, як я. Сподівався на життя в правовій державі, де панував би закон… Нова влада обіцяла бути чуйною і заявляла про домінування інтересів людини. Але я бачу, що ця обіцянка виявляється пустопорожньою».
(Зі звернення Анатолія Лєпкова до редакції).
Пригода на березі річки
Анатолій Лєпков останні роки проживає в селі Золотинка, що за 30 кілометрів від Чернігова, як їхати в напрямку Києва. Є квартира в Чернігові, де буває інколи, бо в селі — безпомічна рідна тітка, а за нею ж треба доглядати. Неподалік помешкань протікає річка Хмелівка, а трохи далі – Десна. Ну як тут не рибалити, коли поруч такі водні простори? Але зрідка хтось та й унадиться до його сітчастих снастей.
Того пізнього вечора Лєпков зі своїм знайомим вирішили вкотре почергувати й простежити за станом водних ловців риби – сіток, як раптом почули гуркіт двигуна мотоцикла. Транспортний засіб повільно просувався вздовж берега річки і відблискував світлом фар на водянистій місцевості…
— Оце, мабуть, і наші «гості», – сказав Анатолій Лєпков своєму товаришу Віталію Биховцю. – Напевно, за сітками примчали?
— І я так думаю, — підтвердив Віталій. – А ну давай підійдемо…
З’ясовування стосунків між приїжджими і місцевими «старожилами» щодо своїх знарядь переросло у сварку, у результаті якої останні надавали серйозної прочуханки мотоциклістам та ще й ударили веслами по головах…
А за добу теж була ніч…
Нічні візитери
Їх було п’ятеро — дужих чоловіків, які миттєво вибили двері в оселі Кравченко Тетяни Сергіївни, тітки Анатолія Лєпкова, і накинулися на її племінника, який спав і не міг відразу второпати, що саме діється. «Спочатку я подумав, що це сон такий, — ділиться наболілим постраждалий, — але вже після першого завданого мені удару зрозумів, що це напад».
Його били в різні частини тіла кулаками, а потім, коли той упав, почали завдавати удари ногами. А коли двічі вдарили у живіт та груди спортивною битою, то відчув страшенний біль усередині тіла…
Як показали результати медичної експертизи, Лєпкову були завдані легкі (?) тілесні ушкодження, чим легко маніпулювали працівники правоохоронних органів – усіляко відмовлялися проводити ретельну перевірку того, що сталося, незважаючи на неодноразові заперечення – нагадування, а то й вимоги з боку прокуратури.
Нагадаємо, що цей інцидент стався аж у 2005 році. Увесь цей час Анатолій Лєпков шукав справедливість і, майже втративши надію, навесні цього року звернувся до редакції «Сіверщини».

