Втікач
Етюд

Він утік з табору, хоча втекти звідти було справою майже неможливою. Але природна селянська кмітливість дала йому змогу вийти зі скрутного становища. Від самого початку, як енкаведисти знищили вщент їхній загін піді Львовом, а їх, декількох молодих хлопців, безвусих, забраних в лави УПА останньою післявоєнною мобілізацією, залишили живими, з тих самих пір одна тільки думка, одна ідея панувала над його свідомістю - втекти, втекти з холодної табірної Московщини туди, далеко на захід, де рідна земля, де батьки, і де є Україна. Весь довгий тюремний шлях по Сибіру, в арештанськім вагоні, він вилічив, виміряв кожним ударом свого серця, кожний залишений кілометр викарбувався в його пам’яті, і кликав, нестерпно кликав назад, додому. Страшними, згубними табірними днями і ночами тільки ця думка тримала його при житті - знайти, відшукати вихід - і втекти. І він втік. Але далеко не відійшов.
Сил у нього вже не було, це він зрозумів дуже швидко. Коли минула перша, найстрашніша тривога швидкого розшуку, і після того, як схлинула хвиля радісної ейфорії, під час якої він рвався вперед, як тільки міг, розриваючи знеможеним тілом лісові хащі, назустріч сонцю, що схилилося вже на вечірній спочинок, власне тіло перестало підкорятися йому, а разом з тим стало перед ним цілком зрозуміле питання - що ж тепер робити, як діяти далі?. Переповзаючи зарослий старими березами байрак, він знепритомнів, а коли свідомість повернулася до нього, було вже пізно...
Перед ним стояли два конвоїри. Яким чином вони відшукали його, для нього не було тепер важливим, та він і не думав про це.
Один з конвоїрів, високий і кремезний, зі страшним, обмороженим чорним обличчям, несильно штовхнув його чоботом під бік.
- А ну, вставай, милый, хватит валяться, пойдем-ка домой, - ці беззлобні слова, відбиті скаженою гримасою на обличчі конвоїра, знову одвернули хлопця од життя. Серце раптом згубилося, і думки кудись зникли, і все стало вмить величним і спокійним, як і повинно воно бути в останній час.
- Не дойде, не жилець тепер на свєті, - хазяйськи окинув втікача поглядом другий конвоїр, маленький, кругловидий та червонощокий, весь переповнений упевненими рухами селюка-господаря.
- Ты прав, Цапко, не дойдет, - в великому замисленні відповів перший, - пострелять разве, может наши услышат, - додав він, повільно стягуючи з-за плеча карабін.
- Не услышат, далеко, та ты стрильни, - зітхнув другий, не сподіваючись, мабуть, на гарний результат від цього заміру.
Втікач побачив сталеве дуло, що описало перед очима дугу і вдерлося в небо, далеке і сіре, яке хмарилося темними клаптиками над гілками дерев.
Пролунав постріл, і луна рознеслась над лісом. Скоро все стихло, і знов опанувала краєм тиша.
- Нема нікаво, - вдруге зітхнув краснолиций. - Слухай, а может мне пойти сообщить, а ты подожди, - звернувся він до напарника.
- Пока они придут, намаешься, - в роздумі над кожним словом сказав перший, та на хвилину замовк.
-Цапко, отойдем-ка! - очима його раптом пробігла темна іскра, і від неї померле обличчя пожвавилося іще більш страшним, загрозливим світлом.
- Тащить нам его нет смысла, - сказав обморожений, коли вони трохи відійшли, і його рот знов покрився гримасою. Напарник не дивився на нього, він бачив хлопця, і по його обличчю перебігала усмішка, недобра і все розуміюча.
- Я уже стрелял, теперь твой выстрел, - продовжував перший, і додав, раптово стверділим голосом, так, наче вбивав цвях у суху дерев’янку - Скажем, при попытке к сопротивлению.
- Хорошо, - знов не дивлячись в його очі, відповів другий.
Перший запалив цигарку, притулившись до широкого тіла берези, і так і стояв, спостерігаючи зором за хлопцем.
Цапко підступив до лежачого, мовчки пересмикнувши затвор.
- Вбивати будеш? - ледь повертаючи язиком, спитав хлопець.
Цапко наводив карабін, і не в його правилах було зупинятися на півдорозі, але щось в словах хлопця його вразило, і він опустив рушницю, дивлячись мовчки на нього.
А хлопець, інстинктом уже, а не розумом, відчувши останню надію, останню можливість порятуватися, тужився щось сказати, його свідомість в якусь мить, наче блискавка, пронизала думка - що от треба тільки щось сказати, промовити, висловити потаємну ідею, яка крутиться в голові, але не йде до язика, зуміти її висловити - і він буде порятований. Але вони не йшли, ті палкі слова, не висловлювались, а випадали на світ якись нікчемні, але, мабуть, єдині правильні в цю вирішальну мить.
- Почекай, не вбивай, ми ж з тобою краяни, я ж тобі свій, ти ж теж українець, я бачу це... - тихо сказав він.
І Цапко на секунду нібито спіткнувся, налетівши з розмаху на невидиму стіну, і промайнули чомусь раптом перед очима давні забуті спогади: мати над колискою, батько у домовині, яскраве сонце над волошковим степом... Промайнули та згасли, і вже в наступну мить обличчя його покривилось од злості.
- Какой я тебе свой, я у твоей сволочи Бендеры не служив, - прохрипів він, а потім додав, теж недобро посміхнувшись, - у нас, в Полтавской области, о таких и слыхом не слыхивали.
- Та ні ж, ми краяни, з однієї землі, - давлячися словами, шепотів хлопець, - я ж свій...
Та Цапко вже опритомнів. Минулі спомини, що миттю пронеслися в його голові, давно вже не мали над ним влади. Він знову підняв рушницю.
- Гріх на тобі ляжить, не убий,... - шепотів хлопець йому в очі.
І цей тихий голос приголомшив Цапка. І Цапко крикнув на нього, грізно та голосно, як тільки міг:
- Врешь, гад! Не выйдет! Никто я тебе!
Цей голос луною відбився об хлопця, і хлопець, зібравши останні сили, теж закричав, раптом і сильно:
- Брате! Згадай! Неньку! Мати! Україну!
І тоді перший конвоїр, іще не зрозумівши, але єством своїм відчувши загрозу, направив удар свій на небезпечнішу в ту мить для нього людину. Ту, в руках якої була рушниця, як і в нього.
- Предатель! - здивовано ахнув він, і його карабін моментально готовий був вбити напарника.
І Цапко, бувши між двох вогнів, відразу усвідомив, де причаїлася його смерть.
- Нет! Я здешний, я русский, земляк, не стреляй, - кричав він, впавши на коліна перед обмороженим своїм товаришем.
Постріл перекрив його вигуки. І коли душа втікача вже прощалася з тілом, над байраком все іще лунали дикі й даремні слова:
- Я же свой, я ему чужой, я русский!...

