Тут ще живуть люди

Загальні враження від побаченого та почутого
Село Плоске, що в Носівському районі, оточене густим лісом, а від городів до лісових насаджень в’ються невеличкі річечки, що залишилися в спадок від колишньої діяльності меліораторів.
Цієї осінньої пори кожен з мешканців села знаходить якесь для себе заняття: хтось на городі ще із запізнілою картоплею порається, дехто з буряками справляється, бо цього року врожай на них удався, інші – сидять на березі річки з вудками. А хтось вештається біля магазинів. І хоча в Плоскому заробити пристойних грошей неможливо через відсутність працюючих об’єктів, усе ж копійчина, хоч яка, та знайдеться для ста грамів вогняного напою. А тут ще завдяки продавцям магазинів, яких у цьому невеличкому селі аж п’ять (у самому центрі села – три), можна придбати горілочки «на віру», тобто в кредит – коли прізвища бажаючих випити оковитої фіксуються в спеціальному неофіційному зошиті.
Саме такі люди стали для мене найпершими гідами в розповіді про село. А при зустрічі з головою Плосківської сільської ради Сергієм Слісаренком мені було зручно спілкуватися, оскільки розмова зайшла відразу в предметне русло.
І я зрозумів одне: перспектив щодо розбудови села Плоске, на жаль, дуже мало.
Два підприємці займаються обробкою землі. Коли почало розпадатися товариство, уклали договори з мешканцями села на земельні частки паїв. Із семи тисяч гектарів землі з усіма угіддями, що належать сільській громаді, 600 гектарів обробляється орендаторами. Зі слів голови, орендна плата селянам виплачується щороку.
— Населення в селі – 970 осіб, — ділиться наболілим Сергій Слісаренко, — з них 460 – пенсійного віку. Цього року померло 18 односельців, а народилося всього 3. Щороку в середньому помирає близько 30 осіб, а з’являється на світ 9 діточок.
Молодь виїжджає із села переважно у Ніжин (до цього міста всього-на-всього з півтора десятка кілометрів) та Київ. Щоб залишитися в селі, треба ж працювати. А де? Кілька років тому був потужний колгосп. Ще тоді і простелили асфальт по всіх вулицях, газифікували оселі мешканців…
З керівництва села – тільки голова сільради, колективне сільськогосподарське товариство вже кілька років як самоліквідувалося.
— Раніше і ферми на всю потужність працювали: вирощували корів, свиней, — долучаються до розмови дві жіночки, — а тепер нема нічого. По цеглині розграбували й стелі, і стіни цих хазяйств, навіть до фундаменту добралися. Ще кілька років тому чотири підприємці тримали свій бізнес тут, і людям можна було хоч трохи заробити, а тепер — ні. Усе розтягли. І не хто-небудь, а свої.
— Колгосп ім. Чапаєва був колись мільйонером, – приєднується до бесіди працівниця місцевого фельдшерсько-акушерського пункту, яка примчала на велосипеді в сільраду, щоб з’ясувати деякі питання, бо приїхали лікарі з Чернігова від БЮТ, а виявилося, що ніхто завчасно не знав про їх приїзд. — Та й коли перейменували на «Полісся», так теж ще господарство трималося. А згодом село занепало…
Найкращий Будинок культури в Носівському районі — Плосківський … був колись
І хоча мені в сільраді сказали, що цей клуб закритий (відкривається лише увечері в п’ятницю та у вихідні дні), все ж таки мені вдалося туди потрапити. Як виявилося, там ще й працювала завідувачка цього закладу Валентина Слісаренко – разом з іншими вона займалась мулярськими роботами.
«А теперечки, — ділиться своїми враженнями В.Слісаренко, — майже все руйнується. Он, бачте, стелі грибок поїв, вікна вибиті. Тепер доводиться залучати кого-небудь з односельців та й самій наводити лад».
Бухгалтер сільради Світлана Качак додає: «Зараз виділяється через бюджет стільки коштів на ремонт і утримання, що навіть на зарплатню працівникам клубу не вистачає: як хочеш, так і крутись… Клуб не опалюється аж з 1996 року. Усе зсунулося, повідпадало».
«Напишіть, — бідкається завідувачка Будинку культури, — може, хто-небудь та й відгукнеться, аби фінансово допомогти з ремонтом. Бо своїми силами через брак коштів ретельно відремонтувати ми не зможемо».
… Цікаво, що на фасадній стіні мозаїчно викладено, як Чапаєв мчить кудись на своєму білому коні, а за ним женеться…білогвардієць. І як ото прошляпили колишні комуністичні цензори втілення автором такого смислу на настінному витворі?
«Школа національного виховання»
Під такою назвою у фойє місцевої школи розміщується відповідний стенд. І це добре, що учні, з якими я мав розмову, до основних державних символів України додали ще й калину. Ну й що з того, що вона не є офіційним символом, зате дійсно яскраве гроно цього деревця символізує свободу і велич духу людського до омріяного вільного життя. На жаль, учні не знають, що таке УПА, а пора б прищеплювати дітям шану до патріотичного, національного. Адже маємо сімнадцятий рік незалежності України.
До речі, школа, як і пошта та Будинок культури, не газом опалюється, а дровами.
Недалечко від нинішньої школи потонула в бур’янах недобудована будівля. Виявляється, це школа. Тринадцять років минуло, як почали її будувати. І все ніяк не завершать. Либонь, вирішили, що не треба добудовувати, бо, якщо й далі триватиме така критична демографічна ситуація, то хто ж у ній пізнаватиме «добре та вічне»?
Натомість поблизу цього недобуду стрімко завершують будівництво торговельного центру з приміщенням кафе. Що не кажіть, а такі заклади теж потрібні. «Чи день народження, чи іншу якусь подію треба людям відзначити, а нема де», — зазначає мешканка Плоского Тетяна Хруліна. Без подібних установ молодь у селі теж не залишатиметься. Проте, аби хоч якось привабити молодих людей тут залишитися, одного такого закладу зовсім недостатньо. Треба змінювати повністю інфраструктуру в селі з усіма сучасними вигодами, водночас думати про те, де і як людям працювати. Бо з наявністю лише одних розважальних закладів молодь, яка й хотіла б залишитися в селі, буде спиватися та й годі.
А поруч зі школою знаходиться дитячий садочок, який працівники Носівської епідеміологічної станції нещодавно закрили через грибкове ураження підлоги. Меценат Куровський, як повідомила завідувачка дитячого закладу Валентина Бруханда, пообіцяв надати 10 тисяч гривень для заміни ураженої підлоги. Але поки що перестилають підлогу своїми силами, чекати «на завтра» не можна, адже діткам десь треба перебувати. Бо вже деякі мами заявили голові сільради, що незабаром будуть вимушені приводити своїх дітей до порога адміністративної установи сільської громади.
Пенсії і не тільки
На городі поралася з буряками бабуся. Підійшов. Розпитую про те, як живеться в селі. Звати її Марія Карпенко, 68 років. Жаліється, що пропрацювала в колгоспі 40 років, з них 28 дояркою, а пенсію отримує трохи більше 400 гривень. І ті, хто майже взагалі не працювали, отримують стільки ж. «Що ж то за справедливість така, — скаржиться Марія Федорівна, — що зрівняли всіх під одну гребінку: хто все своє життя спину гнув і той, хто не знає, що таке робота, — всі однаково отримують пенсії».
Подорожував осінньої днини по селу Плоске