Міліцейська затяжка

Після публікації правоохоронці значно активізували цей процес. Та й куди вже було їм діватися? Якщо раніше працівники Чернігівського районного відділу міліції свою вперту бездіяльність аргументували «тілесними ушкодженнями легкої тяжкості» (при таких «розкладах» дізнання і досудове слідство не провадяться, і справи про злочини порушуються в порядку приватного обвинувачення, тобто за скаргою потерпілого в суді), то тепер вони мусили порушити кримінальну справу. Адже ж за сприяння прокуратури і допомоги газети «Сіверщина» завдані тілесні ушкодження Лєпкову «перекваліфікувались» на середню тяжкість, чим попередні висновки судово-медичних обстежень від 24 квітня 2005 року та від 9 листопада 2006 року визнавались нечинними, оскільки не відповідали реальній дійсності.
При розслідуванні цієї події (незаконне вторгнення до помешкання, завдання тілесних ушкоджень потерпілому) непрофесійні дії міліціонерів випливають назовні досить невимушено. Не дивно, що в документах-відозвах прокурорських працівників до міліції знаходимо такі текстуальні фрагменти, як: «неналежна робота», «допущено зволікання», «порушено дисциплінарне стягнення», «допущена тяганина співробітників міліції», «обставини події належним чином не досліджені», «тяжкість тілесних ушкоджень до цього часу не визначена» і так далі.
Вочевидь, працівники, які займалися (?) «розслідуванням» цієї справи, вперто не хотіли розуміти основного аспекту, який впливає на кваліфікацію злочину. Якби Лєпкову було завдано і легкі тілесні ушкодження, і дії правопорушників підпадали б під ознаки статті 125 Кримінального кодексу України (умисне легке тілесне ушкодження), то це не означає, що автоматично, як звикли це робити правоохоронці, розгляд матеріалів та обставин справи припиняється. І ось чому. У потерпілого Лєпкова, окрім інших тілесних ушкоджень, було зламано кілька ребер, пробита грудна клітка. І якби не прийшли на допомогу сусіди, з якими між ними та нападниками зав’язалася бійка, то невідомо, чим би все це скінчилося. Такі ситуації законодавець передбачив і «прописав» у нормі кримінального законодавства, які і були повністю проігноровані правоохоронцями Чернігівського районного відділу органів внутрішніх справ. Навіть якщо потерпілому було завдано легке тілесне ушкодження, дії винного мають кваліфікуватись як замах на заподіяння більшого ступеня тяжкості тілесного ушкодження, тобто справа повинна розглядатися в контексті частин 2 чи 3 статті 15 («замах на злочин є закінченим, якщо особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі»). Найменш імовірно те, що нічні нападники з палицями думали налякати господарів, адже вони, завдаючи таких побоїв потерпілому, втекли на автомашині в процесі бійки між сусідами Лєпкова, бо зрозуміли, що «нічний розбій» не став утаємниченим. Отже, міліціонери, не чекаючи на результати судово-медичних обстежень, які виявилися хибними, мусили щонайперше з’ясувати: чи був умисел у нападників завдати більшої шкоди, аніж тієї, за яку передбачена санкція згідно зі статтею 125 Кримінального кодексу? А цього і не було досліджено!
Що ж до встановлення «тілесного ушкодження легкого ступеня», то дії правоохоронців не повинні були базуватися лише на висновку судово-медичних експертів, бо необхідно зважити на те, що потерпілий зазнав тривалого розладу здоров’я, і перебування «на лікарняному» перевищило встановлені законом межі, коли про легкі тілесні ушкодження й не варто вести мову взагалі (Лєпков відновлював своє здоров’я не 21 день, як того передбачає норма статті 125 Кримінального кодексу, а значно більше).

Легше за все — списати на мертвого

Коли правоохоронцям необхідно було проводити подальші слідчі дії, а, отже — розписуватися у власних помилках, вони вдалися до абсурдного рішення, яке, на їх погляд, виявилося єдино правильним. Після того як завдані тілесні ушкодження Лєпкову були визначені як середньої тяжкості, працівники Чернігівської районної міліції порушили все-таки кримінальну справу, але майже відразу її й закрили «у зв’язку зі смертю особи, яка вчинила злочин».
Бойко Петро Сергійович – колишній мешканець сусіднього села Ягідне – раптово помер. Міліціонери, посилаючись на свідчення Віктора Биховця, який гостював у своєї рідні по сусідству з тіткою Анатолія Лєпкова і який відборонив останнього від нападників, списали все на померлого.
Анатолій Якович Лєпков стверджує, що Віктор Биховець говорив йому про те, що правоохоронці нібито тиснули на нього і змусили дати неправдиві свідчення.
Я зустрівся з Віктором Биховцем, і ось що він мені сказав стосовно цього факту:
— Мене ніхто не змушував, і коли міліціонери показали мені фотографію якогось чоловіка і запитали про те, чи він був того вечора під час нападу у помешканні Лєпкова, то спочатку я дав негативну відповідь. Але потім, коли я побачив, що вони так хочуть, щоб та людина буцімто була тієї ночі саме у Лєпкова, я сказав їм: «Якщо ви так хочете, щоб він був тоді там, то нехай буде по-вашому…».
Якщо вже розглядати це питання через призму досконалої довершеності застосування юридичних норм, то з огляду на обставину, за якої, припустимо, Петро Бойко все ж таки і був тієї ночі при нападі на Лєпкова, то чому повинні уникати відповідальності інші чотири особи? До того ж у Анатолія Яковича Лєпкова ніхто з правоохоронців не питав про те, чи був Петро Бойко серед нападників?
…А днями А.Лєпков мусив звернутися до Генеральної прокуратури. За встановленням справедливості…

Сергій Кордик