1994р.

Добавлено (03-Груд-07, 12:16)
---------------------------------------------
Вірний зі Стародубщини

ПЕРШИЙ УРОК
З радянського минулого

Самотній клен на шкільному подвір’ї хитався під поривами вітру, і його жовте листя осипалося на чорний асфальт. Сашко сидів за задньою партою, біля вікна, і з висоти третього поверху дивився, як листя зривається з гілок, і, прибиваєме дощем, стрімливо падає вниз.
Першим уроком була література. Школярі закінчили вивчення „Тараса Бульби”, і тепер учителька розповідала учням про роль творчісті Гоголя в російській та світовій літературі. Сашко її не чув. Твір Гоголя нагадував йому про Україну, яку він уперше побачив того літа, на тринадцятому році життя.

А почалось усе наприкінці травня. Того дня Сашко радісний прийшов із школи – наближався кінець навчального року, і йому було з чого радіти. У матері був вихідний день, вона була вдома. Сашко сидів на кухні й чекав на обід, коли пролунав дзвінок. „Я открою, мама,” – зірвався з місця хлопець. На порозі стояв високий літній чоловік з невеликою, брунатного кольору валізкою в руці.
- Вам кого? – спитав хлопець, вдивляючись у нібито знайоме обличчя.
- Що ж ти, Сашко, свого дідуся не впізнав? – ласкаво усміхнувся літній чоловік.
- Дедушка, это ты? – нарешті нерішуче, пригадуючи фотографію в родинному альбомі, вимовив Сашко.
- Я, мій любий онучку, я! – дідусь зайшов у квартиру і обійняв онука.
- Дедушка! – Сашко уткнувсь обличчям у дідову сорочку, а через мить, із криком: „Мама, к нам дедушка приехал!”, стрибаючи від захоплення, кинувся у кухню.

Після щирих слів вітання мати запросила дідуся обідати. Поки він їв, Сашко ані на крок не відходив від нього. Дідусь із бабусею приїжджали до них нечасто, батьки Сашкові до старих зовсім не їздили, і Сашко тільки у мріях уявляв собі свою зустріч із добрим та веселим, як йому завжди здавалося, дідусем.

- У вас в Москве какие-то дела? – обережно спитала мати в діда.
Дід відклав ложку, повільно обтер рукою сиві вуса, й обернувся до Сашкової матері:
- Я, Катерино, приїхав за Сашком. Йому вже дванадцять літ, а в нас, на Україні, він так і не був. Тому нехай збирається, і на всі канікули до нас із бабою. Бабуся теж його давно не бачила.
- Как же так, - з несподіванки сплеснула руками Катерина, - он ещё маленький, из дому никуда не уезжал! Он соскучится без отца с матерью! Да и сам не захочет! Саша, ты ведь не хочешь уезжать от нас? – звернулася вона до Сашка.
- Я поеду к дедушке, - відповів Сашко, притуляючися до діда.
- А я сказала – нет! Никуда ты не поедешь! – піднесла голос мати.
- Поеду, - вперто сказав Сашко, дивлячись у вічі матері.
- От бачиш, Катерино, він і сам хоче їхати, - усміхаючись сказав дід.
Катерина задумливо подивилась на сина.
- Можно, мама? – помітивши переміну настрою в матері, жалісно вимовив Сашко.
- Да и Сергей его не отпустит, - здаваючись сказала мати.
- Із Сергієм ми побесідуємо, - відповів дід.

