"Білий смуток чорного гнома"

Виктор Баранов. Мокрое зеркало.Стихи. Ніжин. "Аспект-Поліграф", 2008.
Не вважаю себе знавцем російської поезії. Зрештою, завжди скептично ставився до намагань творити в Україні російську поезію -- вважаю, що без кореневого життя зі своїм народом поет втрачає силу. Це якщо поет тої ж нації, що і його література. А якщо поет виріс на українському благодатному ічнянському ґрунті, а став російським поетом? Підкреслено російським -- поет Віктор Баранов, про збірку "Мокрое зеркало" якого йдеться, зве себе не російськомовним, а саме російським поетом.

Повторю -- не знаю чи можна вважати збірку Віктора Баранова яскравим зразком російської поезії (про це все-таки хай би сказали самі росіяни). Але те, що йому вдалося створити зшиток оригінальної поезії, яка до української не має жодного стосунку -- це точно. Єдиний перегук, знайдений мною, з українським городом --коли згадується "глазастый, крепкий лук\\ Рвал землю, выползая.\\ Блаженный баклажан,\\ Молился. И, качая,\\ Чубатой головой, \\Подсолнух, как собака..." Але це так, між іншим, бо в поезії мова про ... Іуду.

Віктор Баранов -- складна людина. Банальна фраза, за якою колючий характер, що може обдати незаслуженим холодом звинувачень -- певно, наслідок відсидки в совєтських тюрмах та концтаборах. 1980 року Віктора Баранова, 26-літнього хлопця з Парафіївки, журналіста, судили за критику комуністичного режиму і на вісім років позбавили нормального життя. Власне, мабуть правий був Варлаам Шаламов, переконано твердячи, що нема нічого хорошого в ув"язненні -- людина погружається в ненормальність.

Відбиток перекрученої долі я читав майже на всіх сторінках книги Віктора Баранова -- крик конвою і гавкіт собак згадуються рідко, але загальна тональність звідти, із зони, яка випалила душу.
"Я сумерки люблю. Палач влюблен в топор.
Моя стихия -- грусть. Его утеха -- плаха.
Так будет длиться долго, до тех пор,
Пока мы превратимся в горстку праха".

"...Крещенная судьбою Солженицына,
Ликует ресторанная страна.

Мелькают в диком танце злые лица,
Но среди них врага и друга нет.
И хочется в кого-нибудь влюбиться,
Приставив к сердцу черный пистолет".

Поет, попри свій, м"яко кажучи, мінорний настрій, стукає в двері Христа. Йому звично жити в оточенні гномів, ельфів, домовиків, але душа, -- ця, за святим Тертулліаном, природня християнка, -- весь час тягнеться до Христа:
"Куст рябины под сенью Христа
Смотрит в речку, как дева в икону,
Я и ангел сидим у костра,
Чешем пряди увядшему клену".

У Баранова і домовик молиться Богу за душу поета -- певно, не помилюся, коли скажу, що така какофонічність образів тільки й може народитися після зони. І тепер мені набагато зрозуміліше, "прочувствованней", російська натура, геть уся перешита зонами та етапами. Звідси -- багато чого в природності поезій Сєргєя Єсєніна і Ніколая Клюєва. До речі, одних з не дуже багатьох російських поетів, яких можна назвати дійсно російськими поетами. Адже культура салонів Пушкіна, Тютчева, Баратинського, Толстого -- це не культура корінного російського народу, це культура французькомовних дворян. І тільки Єсєнін, Клюєв, Шукшин, Кольцов говорили мовою серця етнічного російського народу.

Поет прощається з цим світом і це, думається, не поза:
"Я возвращаюсь к тебе, бесконечность,
Сердце вдавив в черноглазую вечность,
Кровь расплескав на потертом холсте.
Что я сумел в этом мире оставить?
Скорбную душу, дырявую память
И поцелуй на дубовом кресте".

... Коли ми в Качанівці вшановували пам"ять ще одного скитальця між українською та російською культурами -- Олександра Ахмета (він ще й для татарської був не чужий), Віктор Баранов позаздрив -- мовляв, оце б і мені таке вшанування. Але він живий. І живе в Україні, в Парафіївці. І мені хочеться вірити, що творяща українська природа, творящий український люд ще проб"ють в душі поета зацементовані джерела і напоять живлющою енергією радості. Адже й Христос -- це любов. А хіба може бути любов без радості?

Василь ЧЕПУРНИЙ.