130 років Миколі Ковалевському
3 вересня 1892 року на хуторі Іванівка Сосницького повіту Чернігівської губернії народився МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ КОВАЛЕВСЬКИЙ – міністр земельних справ УНР, політичний діяч, кооператор і публіцист, поет. Автор мемуарів, виданих в Австрії.
Великий хутір Іванівка був подарований гетьманом Б. Хмельницьким генеральному осавулові Війська Запорізького Івану Ковалевському, який був одним з довірених лиць гетьмана і брав участь у переговорах з князем Ракочієм і королем Карлом Ґуставом. Потім рід розселився – частина обрала Харківщину, частина лишилась на Чернігівщині, зокрема в Сосниці.
Навчався Ковалевський в Чернігівській гімназії. 1912 року закінчив гімназію в місті Радом (нині Польща). Далі освіту отримував на історико-філологічному факультеті Московського університету, економічному відділенні Київського комерційного інституту (не закінчив). Був активістом українських студентських громад.
1914 увійшов до Київського комітету українських есерів УПСР, співавтор проекту партійної програми, брав участь у підготовці демонстрації протесту проти заборони царатом святкування 100-річчя від дня народження Т. Шевченка. У лютому 1914 — ув'язнений, утримувався у Лук'янівській в'язниці, звільнений за браком доказів. Від кінця 1914 працював у кооперації на Полтавщині. 1916 прийнятий до Полтавського осередку Товариства українських поступовців, одночасно працював у Київському центрі українських есерів. Діяльний учасник установчого з'їзду УПСР 17-18 (4-5) квітня 1917, з липня — голова УПСР.
Під час роботи Всеукраїнського національного конгресу 1917 обраний членом Української Центральної Ради від Полтавської губернії та членом Малої Ради. У травні 1917 брав участь у переговорах делегації УЦР із Тимчасовим урядом у Петрограді. 10-16 червня 1917 брав активну участь у проведенні Першого Всеукраїнського селянського з'їзду де був обраний у ЦК новоутвореної Української селянської спілки. Очолював редколегію газети «Народна воля» — спільного органу Української селянської спілки і УПСР. У листопаді 1917 входив до складу Крайового комітету по охороні революції в Україні. У листопаді 1917- квітні 1918 — генеральний секретар продовольчих справ і міністр продовольчих справ Української Народної Республіки. У січні 1919 — депутат Трудового конгресу України. За Директорії УНР — міністр земельних справ в урядах С. Остапенка, Б. Мартоса, І. Мазепи.
З 1920-го — в еміграції. Спершу жив у Відні, очолював одну з груп УПСР. У 1927 переїхав у Варшаву, співробітничав з українськими і польськими часописами: «Літературно-науковий вістник» (Львів), варшавськими — «Biuletyń Polsko-Ukraiński», двомісячник «Sprawy Narodowościowe», квартальник «Wschód» та ін.; був дир. пресової «Agencji Telegraficznej Express»; співпрацював з Інститутом дослідження національних справ у Варшаві.
У роки Другої світової війни — у Румунії, був співредактором журналу «Наше життя» (Бухарест; 1940-42). Після Другої світової війни деякий час мешкав в Австрії; від 1950 — редактор агентства «Express-Pressedienst» (Інсбрук); голова Українського допомогового комітету в Австрії; брав участь у підготовці «Енциклопедії українознавства», співробітничав з Інститутом з вивчення СРСР у Мюнхені (Німеччина).
Брав участь у підготовці "Енциклопедії українознавства", співпрацював з Інститутом вивчення СРСР у Мюнхені (Німеччина). Помер в австрійському місті Інсбрук. Похований на Східному цвинтарі.
Таке насичене політично життя не сприяло тому, що Микола Ковалевський після поразки визвольної боротьби за соборну і самостійну Україну, мав бодай якусь можливість повернутись на рідну землю. Вона для нього, як і для Довженка, була краєм омріяним, але втраченим. Як і сам Микола Ковалевський був утраченим для поколінь українців, а історія Української Республіки машиною пропаганди радянського союзу була перетворена у свавілля націоналістів і класових ворогів, а отже табуйованою.