Батько прийшов зі служби пізно. Спочатку він теж був проти поїздки Сашка, але після того, як вони з дідом «відзначили» зустріч, Сергій пом’якшав, сказав: „Правильно, батя! Хіба ми не козаки?”, потім кликнув Сашка, і поставивши його перед собою, мовив:
- Александр, ты поедешь с дедушкой! Он тебе покажет, где твой отец в детстве быкам хвосты крутил…

Через тиждень Сашко був уже на Україні.
Три місяці для Сашка пролетіли нібито один день. Перед поверненням до Москви, дід узяв з хлопця „урочисту обіцянку”, що наступного літа Сашко знов, тепер уже сам, приїде до діда...
І ось зараз Сашко сидів за заднею партою, і відчужено дивився у вікно, сховавшись від зірких очей учительки за спинами учнів, які сиділи поперед нього. Школярі стиха розмовляли, один з одним, скоса позираючи на наставницю. Нарешті учителька закінчила своє оповідання про Гоголя, зітхнула, і, зробивши паузу, сказала:
- А теперь мы переходим к новой теме – творчество великого украинского поэта-демократа Тараса Григорьевича Шевченко.
У класі стало тихо. Учні, із зацікавленістю до нової розповіді, дивилися на учительку.

Сашко теж уважливо чекав. З того самого дня, коли йому, разом з іншими учнями, видали підручники у шкільній бібліотеці, і він, у „літературі”, побачив портрет Шевченка, з того самого дня Сашко з нетерпінням чекав того часу, коли учителька почне розповідати про творчість поета. Шевченко, звичайно, знов таки нагадував Сашку про щасливе літо. Сашко згадував, як одного разу, коли дідусь поїхав до міста, а він, залишившись з бабусею, раптом занудьгував за батьками, бабуся, яка в той час займалася пранням на дворі, старанно повитирала руки і принесла йому з хати велику стару книгу в коричневій обкладинці. „Почитай, Сашко, це гарні вірші”, - сказала вона. „Т. Г. Шевченко. Кобзар.” – прочитав Сашко тьмяний напис.
Спочатку хлопець без особливої уваги перевертав сторінки, насилу розуміючи українську граматику і сенс прочитанного. Але деякі рядки привертали його увагу. Сашко декілька разів перечитував вірші зі сподобавшимися словами. Вони нагадували йому ті історії, що розказували дідусь з бабусею, сусіди, хлопчики на вулиці. „Заповіт” сподобався Сашкові більш за все. Зворушливі слова поета глибоко запали в душу хлопця, і він, навіть несподівано для себе, вивчив вірш напам’ять...

Учителька обвела зором клас, підійшла до свого стола, і загадково усміхнулась учням.
- Ребята, наша школа воистину интернациональна, - сказала вона. – У большинства из вас родители – военные, они приехали служить в наш гарнизон из многих уголков нашей страны. Не является исключением и ваш класс. В вашем классном журнале можно увидеть и грузинские, и армянские, и узбекские, и прибалтийские фамилии. А украинцев у вас вообще чуть-ли не четверть класса. Вот я и хочу спросить - кто из вас знает какое-нибудь стихотворение Тараса Григорьевича Шевченко на украинском языке?

У класі панувала тиша. Школярі спантеличено дивилися один на одного. Сашко радий був розказати любий вірш, але природжена соромливість перешкоджала йому здійняти руку, і він лише невідступно дивився в очі учительці, пристрасно бажаючи, аби вона помітила його прагнення, і сама викликала відповідати. Але вчителька, мабуть, забула про „тихого” Сашка.
- Что, никто не знает? – спитала вона. – И ты, Федоренко?
Федоренко неквапно підвівся, і, пустими очима, дивився на класну дошку.
- Не знаю, - урешті вимовив він і сів.
- А Лёня Войтюк? – підняла викладачка з місця іншого хлопця.
- Почему я должен знать? – здивовано, не розуміючи, спитав Льончик.
- А разве ты не украинец?
- У меня в семье все русские, - Льончик знизнув плечима.
Учителька спитала ще двох хлопчиків і трьох дівчинок, але Шевченкових віршів ніхто не знав.
- Ну что ж, довольно печально, - сказала вчителька, - придётся нам читать стихи Шевченко на русском языке.
Сашко, нарешті, пересилив себе, і нерішуче здійняв руку.
- Что, Саша, может ты нам прочтёшь?
- Да, - стиха відповів він, почервонівши.
Хвилюючись, розказав він „Заповіт”, і вчителька поставила йому „п’ять”.

Другим уроком була фізкультура. До роздягальні учні йшли мовчки. Багатьох з них здивувала поведінка Сашка на уроці. Частенько школярі, потайки від учителів, розглядали шкільний журнал. Вони бачили і сторінку, яка називалася „Национальность учеников”. На тій сторінці класна керівниця старанно виписала, з верху до низу, прізвища всіх учнів, а в другій графі розмашисто, через увесь аркуш, написала: „русские”, і тільки біля Сашкового прізвища маленькими літерами – „укр.” Але хлопці ніколи раніше не надавали тому великого значення.

