ОСТАННIЙ ВОЛХВ СIВЕРЩИНИ

Сенсацiя! Письменник (титулований — член Нацiональної спiлки письменникiв!) i травознай (його рецепти вже два роки поспiль друкуються у газетi «Бiла хата») Iван Просяник зiзнався, що є волхвом! Справжнiсiньким, бо отримав у дитинствi вiдповiдне язичницько-волховське посвячення. Ось як вiн це описує у своїй новiй книзi — другiй частинi травника-волховника «Зело таємниче»:
“Тато рокочуть предковiчний язичницький гiмн Сонцю, натхненно розметавши руки. А воно грає вогнистим маяком, розпускаючи тремтливi росянi пелюстки, наливається снагою — всесильне не лише над небом, а й над землею. I бiле молоко туману, через край смарагдової чашi ранку струменiюче, в одну мить стає царственно-пурпурним, як i належить йому бути в таку одчайдушно-солодку мить. Бо приносимо жертву над жертвами. Я — та жертва! Круте чоло могили кидає мене пiд самiсiнькi багрянi небеса. Горло перехопило, червоною повстю заслало свiт. Старечi, божевiльнi засльоженi очi виринають за каламутного диму. I рудий в iржавих патьоках камiнь, i нiж... жертва!— Тату! — пронизливо ячить моє враз обмертвiле єство. I поїзд своїм гуком множить той первiсний жах на тисячу децибел. — Тату-у-у-у! Ягнятко де-е?!
— Та цур тобi! — батько занепокоєно кладуть веслувату долоню на моє, всiяне горошистим потом, чоло. — Це кочiвник напiвдикий вмилостивлює свого Бога кривавими жертвами, первiстка ножовi вiддаючи. А ми — хлiбороби. I жертва наша РОДовi одвiчному — хлiб святий з рук твоїх, дитино! Так було споконвiк, так во вiки й буде! Спам’ятайся! Ми — ота нить золототкана, що зв’язує вчорашнiй i завтрашнiй день. I ти — маленький вузлик на нiй, перло многоцвiтне у вiрi нашiй!
I вже не батьковi — сивого волхва руки зiсмикують з моїх вутлих плечей дуб’язне сорочище. Свiжiсть увiрвалася в несамовито тьохкаюче серце. Рудий ковш волховських долонь несе холодисту ранкову росу. Ох! — трiпочу молодим осиковим листом вiд вогкостi цiлющої. Мокре тiло спалахує проти сонця, мов це не я, а щойно вийнятий iз горна язичницький божок. I чи туркотiння горлиць, чи батьковi слова:

Гойсподине! Боже! Пресвiтлий!
Пречистий! Предвiчний!
Ось вiн увесь перед Тобою!
Освiти! Осiни! Облагослови!
Бо це — Твоя кров яра!
Бо це — Твiй лик ясен!
Бо це — Твiй дух небесен...
Вiднинi зливається з Тобою,
Всеблагим i Всемилостивим!

Старий волхв здiймає навстрiч Сонцю два круглi коржi, пересолодженi стiльником. Вiн тiль-тiль iз вулика, аж обпливає медом. I знаменується моє вознесене чоло тайною буквицею «Ж» — символом усього живого. Символом Бога рождающого. Золотим ключем зародку. Тремтячi, мов насмерть перемерзлi над спасенним полум’ям, шлiфованi роботою батьковi персти значать медом мої вуста й живiт. Їхнє обличчя мiняється, як озеро пiд вiтром на вечiрнiй зорi. Вирвисте, завжди заплющене, невидяче око розверзлося свiжою, вогневiючою проти сонця раною, повниться її глибина невпинною сльозою, як водою талою.
І саме це око на пергаментнiй корi обличчя надає батьковi якоїсь неземної сутностi, перетворює в мiфiчну iстоту, що по титанiчнiй працi спустилася на цей земний пагорбок.
Ось дари предвiчнi приносить чоловiк Твiй! Даби ласки зазнати, ступаючи на Стезю праву!
І подають менi коржа.
I руки мої тремтять, i голос мiй ламається, мов пересохлий хмиз, очi застилає знову химерна червiнь — Сонце їх п’є. Здається, не свiт, а якась божевiльна пiч з усебiч. I ти — глиняна скатурка в нiй. Незборимий трепет охоплює моє юне тiло, мов стою на пригасаючiй, але ще не вижевренiй гранi босонiж, граю, граю колiнами. А чоло, чоло в три простори б’є. А голос за батьком вторить:

Тобi, Подателю наш многомилостивий;
Аще восхваляємо
Тебе серцем возвшие вишнього!