Дякуючи тому, що у 1991-му Союз розвалився, Україна почала повертати собі власних героїв і власну історію. Сьогодні, цьому дуже сприяє також й всесвітня мережа, адже дала доступ до великої кількості різноманітних архівів та електронних бібліотек, в т.ч. і зарубіжних.
Так було повернуто пам’ять про Миколу Ковалевського, міністра земельних справ УНР, про Віктора Соловія, будівничого судової системи УНР, правника С.Петлюри і архієпископа УАПЦ. Так помалу минувщина нашого краю отримує нові факти, барви і звучання.
Давайте сьогодні, у день 130-річчя Миколи Ковалевського, трішки зануримось у життя Сосниці за спогадами його юнацьких літ, викладених у книзі «При джерелах боротьби».
"Стара хата стояла на високому горбку над річкою Чепелихою, оточена рядком струнких тополь і великим садом. До цього хутору належав також ліс «Нестеренко» з великим озером Соколиним.
Господарка на цьому хуторі не була складна. Орної землі було небагато. Натомість багато було сіножатей і городини. Крім того на Чепелисі був невеличкий млин, до якого з’їздилися з навколишніх сіл селяне молот своє зерно: із Малого Устя, з Чащів, Слобідки та з великого козацького села Баба’. Душею всіх селян був мірошник Лехвір. Увечері він розкладав коло млина багаття і варив вечерю, найчастіше з дрібної риби, яку зловив в Чепелисі. Коло багаття збиралося селянське товариство і кожний оповідав про новини із своєї околиці. І так мірошник Лехвір був якби живою газетою цілої Сосницької околиці і мав найсвіжіші інформації з місцевого життя. Лехвір був з натури завше оптимістично налаштований. На цей його настрій, мабуть, найбільше впливало те, що люди звозили до нього збіжжя – це українське золото, і він мимоволі бачив життя з цієї позитивної сторони. Невеликого зросту, кремезний, з великою, завше скуйовдженою бородою й маленькими лисячими очима,
напівприкритими густими бровами, він для кожного знаходив сказати щось цікаве і підбадьорююче. Я часто малим хлопцем приєднувався вечорами до селянського товариства і чекав нетерпляче, коли Лехвір візьме свою велику дерев’яну ложку, щоб спробувати з великого казана, як смакує юшка. Це був знак, що можна буде зараз і мені спробувати. Темними осінніми вечорами багаття освітлювало стару будову млина й дерева над Чепелихою і надавало їм фантастичних контурів. Довкола сиділи різні люди, що день, то нові, з різних осель і балакали між собою – одні північним діалектом Полісся з дифтонгами, а другі старовинною говіркою, що залишилася ще з часів Гетьманщини. Цими вечорами часто приходив також старий дід Павло Палащенко – заможний селянин, що мав велику родину і часто допомагав нам у господарстві. Раз на рік, приблизно в червні місяці, йшов він пішки на «прощу» до Києва і, прощаючись, казав мені: «Прийду в другу неділю і принесу тобі гостинця з Києва». Я завше чекав на поворот діда Павла, а в той день, коли він мав вернути, я виходив далеко за хутір, щоб його зустріти. Дід Павло повертався завше точно на той день, коли казав, хоч дуже втомлений, але з радісною усмішкою шукав у своїй великій торбині за призначеним мені гостинцем і я не міг дочекатися, коли він уже гостинець знайде. Тоді він виймав урочисто маленький перстень із написом «Великомучениця Варвара», або щось подібне і настромляв мані на палець, кажучи: «Це з Лаври».