В роздягальні хлопці оточили збентеженого Сашка. „А ну, Саша, прочитай ещё раз, - раптом сказав хтось із хлопців, - я чуть не умер со смеху.”
„ Да, Саш, давай ещё про кручи-мучи, ” – додав другий. Розкотився одностайний регіт. Сашко мовчки переодягався. До нього підійшов Юрко Матін, і доторкнувшись руки, пропищав:
- Ребята, а пусть нам Сашка о Сковороде расскажет. Что это такое? – і сам, перший, засміявсь.
- Дурак ты, - штовхнув його локтем Сашко і вийшов у коридор.
- Зря они смеются. Хорошие стихи ты читал, - зупинив його в дверях Олег Хлебаєв.
Сашко мовчки пройшов у спортзал.

1990 рік

Добавлено (01-Січ-08, 18:36)
---------------------------------------------
Вірний зі Стародубщини

СТАРОДУБСЬКИЙ ЗОШИТ 1994 РОКУ.

Від автора.

Цей „Стародубський зошит” є невеличким збірничком моїх поезій, написанних переважно на Стародубщині, або в далечині від Стародубщині, в тузі за рідним краєм, 1994 року. В цьому збірничку відзеркалилися як мої особисті, інтимні почуття того часу, так і вболювання за долю батьківщини, та й усієї України, яка, на той період, робила свої перші кроки на Великому Шляху до Незалежності. Писані ці вірші мовою, наближенною до літературної, однак наголос у поезіях збережений місцевий, стародубський, адже кажуть у нас, якщо розмовляють українською, саме так: наприклад „тугА”, замість літературної норми „тУга”. Наголоси на письмі мною не відзначалися, але сподіваюся, ви сами зрозумієте, де як треба читати, за зовом серця та душі. Сподіваюся на вашу схвальну реакцію. З подякою. Автор.

ТУГА

В хвилини важкії розлуки,
Коли чипляється туга,
Нема сильніш, здається, муки,
Ніж біль, що в серце набіга.
Не відаєш куди подіти
Оті знівечені думки –
Неначе можна затопити
Сумного щастя острівки!
А потім час рубці залиже
Та зникне, наче в ніч, туга,
І тільки пам’яті облише
Цей біль, що серце настига.

* * *

Тихо в вечір надворі.
В ніч чорніють шляхи,
Розкотилися зорі
Мов сріблясті цвяхи.
Вийшов місяць алмазний –
Побратим ліхтаря.
У тиші тій виразній
Засипає земля.
Щоб прокинувся зрання,
З сонцем, в шумі доріг,
На одвічне кохання
Син землі чоловік.

СТАРОДУБЩИНА

З віків страждань, з віків руїни
Крізь кров’ю зрошені літа,
Встане нова моя Вкраїна,
Моя Вітчизна золота.
Андрій Кравченко, 1943 р.

У Стародубському полку,
В години славної ознаки,
На чеснім, праведнім віку
Служили гетьману козаки.

Минув отой славетний час
І не залишив навіть слова,
На Стародубщині у нас
Забулась кровна рідна мова.

Тепер у нас Московська Русь,
З-під храмів гавкають собаки,
І лиш зітхне сивий дідусь
І скаже: “Дожили козаки!”

Гетьмани, Ляхи, Жигаї,
І Буряки, і Дорошенки,
Забудуть й прізвища свої,
Як забули Вкраїну-неньку.

Неначе не сини землі,
А гультяї і розбишаки,
Безслівні земляки мої,
І справді, дожили козаки!

Зітліли в порох сторінки,
Чесною кровію политі,
Де по могилах вояків,
Гуляють перевертні - діти.

Але Вітчизна золота -
Вкраїно, мов степові маки,
Крізь кров’ю зрошені літа,
Зростуть нові твої козаки.

Постане новий Чигирин,
Не змовкне прадідівська слава,
І Стародубський блудний син,
Згадає, де його Держава.

* * *

Що каже нам Святе Писання –
Коли вели Христа до страти:
„Чи жить йому?” – було питання,
Людям бажалося ж розплати.

І за розбійника Вараву
Життя Ісусове віддали –
Послали Бога на розправу,
Пілату: „Розіпни!” – кричали.

За те, що з Вищнього порога
Зійшов до хворих Він та бідних.
А їм не треба було Бога
Такого, в рубищах постидних.

В пошані у слабкого сила,
Хоч сила не своя, не власна –
Чужая сила йому мила,
Бо без неї надія згасне.

І до тепер тому ми вірим
Хто обіцяє з неба грому,
Того ж, хто душу нам розкриє
Без сорому караєм знову.

У НОВГОРОДІ-СІВЕРСЬКОМУ

Струнка дівчинонька Десна
Блакитну стрічку під горами
Розклала, і понад ярами
В воді красується. Весна.
І близько літо. В дрібні хвилі
Пирнають чайки білокрилі.

А краля-дівка рукави
Закинула в широкі луки,
Повільно розімкнула руки
Серед високої трави.
Заплющила од втоми очі.
Вартує вітер сон дівочий.

СПОМИН

Віщує серце та болить –
Буває днями чи ночами
З минулих начебто століть
Встає цей сон перед очами.

