Трагікомічне оповідання


Вівці мої, вівці,
Вівці та отари,
Хто ж вас буде пасти,
Як мене не стане?

Життя наше є часто поєднанням трагічного і комічного.

Цілу ніч мучило натхнення молодого учителя Цвіркуна, не даючи йому заснути. Величні картини відкривалися перед його очима, а спогади, які тривожили душу, не вміщалися в голові і просилися на папір. Десь о третій годині ночі Цвіркун відчув остаточно, що йому не під силу боротися із розпаленим розумом. Він підвівся до стола, схопив ручку, нервовим рухом посунув до себе перший-ліпший шматок паперу, і відтак, нерівні рядки слів полилися з під його «пера».Спливали години. На ту мить, як рожевий диск сонця озолотив ніжним світлом стіни його кімнати, перше в житті учителя оповідання було вже написане. Розпочиналося воно так:

«Нема нічого в світі краще від нашого лісу! Коли йдеш вузькою стежинкою, а перед тобою, куди не кинь зором, зелений край, який мовчить разом з тобою, розмовляє разом з тобою, і здається для твоєї втомленої душі, що немає в світі кращого друга, ніж цей ліс! Ліс завжди спокійний, не відає він турбот, а просто розуміє істинну правду життя, ту, яка схована від корисливого людського ока. І, може бути, як зупинишся на хвилинку, та викинеш з голови всю буденну нікчемність свого існування, то станеш, раптом, чистішим душею, та ближчим до Бога!»

І що це було за оповідання! Ну може скоріш і не оповідання, а так тільки, висловлення своїх власних думок, яких в кожного з нас забагато, та й знайдеться по Україні, мабуть, з декілька сотень спеціалістів, що вміють описати свої почуття набагато цікавіше та більш корисно для читача, ніж зробив це молодий учитель Цвіркун, та все-таки, як то кажуть, для кожного своя думка ближче до тіла і душі, і як би ті спеціалісти не писали, а висловити саме те, що лежить на душі того самого Цвіркуна, так, щоби він перейнявся їхнім словом і подумав: «оце ж точно мої слова!», це, здається є все-таки дуже складним завданням, і тому для Цвіркуна його твір, де кожне слово було його, і говорило саме те, що думав він, мало значення неабиякої вартості. І з цього часу в житті молодого учителя відбувся крутий перелом. Хоча, на перший погляд, в побуті його нічого і не змінилося – він, як і раніш, кожного дня, крім суботи й неділі, тихо ходив на роботу, яку не дуже любив за її монотонність, і в якій, як йому здавалося, він так і буде повільно колихатися до самої пенсії. Але тепер для учителя Цвіркуна існувала висока мета існування, і вона, як думалося йому, наче запалений в темній підземній печері смолоскип, буде висвітлювати весь його шлях.

Колеги по праці, ті, що складали звичайне коло спілкування Цвіркуна, нічого не знали про цю першу літературну спробу свого товариша, бо Цвіркун розумів чудово, що поки твір цей не буде видрукуваний хоча б у наймаловідомішім виданні, віри його талантові не дадуть ці «дрібні, нікчемні люди», які якщо й можуть про щось міркувати, то тільки про свої дріб’язкові повсякденні проблеми. Але якщо раніш Цвіркун слухав їхні розмови про сім’ю, обіди та гроші на нові італійські чоботи, лише з погано прихованою презирливою усмішкою, то тепер він усвідомлював свою вищість і якісність у порівнянні з ними, і вже їхні балачки просто проходили повз його вуха, не залишаючи й тіні сліду на його гордому обличчі. І колеги, як це не дивно, почали навіть ставитися прихильніше до Цвіркуна, хоч раніше вважали його просто зарозумілим молодиком. Тепер вже вони говорили поміж собою, що Цвіркун не така вже й погана людина, як їм здавалося на перший погляд, похмурість його вважали слідством невлаштованого, безсімейного життя, і навіть Марія Петрівна, дуже добросерда жінка, ветеран колективу, пообіцяла взяти його під своє секретне піклування.

Та що й казати – справді, колеги були недалекими від істини, бо Цвіркуна упевнено можна було зарахувати до того типу людей, які за характером своїм дуже і дуже сором’язливі, життя для них відбувається тільки всередині, а ззовні вони прикриваються від навколишнього світу, який ледве-ледве розуміють, і до якого аж ніяк не можуть призвичаїтися, надійним панциром, тобто мурують високі стіни навколо своєї душі, так що для навколишнього оточення залишаються часто загадковими особами, від яких не знаєш ніколи, чого слід чекати, і які тривалий час тихі й тихі, а потім, раптом, спалахнуть яскравим полум’ям переповненої почуттями душі, і знову надовго замовкнуть, залишаючи інших людей тільки дивуватися – з чого це воно таке раптом узялось, і куди потім знову поділося?