/…/ Ми ходили часто пішки до Сосниці. Дорога вела через розлогі луги, серед яких був невеликий дубовий ліс, що належав до нашого хутора. В цьому лісі стояв височезний старий дуб, що цей дуб має вже кілька сот років, тобто бачив також часи Гетьманщини, а може й часи татарського лихоліття. В Сосниці мешкав наш дядько Митрофан Сильвестрович Ковалевський». (М. КОВАЛЕВСЬКИЙ «ПРИ ДЖЕРЕЛАХ БОРОТЬБИ»)
Ольга ЯРМУШ
Великий хутір Іванівка був подарований гетьманом Б. Хмельницьким генеральному осавулові Війська Запорізького Івану Ковалевському, який був одним з довірених лиць гетьмана і брав участь у переговорах з князем Ракочієм і королем Карлом Ґуставом. Потім рід розселився – частина обрала Харківщину, частина лишилась на Чернігівщині, зокрема в Сосниці.
Навчався Ковалевський в Чернігівській гімназії. 1912 року закінчив гімназію в місті Радом (нині Польща). Далі освіту отримував на історико-філологічному факультеті Московського університету, економічному відділенні Київського комерційного інституту (не закінчив). Був активістом українських студентських громад.
1914 увійшов до Київського комітету українських есерів УПСР, співавтор проекту партійної програми, брав участь у підготовці демонстрації протесту проти заборони царатом святкування 100-річчя від дня народження Т. Шевченка. У лютому 1914 — ув'язнений, утримувався у Лук'янівській в'язниці, звільнений за браком доказів. Від кінця 1914 працював у кооперації на Полтавщині. 1916 прийнятий до Полтавського осередку Товариства українських поступовців, одночасно працював у Київському центрі українських есерів. Діяльний учасник установчого з'їзду УПСР 17-18 (4-5) квітня 1917, з липня — голова УПСР.
Під час роботи Всеукраїнського національного конгресу 1917 обраний членом Української Центральної Ради від Полтавської губернії та членом Малої Ради. У травні 1917 брав участь у переговорах делегації УЦР із Тимчасовим урядом у Петрограді. 10-16 червня 1917 брав активну участь у проведенні Першого Всеукраїнського селянського з'їзду де був обраний у ЦК новоутвореної Української селянської спілки. Очолював редколегію газети «Народна воля» — спільного органу Української селянської спілки і УПСР. У листопаді 1917 входив до складу Крайового комітету по охороні революції в Україні. У листопаді 1917- квітні 1918 — генеральний секретар продовольчих справ і міністр продовольчих справ Української Народної Республіки. У січні 1919 — депутат Трудового конгресу України. За Директорії УНР — міністр земельних справ в урядах С. Остапенка, Б. Мартоса, І. Мазепи.
З 1920-го — в еміграції. Спершу жив у Відні, очолював одну з груп УПСР. У 1927 переїхав у Варшаву, співробітничав з українськими і польськими часописами: «Літературно-науковий вістник» (Львів), варшавськими — «Biuletyń Polsko-Ukraiński», двомісячник «Sprawy Narodowościowe», квартальник «Wschód» та ін.; був дир. пресової «Agencji Telegraficznej Express»; співпрацював з Інститутом дослідження національних справ у Варшаві.
У роки Другої світової війни — у Румунії, був співредактором журналу «Наше життя» (Бухарест; 1940-42). Після Другої світової війни деякий час мешкав в Австрії; від 1950 — редактор агентства «Express-Pressedienst» (Інсбрук); голова Українського допомогового комітету в Австрії; брав участь у підготовці «Енциклопедії українознавства», співробітничав з Інститутом з вивчення СРСР у Мюнхені (Німеччина).
Брав участь у підготовці "Енциклопедії українознавства", співпрацював з Інститутом вивчення СРСР у Мюнхені (Німеччина). Помер в австрійському місті Інсбрук. Похований на Східному цвинтарі.
Таке насичене політично життя не сприяло тому, що Микола Ковалевський після поразки визвольної боротьби за соборну і самостійну Україну, мав бодай якусь можливість повернутись на рідну землю. Вона для нього, як і для Довженка, була краєм омріяним, але втраченим. Як і сам Микола Ковалевський був утраченим для поколінь українців, а історія Української Республіки машиною пропаганди радянського союзу була перетворена у свавілля націоналістів і класових ворогів, а отже табуйованою.