Щасливе серце, що не спить
Для долі дорогого краю,
І в щирості велику мить
Я знов і знов цей сон згадаю.

--------------------

Серед розораних полів
Козацька височить могила –
Залізна ера тракторів
Здається чудом не згубила

Куточок цей старовини,
Минулих днів скорботний спадок,
Як спомин з давньої війни,
Яку ще не забув нащадок.

На цьому місці козаки
Покинули велику силу –
Пішли по смерті вояки
Лежати разом у могилу.

Їм віддавали данину
Батьки, брати і побратими –
Зсипали землю кров’яну
В земну труну вони над ними.

Шли над могилою полки,
Схиливши голови на груди,
Але шаблючі держаки
Тримали міцно мужні люди.

І тільки в селах далеких
По мертвих жінки голосили,
Та на пошану козаків
Бандури струнами бриніли.

А вже тим часом із степів
Стеклася знов народна сила,
І за загиблих вояків
Новим повстанням відплатила.

* * *

Летять, летять нікчемні дні,
Мережать сірих літ рядно.
Живе життя за склом в вікні,
Життя і смерть – між них вікно.
Життя як ніж – гниле ниття
На два боки – і в день і в ніч.
Чи то життя, чи то гниття,
Ув очі морок – віч на віч.
Спрядемо міцнеє ниття
Щоб від нудьги не померти.
Якби б нам вічнеє життя –
Щоби не рвалися путі!

ОДА ЧАСУ

Дивлюся в чорні твої очі,
Де вогником мерцає біль.
Нащо біду сховати хочеш –
На ніжне тіло сиплеш сіль?
Та й чи врятуєш зараз душу?
Дурних традицій вже нема.
Іще разочок честь порушу,
І будеш винна не сама.
Скидай ганчір’яні кайдани,
Ми не раби, раби не ми,
Бо всі тепер великі пани,
І не боїмося тюрми.
Стягай труси скоріше з тіла,
Поширше ноги розкидай.
О! Ти вже й очі закотила!
Ні, на землі буває рай!
Хоча за смаглими литками
Кучерю вбачу лиш тоді,
Коли ти вгору б’єш п’ятками,
Але не піддадусь журбі.
Рукою вгладжу чорну ружу,
Брунатний в рот візьму сосок,
А потім в кайф відпущу душу,
Сьогодні я і цар, і бог.
Сьогодні, завтра, повсякчасно,
Ми для себе творимо світ,
І чим тебе покрив я рясно,
Це нашої епохи слід!

* * *

Іду по широкому полю,
Аж груди колише трава.
Безглузду шукаю я долю
Свою, і не знаю слова,
Якими покликати треба.
В тиші тільки вітер зі мною,
Новою тарілкою небо
Простяглося над головою.
Не мрії в душі, тільки мари
Розклали завісу туманну,
І білими сколками хмари
Покрили блакить полив’яну.
І землю почути схотілось,
Торкнувшись щокою своєю –
Щоб хмари за трави скотились,
А небо зріднилось з душею.

* * *

Беруся лиш за чисту справу.
Все, що не чисто, не люблю.
Неначе мокру швець халяву,
Об лаву лихо я луплю.

Якби то не було на світі
Мене? І що? І без того
Минають дней і ночей миті,
Не змінюючи нічого.

Кому душа моя пот рібна,
Як не потрібна самому? –
Ледь-ледь сяйнула смужка срібна
І занурилася в пітьму.

Пливуть, бігуть, летять години,
Творячи нескінченний час.
Нема вам діла до людини?
Ну і мені нема до вас.

СТРАЙКАРЯМ

Не мало наші предки знали,
І на запитання глумні,
Бувало, так відповідали:
„Ви що, та хіба ми дурні?”

На мову, глузду не підвладну,
Даю я інший коментар,
Почувши дурість недоладну:
„Ви що, та хіба я шахтар?”

ЛЄШКОВУ

По телебаченню недавно
Сивенький дядько виступав,
І так собі тихенько, славно
Про долю Криму міркував.

Хотів він Криму дать свободу
Від України, а татар
Проміняв радо би на воду,
Уникнуть щоб етнічних чвар.

----------------

Скажу тебе по-русски я, Лешков –
У экономики суровые законы,
И лозунг у неё один для дураков –
„В свободный Крым – свободные вагоны”.

НАЧАЛО ПОЭМЫ

Явился в славный Крым Лешков…
Нет! не могу про дураков…

* * *

Не раз нудив я білим світом, -
Гіркий – сумний, а досвід мав,
Та за Господнім заповітом
Образи ближнім вибачав.

Ми всі грішні, бо всі ми люди,
І всі комусь приносим зло –
Хто світ любив завжди і всюди
Тому, вважаю, повезло.

Одне не можу зрозуміти –
Образу підлу до землі,
Коли її ганьбляться діти,
Що за свободу полягли.

І як життя не перетрусиш,
Чи хоч нашлеш чаклунних чар,
Мене, Ти, Боже, не примусиш
Любить хохлов та яничар.

НА ВЕЛИКДЕНЬ

На свято вечір білий-білий,
Туман в долину насіда.
В тиші дзвінкій та спорожнілій
Буяють яблуні в садах.