Та ніхто з Цвіркунових колег навіть і не здогадувався, які високі мрії, як хвилі на морський берег, надходять тепер до розуму молодого учителя. А Цвіркун вже збирався до Києва. Він думав, до якого фурору призведе там його поява, і в мріях своїх піднімавсь все вище та вище на гору слави. Довгими вечорами, коли він залишався один, і був час подумати про своє майбутнє, яке єдине відтепер зігрівало його душу і серце, він розслаблявся, відганяв од себе все важке, і після декількох хвилин чекання, легкі і веселі думки рожевими хмарками надходили до нього. Думки ті і справді були подібними до небесних хмарок. Спершу дуже прозорі та вельми несмілі, вони поступово, одна за одною, майже непомітною запоною, м’яко укутували свідомість, і незабаром, найгустіша хмара, що й невідомо яким чином з’явилась, повністю затьмарювала розум, і розганяла останні залишки здорового глузду. Цвіркун, наче до лабетів, цілком потрапляв до полону цих мрій, і ніяка сила не могла визволити його з їхньої солодкої неволі.

І от мріялося йому – стоїть він серед маститих письменників, і сивий прозаїк, з довгими обкуреними вусами і густою кудлатою шевелюрою, міцно обіймає його та тихо плаче, повторюючи одне слово: «Талант! Талант!» Та буйна учителева фантазія на цьому не зупинялася. Дух в нього захоплювався і сильніше стукотіло серце, коли він намагався поринути в далечину невідомого і уявити, що буде далі. І от бачилося йому, наче в тумані, велика площа, тисячі людей в єдиному пориві зачаровано дивляться на нього знизу вверх, а він, з високої трибуни, наче з неба, кидає їм свої палкі, величні слова. Але і це не все – далі, далі, як апофеоз, як вища проява, поставав перед очима, з усією своєю величністю, блакитний Маріїнський палац, широкі східці, чорна машина з державним прапорцем на капоті, і шофер біля неї, шанобливо відчиняє дверцята для нього – такого великого, а колись невідомого нікому учителя Цвіркуна…

Так мріялося Цвіркунові, і хіба ж винний він у тому? Хіба багатьом з нас не хочеться стати більшими, ніж ми є, і чи завжди ми задоволені тим, що маємо зараз? То ж, може і не варто дорікати за це Цвіркуну, тим більше сміятися з нього, бо що не кажи, а завжди буває так – що одному смішно, то іншому сумно, а решті і зовсім байдуже?

Але як би там не було, а герой нашого оповідання, молодий учитель Цвіркун, почав збиратися в дорогу. Одного вечора, взявши на роботі день відгулу, він вийшов із дому в старанно напрасованих брюках та білій сорочці, і попрямував прямо в путь до своєї слави. І всю ніч в тряському вагоні поїзда Цвіркун провів не змикаючи запалених очей. Він вдивлявся в темну непроглядну далечінь за вікном, тихенько зітхав, і лише притискував до колін невеличкий, брунатного кольору «дипломат», в якому самотньо спочивало, одягнене в новеньку, нещодавно куплену в магазині папочку, його оповідання.

Поїзд уперто рухався всім своїм механізмом вперед, до кінцевого пункту призначення, розганяючи чорну горобину ніч світлом своїх прожекторів, і чим ближче наближався молодий учитель до Києва, тим швидше і швидше зникали кудись рожеві його мрії, поступаючи місце холодній тривожній невпевненості, що липкою своєю долонею хапала за серце. І Цвіркун вже не знав, чи вірити йому, чи не вірити у подальшу долю, і готовий був вже одмовитися од всього, і тільки щось у самій глибині його єства обурливо боролося з хвилею страху і уперто штовхало свідомість свого хазяїна: «Вперед, до поставленої мети!», - не даючи глибоко занурюватися у вир песимізму.

Так, у тривозі і чеканні, і провів Цвіркун цю ніч.

Наступного ранку, приїхавши до Києва, молодий учитель, за допомогою добрих людей, знайшов редакцію одного літературного журналу, і з завмиранням серця, наче у напівсні, спустився стертими східцями у підвальне приміщення редакції.

Старший літпрацівник журналу, Юлій Осипович, поважна інтелігентна людина похилого віку, сива та високолоба, чемно привітала «молоде дарування».

- Що ж, такий молодий, а вже пишете оповідання? – запрошуючи гостя сідати, з добродушною усмішкою спитав Юлій Осипович, - а я у ваші літа більше поезією цікавився.

Під його ласкавим поглядом молодий учитель дещо підбадьорився, і вже сміліше поглядав навколо себе. Але жодного слова не злітало з його вуст – він рішуче не знав, що йому казати. Вихваляти себе з першого разу було трохи соромно, а що сказати іншого, дотепного, він не знав.

Старший літпрацівник спробував зав’язати розмову, спитавши щось у Цвіркуна, але той відповідав коротко та однозначно, і Юлій Осипович дуже скоро зрозумів марність своїх зусиль.

- Ну добре, оповідання так оповідання, почитаємо, - старший літпрацівник витяг з шухляди стола чистий аркуш, та посунув його по столу в бік учителя. – От, залиште тут свою адресу, і десь тижня через два отримаєте відповідь, - сказав він.

Ці слова просто здивували Цвіркуна.

- Тижня через два? – перепитав він, – як тижня через два? Я не можу так довго чекати! А потім? Що буде потім? Як я маю отримати відповідь – поштою? А раптом не дійде? Ні, я не можу!

