В майбутньому 23 лютого вшановуватимуть і олімпійців

23 лютого 1994 року у Норвезькому Лілліхаммері Валентина Цербе виборола в змаганнях з біатлону першу в історії незалежної України олімпійську нагороду.
Увесь світ і навіть вітчизняні спортивні фахівці з подивом спостерігали за екранами телевізорів, де досі невідома, з дивним для України прізвищем, прилучанка Валентина Цербе з перших хвилин захопила лідерство у гонці на 7,5 км і утримала його майже до останніх секунд...
Шкода, що медаль їй дісталась пише бронзова (до золота забракло 1,2 секунди).
Але для українців в усьому світі в той день це не мало ніякого значення.
На першу олімпійську медаль чекали, і все ж вона стала несподіваною для багатьох...
Отже, розмова з Сергієм СОЛОМАХОЮ - начальником управління в справах молоді та спорту обласної адміністрації у 1992-94 роках.

Кор.: Чи справді, пане Сергію, бронзова олімпійська медаль Валентини Цербе була такою несподіваною?

С.С. : Безумовно! Ніхто на той час з фахівців у Міністерстві молоді і спорту не чекав, що на Чернігівщині без шалених грошей можливо підготувати спортсменку світового рівня, тим більше у такому технічному виді спорту, як біатлон.
В той час в зимових видах спорту робилася ставка на російських легіонерів. Тому жіноча збірна України з біатлону складалась тоді переважно з уже досвідчених колишніх російських біатлоністок і тренерів, що мали прописку у Сумах.

Кор.: Як в ті часи відбувалася підготовка до олімпіади?

С.С. : Україна, як держава, тоді була у кризовому, скрутному стані. Наближалися позачергові вибори Президента і всіх гілок влади. Не було не тільки валюти на підготовку спортсменів вищої кваліфікації за кордоном, але навіть бензину. Все зупинилося... Інфляція – шалена. Валюта була лише у деяких підприємств та у комерційних банках. На жаль, мало хто з їх керівників був готовий надати допомогу спортсменам.
Не дивно, що багато досвідчених спортивних фахівців або емігрували, або, втративши надію, кидали спорт та йшли торгувати на базари. Не бракувало й тих, хто лише імітував бурхливу діяльність, а головним чином займався бізнес-турами за кордон. Але, на щастя, були й ті, хто вірив в самих себе, у відродження України і мріяв про перемоги. Серед них були прилучани Валентина Цербе (єдина доросла на той час біатлоністка в області) та її тренер Микола Зоц.
Восени 1993 року вони вдвох запропонували піти на ризик: самостійно, за рахунок місцевих коштів, підготуватися до олімпіади в Ліллехаммері. Для цього потрібно було обов'язково їхати на сніг, ну, хоча б до Росії. А це ... рублі, яких в облуправлінні молоді і спорту в ті часи не могло бути згідно чинного законодавства. Тож чимало перепон довелось подолати, порушити чинні на той час інструкції, але питання рублів для поїздки в Росію В.Цербе було вирішено.
Потім були "несподівані" для фахівців Мінмолодьспорту і "сумчан" перемоги на першості України, включення Валентини Цербе до складу збірної України та поїздка її до Ліллехаммера.

Кор.: Невже далі все було проблем?

С.С.: На жаль, труднощів вистачало як об'єктивних, так і суб'єктивних.
Так, наприклад, в останню мить перед виїздом на змагання у Валентини Цербе не виявилося закордонного паспорту. Тільки завдяки, як кажуть "зв'язкам", це питання було вирішено вчасно.
Можна сказати, що Валентина вскочила до олімпійського літака останньою.

Кор.: Невже все було так серйозно?

С.С.: Нічого дивного, тоді в Україні багато що відбувалося вперше. За часів СРСР, особливо у зимових видах спорту, всі поїздки на міжнародні змагання здійснювалися через Москву. Україна лише постачала "живий товар".
До речі, вперше Валентину Цербе чернігівці побачили на екранах своїх телевізорів ще підчас урочистих проводів, які ледь вдалося умовити організувати керівництво області. Зовсім дивними і нереальними тоді прозвучали слова голови обласної державної адміністрації Валентина Мельничука: "Валентино, повернись з олімпійською медаллю!" і подарував їй сувенір – останній радянський ювілейний рубль з зображенням Т.Шевченка 1991 року випуску.
Це вже після перемоги дехто жартував, що всі чернігівці завжди з олімпіад поверталися з медалями.
Звісно, з провінції на олімпіади в радянські часи не брали на прогулянку...

Кор.: І все ж, пане Сергію, у чому, на Вашу думку, феномен першої української олімпійської медалі?

С.С.: Ця перемога Валентини Цербе у Ліллехаммері на мою думку є символічною. Хоча об'єктивно, по сучасним міркам, все було проти неї. І брали, В.Цербе у збірну до естафетної команду як запасну, і не було у неї досвіду виступів на міжнародній арені, і свій тренер залишився вдома, і стартувала вона у гонці однією з перших...
Ніхто б не засудив її за невдалий виступ, бо й сам факт її участі в олімпіаді сприймався на Чернігівщині вже, як велике досягнення.

Кор.: У чому ж феномен Валентини Цербе?

С.С.: Відповідь на це питання дала сама Валентина після повернення з олімпіади, коли заговорила під час зустрічей з земляками і Президентом Л.Кравчуком рідною, материнською - українською мовою!
До речі, Валентина Цербе виховувалася у багатодітній родині. У неї п’ятеро сестер. Мати українка, в дівоцтві – Кравчук. Батько – австрійській німець.
Вважаю, що є почуття, які не купити ні за які рублі-долари - це відповідальність перед Батьківщиною, перед своїми колегами за доручену справу.
Вважаю,що Валентина Цербе без перебільшення проявила себе на цій олімпіаді як справжній захисник своєї Вітчизни, здобувши здавалось у безнадійність ситуації, першу олімпійську медаль для України.
На мою думку, настане час, коли 23 лютого в Україні будуть вшановувати не тільки учасників бойових дій, але й усіх тих хто, захищаючи спортивну честь України у Світі, прославив її своїми спортивними досягненнями.