I возложується на горсточку половiючого жита перша в моїм життi жертва хлiборобському Боговi. А другу, в потаємних ромбах, половину житнього коржа — ми самi жряху. Бо саме iз житнього тiста вилiпив Род Ладу — праРОДительницю нашу. I капає батькова сльоза на корж жертовний, медовий. Бо ж не вiдає старий зiльник, чи приведу я кого на схилку лiт до цiєї могили крутої? Чи розламаю коржа небесного? Чи не поглине мене страшний Змiй цивiлiзацiї? Чи потрiбна буде Гарасимовим онукам ця предковiчна тайна? Цi знання? Врештi — ця Отчизна, що бiжить веселим дiвчатком у ранковiй льолi липня, сама не вiдаючи, куди.
— Це втретє Небо осiнило святити менi чоловiка, — звiдкiлясь iз глибокої незвiданостi виринає батькiв голос. — Хвала йому, що це кров моя! — батьковi вуста ламаються в болiснiй усмiшцi. — Але як тужно менi, що десниця РОДова набагато окiл лиш моєю правицею водить. Вiднинi ти, сину, — голос їх раптом здiймається високо-високо, аж до того, ледь помiтного птаха, що завис над нами, — стаєш пуповиною землi нашої, сiллю її, ключем вiд тайнописi предковiчної, й накладає це на тебе обiт мовчання вiд мiсяця й до мiсяця.
Я так i зiв’яв: що-о? Це менi цiлий мiсяць води в рота...?!
— Але Час пришвидшує свiй бiг. Вiн уже скручується, як у годиннику пружина. Щiльнiш i щiльнiш. Коли прабаба наша була в затворi у пущах Сiверських тридцять днiв, я вже лиш тиждень самоти зазнав. А тобi всього доба вiдпущена, щоб осягнути вповнi подiяння це. Чую я, чую, як Вiн летить на своїх крилах серпистих, хижо вигострених. I запитає в кожного народу: де його ключi перводаннi? Нема-а?! Бо як не може буть одного ящика в двох народiв, так не може бути й одного розумiння Бога. Бо в кожного народу душа вiдмiнна. Лиш душею ми Сутнiсть Небесну чуємо.
Бог єдин, але многолик i многойменен! I тисячi тисяч iмен Його во славу Йому!»
...І взагалi вiн — не Iван, а Иван, бо твердить, що iм’я його вiд дерева иви (верби). I слово це не росiйське. А прiзвище — теж волховське, вiд тих язичникiв, якi вмiли просити-випрошувати у Бога дощi для врожаїв. Наразi у книзi «Зело таємниче» вiн називає 2835 цiлющих приписiв для оздоровлення людей.

Про iснування Ворiт Часу i Простору, Ворiт Потойбiччя існує чимало фантастичної лiтератури. А Iван Просяник сам побував бiля таких ворiт:
«I ти не йдеш, пливеш по тiм чарнiм маревi. Батькiвщизна. Дiдiвщизна. Долина плавиться, переливається iз золотого тигля прямо тобi в груди. Волоття гадючника паморочно душать, обавляють. У вухах уже не спiває, а неначе рокоче глухо, мов ближчаєш i ближчаєш до якогось невидимого величезного водоспаду. I повiтря рiзкiшає, холоднiшає, тужавiшає, повниться незрозумiлою загрозою, сковує плечi й цiпенить руки. Здивовано поводжу навкруг очима, тишу, тишу крок. Враз у вухах затенькало тонко, часто, мов пiрнув на шалену глибину. Межи очi вiйнуло сирим мжиччям. Аж зажмурився, стрiпонув головою i, неначе з-пiд води, випiрнув... за крок вiд мене стояв кiнь. Що ця iстота була конем, я можу заприсягтися через багато рокiв. Довгасте, в золотистих, мов луска, смугах тiло. Змiїста шия кiнчалася куцою хоботистою мордою з чималезними, мов денце зеленої пляшки, фасетковими очима. Може, й багатонога, бо трава аж пiд черево. Всуцiль срiблиста, в крупцях iнеюватого цвiту, обсiяна темно-смарагдовими чи то метеликами, чи то пташками. I Вершник розпростерся в тiй срiбнiй травi... голий по пояс. Червоний, мов з окропу, торс. Та нi, аж фiолетовий, бурячистий, страшнюче бридкий, у дрiбних пухирцях.
Кiнь схарапудився, скинувши хоботок догори, пронизливо заржав. Нi, голосу не було, але враз заклало вуха, стисло голову. Вершник тiпонувся, клiпнув безбровими очима: великими, лискучими, як жива ртуть. Я омертвiв.
Iнколи цi видива все з новими й новими подробицями приходять у сни, перетворюючи їх у жаховища.
Моторошно чiпкий погляд пронизав мене. Довга, як весло, тонка ручка червоною гадиною ковзнула до зброї.
Що це зелене решето iз залiзним кружалом посерединi було зброєю — я втямив одразу. I втямив, що це кiнець. Тваринний жах пронизав тiло. Як звiря, впiймане в пастку, завив пронизливо, моторошно. I тут дужi руки рвонули мене за плечi... кумельгонули через голову, я так i вкипiв у батьковiм одчайдушнiм обхватi.
— Свят, свят, Господь! I небо, i земля, i люди твої! — волали, тягнучи мене геть вiд страшного мiсця.
Свiт ще розмазував кольори, граючи прозорими хвильками, але це вже був наш зелений, блакитний свiт iз Дiбровою, Бурком, дiдом Михайлом, Татом.
— Ох i дурень же я! Ох i дурень же я старий! — Давай, Гарасиме, їхать! Давай! — дiдiв голос затремтiв, зривався. Добре, що все добре! А менi ж Ладимир не раз казав: обачним у Пiдковi будь. Там Дверi є! I Воротар при них!»