Заходить сонце – понад лісом
Розкинуло широкий пас,
Червоним блиснувши намистом
В воді річній в останній раз…

Поля і річка, ліс, долина,
І скрізь гармонія, краса…
Ні! Ти не згинеш Україна, –
Я вірю в Бож’ї чудеса!

Рятуй, Господь, красу і силу
Від рук підступної Москви! –
Прийде вона – і знов в могилу,
І знов сплюндровані церкви!

І кров’ю сонечко засяє
Для уярмленної юрби,
Як землю всю до небокраю
Покриють змучені раби.

ОКСАНІ ЛІПКО

Не варто серце відкривати
Коли вважаєшся дурним...
Чи ж краще тіло зруйнувати,
Щоб лиш душа жила як дим?

Людині не багато треба
Щоб дала висновок юрба,
Сім тисяч літ земля і небо
В борні народжують раба...

* * *

І знов весна. І знов не знаю...
І знов не знаю що робити,
І знов когось то я кохаю,
Чи ж так то можна – не любити?
І разом сумнів і надія
Надвоє душу розривають.
Душа! Душа моя повія! –
Тебе спокуси колихають.
Чому ж, душа, тобі здається
Що буде добре цього разу?
Якщо мені що заманеться,
З того спіймаю лиш образу...
Чому ж розбитий і роздертий
Шукаю новую пригоду?
Нібито блазень той відвертий
Міняю сонце на негоду?...

А просто хочу вірить в щастя –
От промінем блисне з-за хмари,
І з серця зсиплються ненастя,
І душу знов оселють чари!

* * *

Тепер надвечір. Ніжне світло
Над світом ласкаве пролите.
І суміш з невідомим миртом
Нечуваний приносить вітер.

Іскриться у повітрі стрункім
Смарагдове тендітне листя.
А сонце з тихим поцілунком
Впадає до землі в обійстя.

Л. К.

Пускай душа твоя
уж вырвалась из плена,
И чувства светлые
все позабылись вдруг,
Тебя я не забуду, Лена,
Мой самый лучший,
незабвенный друг.

* * *

Останній вірш на розвітання –
Невпинно ніч ця промайне,
І все мине, і вже світання
Нове зустрінеш без мене.

Чудовий ранок – світлий, тихий
Тобі на згадку піднесу.
З обличчя день тисячоликий
Солону висушить росу.

Звичайні заберуть проблеми
Усю тебе, із краю в край,
Та крізь життєві теореми
Цю ніч – хоч іноді згадай!

* * *

Не можу жити без тебе. Без твоїх очей, глибоких і розумних – як бачу їх, у душі моїй наступає спокій, а без них порожнеча й самота. Твоя постать, струнка і висока, веселить мої очі, я стаю веселим і упевненим, твій голос вдихає в мене радість, я стаю людиною і сонце світить для мене, коли я думаю про тебе. Без тебе ж порожнеча і морок. Краще заплющити навік очі, ніж жити без тебе. Сама думка про тебе наповнює мене, я п’ю від тебе, як від джерела спраги. Як бачу тебе, відчуваю голос солов’я, і тихий шелест листя на березі. Без тебе могильний морок заповнює мою душу. Ти для мене все: сонячне світло, шелест дібров і голос птахів. Коли нема тебе, то нема й мого життя. Воно закінчується разом з твоєю гордою ходою, якою ти відходиш від мене. Ти моя душа, ти моє сонце, ти мій світ. Я люблю тебе.

* * *

Він був веселий, а вона сумна.
Він був вродливий, а вона негарна.
Ще гордим духом відзначалася вона.
Він співчуттям до тих, для кого доля марна.

Вони зійшлися, і тепер вона
Хвалилася розквітшою красою.
Вже більше не була вона сумна.
І він кохався з нею і з весною.

Їх розлучила осінь, а весна
Розділенних зустріла між собою.
Веселою тепер здавалася вона.
Дивився він на світ з усмішкою сумною.

* * *

Упала мла над Мглином в полі,
Свинцем повились небеса,
І лист кремезної тополі
Укрила скрізь мучна роса.
Ударив вітер у обличчя,
Поніс кудись дорожній пил.
Трагічно скімлить зграя птича,
Потрапивши в небесний вир.
А в полі, наче перед боєм,
Дзвінить напруга у тиші,
Хоч вітер владною рукою
За стебла давить комиші.
Ще мить, і гупне грім небесний –
Блисне ножем могутній вождь,
Розсердившись на світ нечесний
Проллє слізьми холодний дощ.
Щоб потім райдуга дугою
З’єднала землю під собою.

ДУША І ПЛОТЬ

Душа над плотію первинна, -
Сказав мудрець, -
Це найкоштовніша перлина,
Що схована в ларець.

Та злука в них єдина,
І так схотів Творець –
Як гине плоть, людина
Зникає нанівець.

* * *

Набридло на папір ридати –
Не дочекатись допомоги.
Як можна про рятунок дбати,
Коли порожні скрізь дороги?
З усіх сторін лише пустеля,
Та смерть чекає на сторожі,
Душа моя – моя оселя,
Міцні навколо огорожі.
Розбити б товсту шкаралупу
І вийти до людей, на волю!
Живому вийти, а не трупу,
Знайти собі кохану долю.
Чому ж так важко – усміхнутись,
І ставши твердо на пороги,
Лицем до світла обернутись,
Щоб відшукать свої дороги?

