10 років за «крамольний інструмент»
В Україні здавна шанували кобзарів, яких часто називали народною совістю. У селі Данилівці Менського району 21 березня 1889 року народився геніальний майстер-самородок світового масштабу, кобзар-віртуоз ХХ століття, гравер по металу, різьбяр по дереву Олександр Корнієвський. Він творець київсько-чернігівської бандури. За свій вік, а прожив Олександр Корнієвський 99 років, він виготовив тисячі музичних інструментів: скрипок, лір, арф, віолончелей, гітар, цимбалів, мандолін, балалайок. Український Страдіварі
Головним його витвором стала бандура, яку він, постійно вдосконалюючи, із примітивної, діатонічної кобзи, підніс на рівень концертного мистецтва. Свою останню, 180-ту, двогрифну бандуру «Ювілейну» О.Корнієвський зробив у 90-річному віці.
У репертуарі Олександра Самійловича налічувалось понад 200 творів. Це народні пісні й танці, думи та навіть класичні твори. На бандурах Корнієвського грали кобзарі Терентій Пархоменко (родом із села Волосківці Менського району) й Семен Власко, Євген Адамцевич та Андрій Бобир, Олексій Чуприна й Віктор Лісовол. Вчився у майстра-віртуоза його виконавської манери відомий нині кобзар-лірник Василь Нечепа, його останній учень.
Частину свого дорослого життя Олександр Корнієвський прожив у Корюківці, де облаштована його меморіальна кімната, є вулиця, школа мистецтв, названа його іменем. А от на Менщині, де «український Страдіварі» народився, навчався, став майстром з виготовлення бандур, де прожив майже три десятиліття, його дуже скромно вшановано лише у Менському районному краєзнавчому музеї.
Засудили за батька й бандуру
Хата його батька Самійла Корнієвського в селі Данилівка не збереглася, хоч був він відомою людиною. З 1861 по 1873 роки Самійло відбував військову службу на Північному Кавказі. У тому ж полку поручиком служив Лев Толстой, і вони добре знали один одного. У 1896 і 1898 роках Лев Толстой інкогніто збирав матеріал для своїх творів про життя малоземельних селян і причини селянських заворушень на Чернігівщині. Письменник двічі гостював у Самійла Корнієвського, який тоді у Мені був волосним писарем.
Саме за таке походження Олександра Корнієвського та за «український буржуазний націоналізм» і виготовлення «крамольних музичних інструментів» митця засудили до 10 років далекосхідних концтаборів. А загалом він був відірваний від рідної землі на цілих 25 років. У рідні місця повернувся лише 1962 року. Непомірні податки і загроза арешту змусили його ще в 1929 році виїхати з Чернігівщини до Лохвиці. Але це не захистило сім’ю від арештів. У 1937 році репресували спочатку синів майстра Леоніда і Олександра, а потім і його самого. Трагічна доля спіткала й інших членів родини: донька Віра загинула в блокадному Ленінграді, а дружину 1943 року фашисти спалили в Корюківці у власній хаті. Тоді ж згоріла й велика колекція українських народних музичних інструментів, що їх майстер виготовив за давніми зразками.
Кому потрібен музей?
Прикро, що в Менському районі досі немає музею видатного майстра і митця. На місці будинку Самійла Корнієвського в селі Данилівка є хата. Однак ні колишній радянській, ні вже новій українській владі не до музею.
Зате в сусідньньому селі Чапаївка, за спогадами родичів Олександра Корнієвського, є будинок, який має стосунок до їхньої сім’ї. Кмітливий батько майстра Самійло, передчуваючи можливе розкуркулення і репресії, завчасно відділив сина Федора разом з хатою, і той вступив до радгоспу на Бобирів хутір (так раніше називали поселення, яке згодом стало Чапаєвкою). Федір чимось не вгодив тодішньому директору радгоспу, і той вигнав його з власної хати. Федір змушений був виїхати назад у Данилівку. А хату назад не повернули, до неї селили людей, які приїздили на роботу до радгоспу.
Сім’я Дубовиків, яка мала там квартиру, зберегла будинок Корнієвського, намагалася облаштувати там музей. Мешканці сіл Червоні Партизани та Чапаєвки, які входять до складу Чапаєвської сільради, надають для музею різні побутові речі, сімейні реліквії, розповідають про свої родоводи. Представники старшого покоління хотіли б залишити у музеї пам’ять про себе.
«У 1990-их роках минулого століття нащадки Олександра Корнієвського приїздили до Чапаєвки, хотіли отримати хату свого родича як компенсацію за безпідставно репресовану сім’ю, — каже жителька Чапаєвки Тетяна Дубовик. — Але їхнього прохання сільрада так і не задовольнила. А коли я порушила питання про відкриття музею в колишній хаті Корнієвських, то почула від сільських депутатів відмову: «Нащо нам той музей?»
Сільський актив швиденько прийняв рішення і розпочав процедуру списання та ліквідації хати. А мені та іншим людям заборонили до неї заходити. Така ось історична пам’ять у народних обранців…
Сільський голова Чапаєвки Людмила Ковбаса повідомила автору матеріалу, що в тій хаті колись жив не сам Олександр Корнієвський, а його брат. А споруду перевели із житлового до нежитлового фонду, бо квартири в аварійному стані. Зносити ж її поки що не збираються.
Приїздила комісія з обласного управління культури, з райдержадміністрації, оглядали хату. Звичайно, враження від обшарпаної споруди залишилось не найкращим.
А сільський голова та депутати запропонували Тетяні Дубовик надати документи про те, що згадувана хата належала саме Федору Корнієвському, брату великого майстра. Цікава пропозиція: начебто у з’ясовуванні цього питання має бути зацікавлена мешканка села Тетяна Дубовик, а не сільська влада.
Найімовірніше не бувати музею старожитностей і Олександра Корнієвського у Чапаєвці. Нащо той музей такій владі?
Сільгосппідприємство свого часу в селі розвалили, школу, комплексний приймальний пункт закрили, гарний ставок перетворили на калюжу і болото, згубивши при цьому масу риби, тож який там музей у хаті родича «українського буржуазного націоналіста» нащадкам працівників радгоспу імені Чапаєва потрібен?
Урешті-решт справа не в тому, в якому селі організувати музей видатного земляка. Менщина є батьківщиною багатьох кобзарів. Але Олександр Корнієвський — унікальний, і його заслуги перед Україною мають бути увічнені на його батьківщині. Великий поет Максим Рильський стверджував: «Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього. Хто не шанує видатних людей свого народу, той сам не годен пошани».
Валерій МАГУЛА
| Читайте також |
| Коментарі (0) |