- Що ж ви, шановний, хотіть, щоб я вам відразу відповів, прямо тут? – тепер уже здивувався Юлій Осипович.

- Я не можу два тижні чекати, у мене сил не вистачить! – кинувся зі стільця учитель, і благаючими очима впився в обличчя Юлія Осиповича. – Прочитайте зараз, хоч трошки, ви відразу зрозумієте, чи є в мене талант, прочитайте!

І молодий учитель ублагав таки старого літпрацівника. Юлій Осипович тільки зітхнув, скрушно покивав головою, і почав читати оповідання. Читав він недовго. Все частіше та частіше він одривав погляд свій від тексту, та скоса, замислившись, поглядав на Цвіркуна, і нарешті, відклавши папір геть, збентежено усміхнувся, не знаючи, що й казати. Цвіркун весь стрепенувся, «зараз, зараз вирішиться доля твоя», - застукотіло важко в його скронях, він очима, повними надії, уставився в Юлія Осиповича, все єство його напряглося, як натягнута струна… і перші ж почуті слова розбили, зруйнували всі його надії вщент.

Він не пам’ятав, як він попрощався, і чи попрощався взагалі із Юлієм Осиповичем, як вийшов на вулицю, як потрапив на вокзал. В одну секунду згинули невідомо куди всі рожеві його мрії, а замість них тривожна і холодна порожнеча владно охопила душу. «Ні, не може того бути… як, мене?... за що?... навіщо?» - хилиталися в голові уривки думок. І раптом, як удар ножем під ребро, як блискавиця, постало перед свідомістю головне – Що ж тепер буде далі? Знов робота? Знов ті самі люди, яких він, Цвіркун, так упевнено поставив нижче себе? Як же він тепер буде жити? Чи зможе він тепер теж, як і вони, бути комахою, і уявляти собі свідомо свою нікчемність? Ні, краще померти! – Остання думка, зовсім несподівана, жахом пронизала весь організм, і Цвіркун, наче злякавшись, рішуче відкинув її геть.

Але щось треба було робити, адже страшно в такий час залишатися на одинці з самим собою. Трохи заспокоївшись, молодий учитель підійшов до газетного кіоску, та на останні гроші скупив всі журнали, які там тільки були. У вагоні, по дорозі до дому, він з жадібністю перегортав їх сторінки, навчаючись в молодих авторів, як треба писати. Одне оповідання найбільше вразило розбурханий розум учителя. З журнальних сторінок постали перед ним, в усій своїй величності, прозорі тіла Вищих Володарів Співу, Неістотнопохилі Слуги Нового Божества Йипхифхетхачпга, Механічні Апендикси та Еліпсовані Душі Неправеднозабитих Курчат, тобто всі ті сюрреалістичні витвори, які так до вподоби деяким сучасним авторам.

«Так от як треба, а я то…», - тільки і міг вимовити учитель, вдаряючи себе долонею по голові. Падіння в порожнечу зразу припинилося, тривога зникла, і на душі полегшало.

«Треба, треба писати далі, - рішуче думав учитель. – Треба бути таким, як інші, треба писати так, як пишуть вони, треба ходити торованим шляхом, а не шлятися навмання, як дурень по болоту… Болото – моє минуле існування, от де було болото! Ні, так більше жити не можна! Вперед, до світла, до верху, до гармонії, туди, де велике життя, забратися, видратися будь яким чином, тільки бути там, серед вищих, серед корифеїв, нарівні та разом з ними!»

Цвіркун згадав, нарешті, своє перебування у Юлія Осиповича, і його навіть пересмикнуло, так йому стало бридко та неприємно од цього спогаду. Він згадав, раптом, як Юлій Осипович щось питав його про життя, про минуле, і це тепер здалось Цвіркунові дуже і дуже фальшивим: «Ласкою хотів узяти, ласкою, адже він до всіх так, у нього така установка, йому все одне, хто перед ним, яка людина, він до всіх однаковий! Але ж я не кіт, я не такий, мене просто ласкою не візьмеш, я людина, та ще яка людина, неабияка!»

Того ж самого вечора, приїхавши додому, молодий учитель рішуче сів за стіл, поклав перед собою журнал, в якості взірця, і ретельно косячи туди лівим оком, почав писати. Спливали години. І знову слова лилися золотим потоком, нерівними рядками лягаючи на папір. І знов відкривалися перед Цвіркуном небачені горизонти. На ту мить, як рожевий диск сонця озолотив ніжним світлом стіни його кімнати, нове оповідання було вже написане. Там було все, що треба – і трьохрогі сосни, і закручені в формі числа «666» берези, і синя жаб’яча шкуринка сонця на сході, і навіть самотній хлопець Альдебаран, що крапав прозорим гноєм на спраглу від правди землю.

Молодий учитель іще раз, уважніше, перечитав написане. Він навіть і не помітив, як тихо, повільно, рожеві мрії знов повернулися на свої місця. Дрібна солодка сльоза тихо скотилася на папір.

Ех, за що так, молодого-то спеціаліста!
1995 рік.