* * *
В. Бакуліну.

Буває так – зустріну друга
З яким не бачився давно,
І перерветься чорна смуга,
І ллється, мов легке вино,
Весела радість в вільні груди,
І з дивом дивишся навсюди.

І що б, здавалося, з того
Що друг не змінить нічого.
Конкретної не дасть поради,
Не виправить мої помилки,
Хоча б тому я буду радий,
Що разом вип’ємо горілки.
Адже одне – що це мій друг,
Звільняє і з пекельних мук.

* * *

Раптом трапилось щось зі мною,
Не радію і не співа.
І лягають рудою мертвою
На папір золоті слова.

І багато б хотілось сказати,
Та немає вже більше потуги.
Важко, важко мені витягати
Із душі різнобарвнії смуги.

Біла, чорна, і знову біла,
Наче я в лотерею граю.
Обміліла душа, спорожніла,
Вже по ребрах я кров черпаю.

На землі мені треба зостатись,
Мене вітер хмільний напува,
Через те важко так сповідатись –
Застрявають у горлі слова.

Я слова ті не кину вітру,
Не віддам золоту данину.
Від того в моїм світі так світло,
Що побачив в кінці труну.

І нехай по життю я бродяга –
Піднесеться розчавлена доля,
Доки в грудях шалена відвага,
Не зміліє душа, ніколи!

* * *

Вірш за віршем, неначе в щоденник
Набігають то думи, то муки.
Сам в собі віковий полоненик.
Сам собі провіщаю розлуку.

Не в гаразді з собою і з світом,
Хай вірші як думки набігають.
Будуть вам од мене заповітом.
Не мені, то хай вам помагають!

* * *
А до того – Московщина,
Кругом чужі люди.
Тарас Шевченко.

Живу на чужині – далеко
Від серцю рідних берегів,
Де бачив, як крилом лелека
Туман зганяє зі стогів.

Запала хлопчаку малому
Блакитна неба синява
Там, де лунала рідна мова,
Святі прадідівські слова.

Я не забув зв’язок свій кровний,
Крізь лихоліття гріз і сліз
В собі, як камінець коштовний,
Оці всі згадки переніс.

І ні в кого я не учився,
Коли то вже постарше став,
Та Богу перед сном молився,
Щоб волю Україні дав.

Хоч часто піддававсь осуду
Серед пихатих москалів,
Я рідну мову не забуду –
Дитячих не забути снів.

Москву я знаю дуже зблизька,
Я народився й виріс тут.
Тому й не вірю комуністам,
Що Україну продають.

Вони жорстокі та нахабні,
Скулясті правнуки мордви.
Ми ж перед ними всі безправні –
Чуреки, бульбаші, хохли.

Тому від болю серце стигне,
І хрипне в скруті голос мій.
„Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі!”

* * *

Зима на серці. Знов і знов
Єдина думка ледь жевріє –
Як не повернеться любов,
Химерне прийде божевілля.

Я кожним нервом відчував
Єства щасливії години,
І дикий пломінь бушував
Великим промінем мужчини.

Та марно мариться мені,
Що розігнавши сніжні чати,
З весільним сонцем, по весні
Мене ідеш ти зустрічати.

* * *

Коли минуле я згадаю,
До мене знов приходиш ти.
І чудно так, бо добре знаю –
Давно всі спалені мости.

Палили ж разом... Та завзято
Віддавшись різним берегам,
Свою любов в самотніх хатах
Облишить трапилося нам.

Пишався я колись в гордині,
Що вже нема причин страждать...
Та лиш до тебе серце лине,
Бо більш нема кого кохать!

* * *

Приємні після спраги дня
Години перші надвечірні.
В цей час утомлена земля
Бере на себе тіні смирні.

Величний спокій віковий
Несе в собі небесний промінь.
І тихо дише степ живий,
І на степу звичайний ромен.

І скрізь загадковість лежить –
На перших лісових туманах,
В курганах степових століть,
І на тобі – моя кохана.
* * *

А ты, застывший труп земли, лети,
Неся мой труп по вечному пути.
А. Фет.

Веде мільйони літ нас всіх одвічний рух –
Містичний між зірок Землі магічний круг.

Хоч мертвий, хоч живий, а все одне – лети...
Мені не в радість. Хочу я зійти.

* * *

Я знаю – є і в світі рай,
То чарівний чудовий край.

Верба там гнеться над рікою
У затишку та у спокою.

Там по долині, над горами
Гуляють хмари небесами.

Там вітер думи навива…
Та тільки мене там нема.

* * *

Живу і кожна мить остання
Здається, втрапивши в пітьму.
А на устах одне питання:
Чому це так? Чому? Чому?

В душі моїй порожньо, темно.
Лиш по кутках тривога чорна.
Шукав я Бога, та даремно.
Частіше натрапляв на чорта.

Але ж козацького я роду –
Я знаю щастя, й триєдина
Для мене формула свободи –
Я, жінка (ти), і Україна.

