БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ — ВОЖДЬ ЧИ ВОРОГ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ?

У Чернiгiвському iсторичному музеї iменi Василя Тарновського є документи про кавалерiв ордена Богдана Хмельницького. Ним зокрема були вiдзначенi нашi земляки, люди, якi пов’язали своє життя з Придесенням чи визволяли його вiд фашистської навали. Ось iмена деяких iз них: командир партизанського з’єднання iменi Попудренка Федiр Коротков, Герой Радянського Союзу, уродженець Варвинського району, також славетний партизанський командир Олександр Тканко, маршал Радянського Союзу Кирило Москаленко, генерали Павло Батов, Iван Черняховський, Петро Лащенко, офiцери Iван Трушин, Юхим Гриценко, Анатолiй Голець...
ПОГЛЯД У МИНУЛЕ. НЕДАЛЕКЕ...
А ось що написано про Богдана Хмельницького у п’ятдесят дев’ятому томi «Большой советской энциклопедии», що вийшов у свiт 1935 року: «... Полiтичний дiяч середини сiмнадцятого столiття в Польщi i на Українi, iм’я якого пов’язано з найбiльшою селянською вiйною на Українi, що називалася в дворянсько-буржуазнiй iсторiографiї «хмельниччиною», зрадник i лютий ворог повсталого українського селянства... 1651 року Хмельницький вiдправив послiв у Москву для переговорiв про союз з Московською державою вiдносно протекторату останньої над Україною, визнавши ще ранiше протекторат Туреччини. Переговори з Москвою тривали три роки i завершилися 1654 вiдомим Переяславським договором, який являв собою спiлку українських феодалiв з росiйськими i по сутi юридично оформив початок колонiального панування Росiї над Україною».
Чесно кажучи, пiсля такої характеристики не дуже хотiлося й отримувати орден Богдана Хмельницького. Взагалi нонсенс — орден iменi зрадника i ворога. Але будьмо реалiстами: хто в Радянському Союзi, який гордо величався комунiстичною верхiвкою державою, де найбiльше в свiтi читають, країною суцiльної письменностi, був знайомий з енциклопедiями? Ну, були, звичайно, любителi. Але якщо вони мали вповнi клепок у головi, то нiколи б не насмiлилися ревiзувати (навiть на кухнях пiсля напiвлегальної чарки) рiшення Верховної Ради. А тi, що про енциклопедiї хiба що десь щось чули, взагалi можуть до уваги не братися. Вони справдi нiчого не знали про подiбнi оцiнки кiлькарiчної давнини перед встановленням ордена.
Цiкаво, що статтю про Богдана Хмельницького у вищезгаданому томі БСЕ пiдписано криптонiмом В.К. Не можна гарантувати, але дуже схоже, що за цими лiтерами сховано iм’я та прiзвище Валерiана Куйбишева, про смерть якого «вiд склерозу серця» повiдомляється у цьому ж томi енциклопедiї з такими означеннями: «член Полiтбюро ЦК ВКП (б), заступник голови Ради Народних Комiсарiв СРСР, полiтичний керiвник i член президiї Великої радянської енциклопедiї». Остання посада про щось говорить? Отож. Кому, як не полiтичному керiвниковi навiшувати ярлики про якихось там мнимих вождiв селянської вiйни. Усi вони зрадники. Тим паче, що українцi, тобто малороси...
НАБЛИЖАЄМОСЯ ДО СЬОГОДЕННЯ
Напередоднi 300-рiччя вiд часу Переяславської Ради, яка (так почали говорити) затвердила волевиявлення українського народу щодо його возз’єднання з народом росiйським (i термiн же вигадали: начебто два народи завжди були разом, а потiм їх роз’єднали якiсь вороги), з’явився роман Натана Рибака «Переяславська Рада». Там про так зване «возз’єднання» уже в художнiй формi «пропечатано». Звiсно, i довiдники чiтко вiдкоригували статтi про не так давно опального гетьмана. Примiром, у другому виданнi Української радянської енциклопедiї (1985 рiк, том дванадцятий) досить нейтрально сказано, окрiм усього iншого, що «Хмельницький як герой народно-визвольної вiйни 1648 — 1654 рокiв вiдображений у творах Т.Г.Шевченка, Є.П.Гребiнки, I.Я.Франка, М.П.Старицького, росiйських письменникiв К.Ф.Рилєєва, Ф.М.Глинки».
