Семенівська глибинка в полоні міфів

Юлія Тимошенко знає, яким чином повернути гроші
Не зважаючи на попередню домовленість, моя зустріч із вчителями Жадівської ЗОШ І–ІІ ступеня, в якій навчається 35 учнів, мало не зірвалася.
Коли я з моїми помічниками увійшли до учительської, пані Зінаїда Шевченко повідомила нам, що директор школи Олександр Марущенко якраз виїхав у райцентр.
«Але ж ми щойно звідти, ми ж домовлялися про зустріч із вчителями!» – намагався пояснити я… «Нічого не знаю», – відрубала пані Зінаїда, – «без директора не можна!». Вона намагалася також зателефонувати у райвідділ освіти, щоб поінформувати про мій приїзд.
Мене обступили вчителі, запросили сісти, а я не знав що сказати у цій несподіваній ситуації. Зрештою, всі всілися, а я встав і ще раз привітавши присутніх, пояснив, що як народний депутат України і член фракції БЮТ, приїхав на цю зустріч згідно із запрошенням, принагідно нагадавши, що нещодавно на зустріч із громадськістю Чернігівщини приїжджала лідер нашого блоку Юлія Тимошенко.
І тут пані Зінаїда, яка носить таке значуще прізвище, здивувала мене несподіваною реплікою: «Нема за що її хвалити! Бо це Юлія Тимошенко винна в тому, що газ став коштувати не 50, а 130 доларів за 1000 кубометрів!».
Признаюся, я аж занімів од такого абсурду. Потім намагався пояснити, що зовсім навпаки – Юлію Тимошенко було звільнено з посади прем’єр–міністра у вересні 2005 року саме через те, що вона відмовилася підписувати цю ганебну угоду перебуваючи на переговорах у Москві у липні 2005 року, а крім цього, почала реприватизацію раніше «приватизованих», тобто незаконно захоплених підприємств, що викликало невдоволення «любих друзів».

А угоду про постачання газу через посередницьку фірму «РосУкрЕнерго» за ціною 130 доларів було підписано в Москві у ніч на 4 січня 2006 року урядом прем’єр–міністра Юрія Єханурова.
Але пані вела свою лінію і всім своїм непоступливим виглядом та категоричністю реплік давала зрозуміти, що ми тут зайві.
Ну й добре, бо саме тоді прийшли кілька жінок і запросили нас до сільського Будинку культури, де вже зібралися й чекають вчителі та батьки з учнями. Коли я увійшов до просторої зали, побачив близько п’ятдесяти приязних, усміхнених облич.

Мою розповідь про роботу на Чернігівщині, про те, які проблеми намагаюсь тут вирішувати, слухали уважно і зацікавлено.
Розповів їм, як співпрацював з Левком Лук’яненком, як БЮТ захищає інтереси селян (зокрема у земельному питанні), про перспективи розвитку промисловості в області (на прикладі цементного заводу), про те, як ми реагуємо на кричущі факти свавілля в енергетичній галузі (зокрема на прикладі Ірванцівського торфобрикетного заводу, де ми мусили втрутитися, щоб припинити спроби приватизувати це підприємство).
Закінчуючи свій виступ, я сказав: «Хочу дожити до того моменту, коли громадяни України житимуть щасливо, спокійно і радісно!».
Посипалися запитання і репліки. Одна жінка з розпашілим від обурення обличчям намагалася перекричати всіх: «У вас там у Верховній Раді – всі однакові. Коли була Помаранчева революція, обіцяли багато, – а що зробили?!»
Спокійно відповідаю: «Ні, не всі однакові. Той факт, що 103 депутати БЮТ добровільно склали свої повноваження, – свідчить про продовження Помаранчевої революції. Це нова тенденція, яка демонструє народження в Україні нової політичної еліти!»

Цікава дискусія тривала близько двох годин, виразно сприяючи збільшенню взаємної симпатії учасників. Воно, звичайно, всім цікаво знайти відповіді не лише на політичні, а й на організаційно–технологічні питання рятування українського села від остаточного зруйнування на рівні держави. Але, наприклад, Прасковія Полторацька бідкується вкрай приземленими питаннями: «Нас фактично кинуто напризволяще. Дійшло до того, що нема кому нашу картоплю продати. А нині вже й таблеток нема де купити – аптеку замкнули…»
Коли основні й додаткові запитання вичерпались, дружно встали і приступили до столу, де з численних привезених мною книжок, кожен знайшов для себе цікаву.
Із клубу вийшли разом і веселою гамірною юрбою неспішно попрямували до школи, де мало відбутися головне дійство – підключення і демонстрація комп’ютера сучасної моделі, який я привіз і подарував на прохання вчителів і батьків. Наш водій Сергій вийняв з багажника апаратуру і встановив у кабінеті. Довго шукали відповідні розетки… Нарешті вдалося – щасливі діти, щасливі батьки, щасливі вчителі.

Того самого дня ми побували у Жадівській лікарській амбулаторії та в селі Чорний Ріг. Скрізь одне й те саме: руїна громадських закладів, а головне – руїна у свідомості й душах людей. Жінки ще тримаються надією, яка також поступово вмирає, а чоловіки спиваються.
Ольга Найдьонова: «Нашому ФАПу дають 300 грн на медикаменти і перев’язочні матеріали. Інколи дають, а інколи мусимо «давати» самі, наші власні кошти, бо люди звертаються і допомогу все одно треба надавати. Часом приходиться йти до хворих з порожніми руками.»

Розповіли й таку історію. Якось заходить начальник, який приїхав з району, і бачить на стіні календар із портретом Юлії Тимошенко. Довго дивився, а потім і каже: «За цей портрет можна втратити роботу. Ви мене зрозуміли?!» Але жінка не зняла портрета.
Саме про це – про необхідність захищати власну гідність – ми розмовляли з мешканцями села Чорний Ріг, де я розкривав тему сміливості й відповідальності громадян; відповідальності за рішення, які важливі для майбутнього держави – наприклад, вибори до парламенту.
Моя головна теза: «Не треба боятися! Викиньте з вашого лексикону слово боюсь! В очах Левка Лук’яненка, котрий 72 дні чекав на страту в камері смертників, не було страху. І зараз в його очах лише добро і любов.»
Жінка у третьому ряду: «Ми все життя віддали, коли працювали доярками на фермі. Грошей нам не давали, лише по кілька десятків карбованців на місяць, а все переказували на ощадну книжку. А потім пограбували – гроші з книжки в державному Ощадбанку забрали в Росію. Так от, – нехай не брешуть, а держава повинна повернути нам гроші!»
Тоді я пояснив присутнім, що не теоретично, не абстрактно, а цілком практично і фактично: держава – це ми. Ми – головна сила і рушій держави. Без нас – рядових працівників і пересічних громадян – нічого не варті всі посадові особи. Ми самі повинні примусити державних чиновників повернути нам вкрадені кошти. Досі нас годували казочкою про неможливість повернути ці гроші. Нині у програмі «Український прорив» Юлія Тимошенко запевняє всіх, що цілком можливо повернути вкладникам всі належні суми впродовж двох–трьох років!
І це не просто передвиборна пропаганда і агітація. Це чітка мета і велике прагнення. А головне: Юлія Тимошенко знає як, у який спосіб, за допомогою якого технологічного механізму це можна і треба зробити.

Віталій КОРЖ,
народний депутат України
IV і V скликань
(фракція БЮТ)