ЧОРНА РАДА
( на обрання Л. Кучми президентом )

От і настав скажений час...
Та видно хочеться так Богу,
В неволю знов віддати нас,
До волі знищити дорогу.

А що ж? Загинули герої,
Давно нема про них і чутки,
Тепер на вибори юрбою
Мандрують п’яні проститутки.

Вкраїно, матінко моя,
Чому ж така ти нещаслива?
Багато в тебе холуят,
Дітей безвільних, хворобливих.

Ні, їм героями не стати,
Їм не піти на боротьбу,
Не захистить стареньку мати,
З себе не скинути ганьбу.

* * *

В вечері в лісі співа тишина,
Сонце згубилось за маревом віт.
Скрипки чаклуної промінь-струна
Млосно над нами бринить.

Ніжно несу я тебе на руках
Далі від заздрих коханок-подруг.
Душу бентежить губ твоїх смак,
Тіло хвилює тепло твоїх рук.

Завтра ти спомниш і радість і страх,
Сонце згадаєш в мереживі віт,
Хвою зелену на спраглих губах,
Страсті п’янкої привіт.

* * *

Я все що накипіло в грудях
Давно тобі подарував.
Ти ж не схотіла взять на людях,
І після того я пропав.

А я ж роки збирав і мріяв
Віддать тобі скарби душі.
Нічого не зійшло, що сіяв,
Ти ж рахувала бариші.

Нащо тобі ті витребеньки,
На них не купиш ковбасу.
Ти душу міряєш на жменьки,
А я любов в душі несу.

СЕРПЕНЬ

От часом сяду і згадаю,
Що відбувалося торік.
І хочу знати і не знаю
Що не тече назад потік.
А тільки, як все пригадаю,
Зрадію, сам з чого не знаю.
Самому дивно і чудно,
Що так трапляється воно.

А як все дивно починалось!
Весь світ блищав в очах твоїх,
Веселе сонечко купалось
В далеких хмарах дощових.
Сиділи разом ми з тобою,
Ласкаючи жіночі руки
Я говорив: „Позбався болю,
Нащо такі терпіти муки?
Повір мені, моїй любові,
Віддай свою перлину-душу.
Невже моєї хочеш крові?
Я без тебе загинуть мушу!”

Ти тільки смутно усміхалась,
Та на мене дивилась з сумом.
Слова мої тобі здавались
Не більше як бездумним глумом.
Ціну ти знала обіцянкам,
Проханням і благанням ночі,
А потім що буває – ранком,
Про те твої сумують очі.
І ти пішла, і все минулось,
Затьмарились веселі мрії.
Та хоч минулось, не забулось.
І я нудьгую без надії.

От часом сяду і згадаю,
Що відбувалося торік.
І хочу знати і не знаю
Що не тече назад потік.
А тільки, як все пригадаю,
Зрадію, сам з чого не знаю.
Самому дивно і чудно,
Що так трапляється воно.

СВІТЛА ДУША

Я шукав світлу душу, я по світу шукав
Душу цільну і чисту, як блакить океану.
Як філозоф-мандрівник по життю я блукав.
Як чуми і холери я боявся обману.
Не в коштовних палацах, в королівських дочок,
В бідній хатці саманній відшукав свою мрію.
Бідне серце зраділо – як в церкві дячок
Заспівало „Осанну” про діву Марію.
Та недовго раділа моя темна душа,
Ще больніш заболіла роз’ятрена рана –
Од мене уходила, в світлу даль, не спіша,
Душа світла і чиста, як блакить океану.
Я із пекла до раю їй дивився вослід,
Та вона не дійшла, а згоріла з розпуки.
Твоя світла душа перервала політ.
Заплямили її мої чорнії руки.

* * *

От і осінь наступила.
Золотіють дерева.
Тонкошитне павутиння
Лист осінній завива.

Світить сонце та не гріє,
Угасає небосхил.
Лиш рябина червоніє
На могилах збройних сил.

Дрімлять хлопці молодії
В земляній одвічній млі,
За імперію Росію
Склавши голови свої.

Та й в землі мордують рани,
Бо не бути їм в раю –
З ними бились партизани
За свободу за свою.

Повсякчаснії мігранти,
Стративши літа свої,
Будуть вічно окупанти
На чужій вони землі.

І нуртують їхні нерви –
Із підземної труни,
Так назавжди й не померлі,
Смутно дивляться вони

Як московські генерали,
Звіти кинувши річні,
Їм п’ятами накивали
З бунтівливої Чечні.

* * *

Рудий колір накинула осінь
На всю землю з гори до трави,
Тільки гілля ялинок та сосен
Зберігають свої покрови.

Я згадаю, що скоро Покрова,
І відчую, як враз виника,
Зрозуміла од слова до слова,
Мова згинувшого вояка.

В шепотінні ялинки і клена,
Що, як браття, сплелися в гаях,
Лист червоний і хвоя зелена –
Наче кров на військових строях.

Подивлюсь і розправлю рамена –
Хоч нікого не видно кругом,
Нас з’єднали свободи знамена
Крізь віки золотим ланцюгом.

ЛИСТ ДРУГОВІ

Я пишу до тебе, брате-друже,
Чим живу тепер і чим дишу,
Бо тобі, я знаю, не бай<