Щодо Тараса Шевченка, то опублiкований вище вiрш говорить сам за себе. Вiн опублiкований у п’ятитомнику, що побачив свiт 1970 року. Оскiльки видання претендувало на академiчнiсть, замовчати твiр було якось незручно. I його вирiшили дезавуювати примiтками. Ось що вони говорять:
«Загальний настрiй твору пояснюється кричущими фактами соцiального й нацiонального гноблення українського народу царським урядом i помiщицтвом, якi поет спостерiгав, подорожуючи по мiстах, селах i помiщицьких маєтках України влiтку 1859 року. У своїй палкiй ненавистi до царизму й крiпосництва Шевченко не мiг повнiстю оцiнити прогресивне значення дiяльностi Богдана Хмельницького, присяга якого царевi мала, на його погляд, лише негативнi наслiдки. Тобто ставлення Шевченка до Б.Хмельницького визначав той факт, що «на Українi царизм лiквiдував мiсцеве самоврядування, люто придушував нацiонально-визвольий рух.., проводив насильственну полiтику русифiкацiї, перешкоджав розвитку української мови i культури». «Водночас Шевченко визнавав iсторичне значення Б.Хмельницького як «гениального бунтовщика» (запис у «Щоденнику» вiд 22.09.1857 р.), видатного полководця й державного дiяча». Щодо останнiх двох iпостасей, то в щоденнику начебто нiчого не сказано, а наскiльки позитивною можна визнавати характеристику як генiального бунтiвника, то тут можна посперечатися.
СЬОГОДНIШНЄ РОЗДОРIЖЖЯ
Здається, нинi ми вiдiйшли як вiд тавра зрадника, так i вiд обожнення безперечно непересiчного гетьмана. Хоча ближче все-таки стоїмо до позитивної ролi Богдана. Начебто й народну любов до нього при цьому враховуємо. Пам’ятаєте «Вiд Богдана до Iвана не було гетьмана». Це так задовго до цитованих енциклопедiй i навiть Тарасових поетичних та прозових iнвектив сказав народ. Iван — це Мазепа. Виходить, поряд поставленi i той, хто нiбито запродав Україну Москвi, i той, хто прагнув вiд Москви вiдiрватися — в лоно цивiлiзованих європейських народiв, як зараз би було сказано. Поряд вони навiть на українських грошах: Богдан — на п’ятигривневiй банкнотi, а Iван — на десятигривневiй. Для простолюду це значно доступнiше, нiж науковi (чи псевдонауковi?) розумування.
До речi, про орден Богдана Хмельницького. Є вiн i в незалежнiй Українi. Правда, без портрета Богдана, а з його родовим гербом. Так пропозицiя про його заснування викликала шалений спротив найчисленнiшої на той час фракцiї комунiстiв у Верховнiй Радi. З чого б це? Начебто той, хто присягав на вiрнiсть Росiї, повинен знайти беззаперечне схвалення в iнтеграторiв до мозку кiсток, якими завжди були комунiсти. Мабуть, їм просто будь-який український орден — кiстка в горлянцi. Як же — про незалежнiсть України свiдчить. I вони таки добилися свого: орден Хмельницького не був затверджений як державна нагорода. Довелося Президентовi Указом затвердити його як свою вiдзнаку. Для орденоносцiв не дуже й суттєво, а для законодавцiв — мед на душу: не дозволили зайвий раз хохлам своєю самостiйнiстю похизуватися.
Тримаючись усталеного в останнi радянськi роки стереотипу гетьмана, що возз’єднав Україну з Росiєю, пiдiгруючи тим же комунiстам, Президент Кучма видав Указ про урочисте вiдзначення на державному рiвнi 350-рiччя Переяславської Ради. Однак це наштовхнулося на такий потужний спротив наукових кiл, iнтелiгенцiї, всiх проукраїнськи настроєних громадян, що ЛД довелося давати заднiй хiд. Нi, Указу нiхто не скасовував, але «змiкшувати», як кажуть працiвники радiо, будь-який документ можна. Обмежилися випуском збiрника документiв «Переяславська Рада 1654 року (iсторiографiя та дослiдження)», науковими конференцiями, музейними виставками.
У заключному резюме до збiрника «Переяславська Рада» сказано буквально таке:
«Науковими аргументами ще раз спростовується так звана переяславська легенда про добровiльне входження України до складу Московської держави як вияв «споконвiчної мрiї» українського народу до «возз’єднання» Русi. Московський напрямок дипломатiї Богдана Хмельницького мав такий самий змiст, як i турецько-кримський, шведський, семигородський та iн. Основним завданням української полiтики того часу був пошук сильного вiйськового союзника у боротьбi з Рiччю Посполитою за об’єднання всiх етнiчних українських земель в державно-адмiнiстративному устрої Вiйська Запорозького».
Виходить, Богдан Хмельницький, користуючись словами iнтернацiоналiстського гiмну, «не Бог, не цар i не герой». Вiн був вiйськовим i полiтичним дiячем, який у мiру своїх сил i можливостей боровся за незалежнiсть України, за її процвiтання. Сумно, звичайно, що пiсля його смертi на нашiй не своїй землi запанувала руїна. Це вже не емоцiйне визначення, а присуд iсторикiв, якi ґрунтувалися у своїх висновках об’єктивною реальнiстю.
Минають роки, десятилiття, сторiччя. У кращому зi свiтiв мають усi зустрiтися. Принаймнi тi, що потрапили у спiльну для свого кола його половину. Хочеться вiрити, що Богдан Хмельницький, 350 рокiв вiд дня смертi якого днями минає, потрапив у команду праведникiв. Вiн зробив усе, що свого часу змiг, тому не повинен би мучитися в пеклi.

НАША ДОВIДКА:
Орден Богдана Хмельницького I, II i III ступеня встановлено Указом Президiї Верховної Ради СРСР вiд 10 жовтня 1943 р. для нагородження командирiв i бiйцiв Червоної армiї i Вiйськово-морського флоту, керiвникiв партизанських загонiв i партизанiв, що особливо вiдзначились у боротьбi з нiмецько-фашистськими загарбниками. На вiдмiну вiд iнших полководницьких орденiв СРСР, орденом Богдана Хмельницького нагороджувались усi чини армiї i флоту, а також найактивнiшi учасники партизанського руху.
Побутує думка, що iдея встановлення ордена Богдана Хмельницького належить видатному дiячевi української культури О.Довженку. Пропозицiю щодо нового ордена пiдтримав М.Хрущов i керiвництво СРСР.
Розробка ескiзiв ордена проводилась у Москвi. Були вiдiбранi проекти кiлькох українських митцiв. Кращим визнали проект О.Пащенка, який i було передано на Московський монетний двiр для втiлення у виробництво.
Орденом Богдана Хмельницького I ступеня нагороджувалися командуючi фронтами, флотами, армiями, флотилiями, їхнi заступники, начальники штабiв, оперативних управлiнь, вiддiлiв i родiв вiйськ фронтiв, армiй i флотилiй, командири з’єднань партизанських загонiв.
Орденом II ступеня нагороджувалися командири корпусiв, дивiзiй, бригад i полкiв, їхнi заступники, начальники штабiв, командири з’єднань партизанських загонiв, їхнi заступники, начальники штабiв, командири партизанських загонiв.
Орденом Богдана Хмельницького III ступеня нагороджувалися рядовий, сержантський, старшинський та офiцерський склади до командира батальйону i йому вiдповiдних включно, командири партизанських загонiв та їхнiх пiдроздiлiв, партизани.
Загалом орденом Богдана Хмельницького I ступеня нагороджено 323 особи.
Двома орденами Богдана Хмельницького I ступеня нагородженi генерали В.Баранов, I.Буличов, П.Жмаченко та iншi.
Двома орденами Богдана Хмельницького II ступеня нагороджено офiцерiв В.Бисярина, Л.Гудкова, В.Жидкова, П.Зоркiна, П.Кузнецова. та iнших. Кавалерами ордена Богдана Хмельницького II ступеня стало понад 2400, а III ступеня — 5700 вiйськовослужбовцiв.
Орден Богдана Хмельницького був не тiльки персональною, але й колективною нагородою. У сiчнi 1944 р. орденом I ступеня нагороджено 1-шу Чехословацьку окрему бригаду пiд командуванням полковника Л.Свободи. Бойове хрещення ця бригада отримала у березнi 1943 р. поблизу с.Соколове Харкiвської областi. До закiнчення вiйни орденом Богдана Хмельницького вiдзначено понад 1000 вiйськових частин та з’єднань.