Дякуючи тому, що у 1991-му Союз розвалився, Україна почала повертати собі власних героїв і власну історію. Сьогодні, цьому дуже сприяє також й всесвітня мережа, адже дала доступ до великої кількості різноманітних архівів та електронних бібліотек, в т.ч. і зарубіжних.
Так було повернуто пам’ять про Миколу Ковалевського, міністра земельних справ УНР, про Віктора Соловія, будівничого судової системи УНР, правника С.Петлюри і архієпископа УАПЦ. Так помалу минувщина нашого краю отримує нові факти, барви і звучання.
Давайте сьогодні, у день 130-річчя Миколи Ковалевського, трішки зануримось у життя Сосниці за спогадами його юнацьких літ, викладених у книзі «При джерелах боротьби».
"Стара хата стояла на високому горбку над річкою Чепелихою, оточена рядком струнких тополь і великим садом. До цього хутору належав також ліс «Нестеренко» з великим озером Соколиним.
Господарка на цьому хуторі не була складна. Орної землі було небагато. Натомість багато було сіножатей і городини. Крім того на Чепелисі був невеличкий млин, до якого з’їздилися з навколишніх сіл селяне молот своє зерно: із Малого Устя, з Чащів, Слобідки та з великого козацького села Баба’. Душею всіх селян був мірошник Лехвір. Увечері він розкладав коло млина багаття і варив вечерю, найчастіше з дрібної риби, яку зловив в Чепелисі. Коло багаття збиралося селянське товариство і кожний оповідав про новини із своєї околиці. І так мірошник Лехвір був якби живою газетою цілої Сосницької околиці і мав найсвіжіші інформації з місцевого життя. Лехвір був з натури завше оптимістично налаштований. На цей його настрій, мабуть, найбільше впливало те, що люди звозили до нього збіжжя – це українське золото, і він мимоволі бачив життя з цієї позитивної сторони. Невеликого зросту, кремезний, з великою, завше скуйовдженою бородою й маленькими лисячими очима,
напівприкритими густими бровами, він для кожного знаходив сказати щось цікаве і підбадьорююче. Я часто малим хлопцем приєднувався вечорами до селянського товариства і чекав нетерпляче, коли Лехвір візьме свою велику дерев’яну ложку, щоб спробувати з великого казана, як смакує юшка. Це був знак, що можна буде зараз і мені спробувати. Темними осінніми вечорами багаття освітлювало стару будову млина й дерева над Чепелихою і надавало їм фантастичних контурів. Довкола сиділи різні люди, що день, то нові, з різних осель і балакали між собою – одні північним діалектом Полісся з дифтонгами, а другі старовинною говіркою, що залишилася ще з часів Гетьманщини. Цими вечорами часто приходив також старий дід Павло Палащенко – заможний селянин, що мав велику родину і часто допомагав нам у господарстві. Раз на рік, приблизно в червні місяці, йшов він пішки на «прощу» до Києва і, прощаючись, казав мені: «Прийду в другу неділю і принесу тобі гостинця з Києва». Я завше чекав на поворот діда Павла, а в той день, коли він мав вернути, я виходив далеко за хутір, щоб його зустріти. Дід Павло повертався завше точно на той день, коли казав, хоч дуже втомлений, але з радісною усмішкою шукав у своїй великій торбині за призначеним мені гостинцем і я не міг дочекатися, коли він уже гостинець знайде. Тоді він виймав урочисто маленький перстень із написом «Великомучениця Варвара», або щось подібне і настромляв мані на палець, кажучи: «Це з Лаври».
/…/ Ми ходили часто пішки до Сосниці. Дорога вела через розлогі луги, серед яких був невеликий дубовий ліс, що належав до нашого хутора. В цьому лісі стояв височезний старий дуб, що цей дуб має вже кілька сот років, тобто бачив також часи Гетьманщини, а може й часи татарського лихоліття. В Сосниці мешкав наш дядько Митрофан Сильвестрович Ковалевський». (М. КОВАЛЕВСЬКИЙ «ПРИ ДЖЕРЕЛАХ БОРОТЬБИ»)
Ольга ЯРМУШ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |