I.
Марiйцi п’ять рокiв. Погано їй стало жити з того самого часу, як потрапив до полону брат Івась. Плакала, тяжко плакала по ночах мати, лихом згадувала той далекий незнаний край, де так рясно ллється людська кров, їй, простій сільській жінці, невідомо за що. Приходячи до сусiдiв, тривожно, змарнілим обличчям, впивалася до екрану телевізора, де палали рудуватою загравою бетеери, мучилися в передсмертних судорогах солдати, а дикторка, бадьорим голосом, белькотіла щось про велич Росії, та про захист південних кордонів.

«Ой, сину, синочку, що ж тобі тепер буде, на кого ж ти мене покинув?» - стогнала мати, i у власній хатi, ніччю, приходячи до дому, кидалася з лiжка долу, i глухi прокльони вбивала в землю. I Марiйка вбігала в кiмнату, i лякалася страшних материнських очей, її крику, i того, що вона тепер знала – є насправді вiйна, i вона зачепила своїми кощавими руками саме їхню родину.

Iвась був набагато старшим вiд Марiйки, його мати породила іще в ранній молодості, зовсiм молода, мабуть перший раз загулявши, i погубивши навіки своє дівоцтво. Законного чоловiка в неї вже так нiколи i не було, хоч чоловiкiв усіляких було забагато, а через п’ятнадцять лiт по Iвасевi, з’явилась на свiт i Марiйка. З’явилась зовсiм небажано, мати її не хотіла, як не хотiла свого часу i Iвася, але ж до Iвася якось призвичаїлася, навiть полюбила його материнською природною любов’ю, i рокiв з п’ять, поки хлопець був ще малий, жила разом з ним у батькiв зовсім самотньо, відмітаючи рішуче залицяння легковажних кавалерів, i турбувалася лише синовньою долею. Але потiм синок пiдрiс, батьки померли, якось несподівано швидко, зіпсовані до часу важкою працею та негарною горiлкою, i мати, жалкуючи про марнотраченi скороминучі лiта свої, а більше їй жалкувати нема про що було, знов пішла у розгул, i скорочувала, витравлювала лiта свої розпустою i горiлкою, як i батьки її, теж ставши старою до часу. I хоч багато часу проводила у лiкарнях, та сина свого не кидала, вiн був рiдною кровиночкою, над його колискою мати плакала молода, i скiльки б лiт йому потiм не було, дуже часто, дивлячись на нього, згадувала те минуле, i ніжність, туга, журба з’єднувалися для неї в єдине почуття святої материнської любовi. Марiйку вона так не любила, бо молодiсть вже минула, i з дiвчинкою свiдомiсть поєднувала тiльки загублені юнi надiї i наближення близької старості.

Мати все життя своє шукала любовi – дійсної, справжньої, може трохи казкової, такої, про яку спiвають в пiснях, але саме такої любовi вона так нiколи i не пізнала. Ох, пiснi цi пiснi! Вона любила слухати пiснi про любов, її дiвоча молодість, яка так i не розквiтнула так, як треба було б розквітнути їй, випала на тi роки, коли з усiх радiол, на танцях, на народних гуляннях тiльки i звучали пiснi про щире та чисте кохання. Та в життi своєму того, про що спiвалося в пiснях, їй так побачити й не довелось, i пiснi тi так i залишилися в пам’ятi її чарiвничим спогадом про те, чого насправдi нiколи не буває. Матерi з батьком нiколи було її любити, горблячись в день i в нiч на колгоспних нивах та присадибній дiлянцi, не любили, звичайно ж, її i тимчасові кавалери, шукаючи в нiй лише тілесну насолоду, ґвалтуючи душу, та зганяючи на опльованій жiнцi всі свої негаразди.

Тому мати i любила сина Iвася як могла, годуючи та одягаючи потрохи, та не турбуючи зовсім його душу. Може бути, пiдсвiдомо, боялася вона передати синовi свою нещасливу долю, та в будь-якому разі, не вона, а те оточення, в якому виріс Iвась, виховувало його. В його свiдомостi з дитячих лiт змiцнiлася думка, що вiн є обділений Богом i людьми, що ровесники його є кращі нiж вiн, i вiн звик мститися на них за свою ображенну мати, i за всi негаразди, що отримував вiд життя. I чим старше ставав Iвась, тим бiльше вiн бачив свою й материнську злиденність, бачив, як йому здавалось, недобрi погляди сусiдiв, чув їхні посмiшки i слово «байстрюк» за спиною, i ставав все бiльше i бiльше злим, жорстоким, немилосердим. Він крутився, як змія, і наносив разючі удари, куди тільки міг, на всі боки, отруюючи і ображаючи все навколишнє, лиш би тільки інші, «везунчики», могли хоч би один раз відчути те, що він відчував кожен день. Його боялися, його ненавиділи, і як ту саму змію, ніколи не чіпали, трималися осторонь, маючи з ним стосунки тільки по необхідності.

Одна лише мати любила Iвася, любила сліпо і безтямно, і коли забрали сина в армію, відчувала без нього нудьгу і безпритульність. їй було погано і важко без сина. Вона часто згадувала, як їм було разом весело, як їм добре жилося (так їй зараз здавалось), як син допомагав у роботі, і якою він був для неї опорою в домі. Мати думала про те, як сину важко в армії, але допомогти йому нічим не могла, навіть на продуктову посилочку в неї не ставало грошей, і вона тільки лічила дні, скільки йому ще залишалось служити.

Івасю ж служба в армії сподобалася, там ніхто не знав його минулого, а жорстокість та хитрість, вміння виживати в скрутному становищі, високо цінувалися в умовах казарменого життя. Через півтори роки повернувся він до села упевненою в собі людиною, але не менш жорстокою, чим був колись. Iвась змужнів у армії, у нього виникла міцна звичка відчувати себе сильною людиною, котрій нема чого боятися, і яку ніщо не може похитнути. Він чудово розумів, що спокійного життя для нього в селі вже не буде, бо минуле таки тяготило над ним байстрючею долею, і проживши дома декілька днів, Iвась думав лиш про те, як пошвидше зникнути із села.

Тут, незабаром, розпочалася війна, коли бунтівлива провінція, що ніколи не визнавала своєї підлеглості, виступила проти імперського центру, і Iвась, поцілувавшись з матір’ю, єдиною людиною, котру він любив, за те, мабуть, що й вона теж любила його, пішов добровольцем, за контрактним договором, на війну. Така думка – нащо він іде воювати, і чи має він право так розпоряджатися своїм та чужим життям, навіть не приходила йому до голови, йому просто необхідно було покинути рідні краї, а війна здавалася тим чудовим місцем, де він міг зробити все, для того, аби «стати на ноги», як він любив казати, проторувати шлях до свого майбутнього, до гарного життя. Так він пішов від матері, а тій нічого не залишалося, як знов турбуватися за його долю, та не вірити, що син пішов від неї назавжди, пішов на пошуки нового життя, щоб вже ніколи не повернутися до старого.

Минуло кілька місяців, і мати одержала з півдня, від Iвасиного полкового побратима, котрому син перед боєм, про всякий нещасливий випадок, віддав свою адресу, чорну звістку про те, що син її в одному з боїв загубився, зник, і що з ним таке сталося, ніхто не знає. Цей побратим Iвася був, мабуть, добросердою людиною, бо у своєму листі прохав мати не хвилюватися за сина, а вважати, що він потрапив до полону, та при щасливій нагоді буде обмінений на вражих бійців-полонеників, і повернеться до рідної матусі живий та здоровий. Мати прочитала цього листа, знепритомніла, та потім зачепилася всім своїм єством за цю надію, і уперто, кожен день, чекала і вірила, що все буде добре, і син її повернеться до неї, бо не вірити в це і продовжувати жити, так, як вона жила раніше, вона вже не могла. Але по ночах, коли ховалося сонце, і нічний морок охоплював увесь світ, матері ставало моторошно, разом з мороком вповзали в душу страшні зловісні почуття, і вона кричала, билася головою, і навіть втрачала розум. I ніхто їй не допомагав, бо нікому вона не була потрібна, стара й жахлива, нікому вона не була потрібна, крім своєї маленької дочки Марійки. Але про Марійку мати неначе забула, вона весь час думала про сина, про Iвася, а дочку тільки годувала, майже автоматично, стежила за тим, щоб вона була жива, i більш нічого.

Та час лікує все, i через якийсь період мати заспокоїлася, призвичаїлася, i не чула вже Марiйка по ночах її стогонів, тiльки все бiльше лякалась материного обличчя, старого й одутлого, з побляклими потьмянілими очима, обличчя, якому, здавалось, уже само існування було не потрібне.

Знову мати ридала, ридала до нестями, тихо i довго, виводячи тужливе «си-иночку», тодi, як почула вiд одного захожого чоловiка, механiка-калiки з сусiднього села, високого, гостроплечого, iз злим, наче вирізьбленим, лицем, оповiдь про те, що вiйна там, на пiвднi, точиться жорстока та запекла, i людських душ не жаліють анi з одного, анi з iншого боку. «Б’ються там насмерть, i хто до полону потрапив, считай не живий», - казав інвалід, i дивився жорстоко в переднiй кут, туди, де колись, за старих людей, висіли ікони. I хоч насправді інвалід цей був брехливою пустопорожньою людиною, ображеною на весь світ за свою інвалідність, здобуту по п’яній дурості, і війну він розумів не набагато більше від Марійчиної матері, та все ж, природно, слова його лягли новим нелегким тягарем на її серце. Але мати знайшла в собі сили і знов заспокоїлася, точніше сказати - впала в апатію, і тільки чекала звістки від сина, і вже все інше було для неї нікчемне і байдуже – і життя, і хата, і Марійка.

Але війні і того було мало, війна настирливо наполягала, щоби мати не забула про неї, не забула про те, що син її знаходиться в її руках. I вона нагадувала, постійно нагадувала матері про себе. Не одного тільки Марійчиного брата забрав військкомат, забрав не за контрактом, а за «почесним обов’язком», віддавши їх життя і життя тих, в кого вони стрілятимуть, на поталу смерті. I були вже в селі такі родини, куди смерть зазирнула порожнім мертвецьким оком. Все більше ставало таких сімей, де батько та мати вже ніколи не побачать свою дитину, свого молодого сина, що наклав головою десь у високих скелястих пасмах чужої землі. I, як це не прикро, іще треба славити долю, якщо останки солдата дійдуть до дому через всі перепони, і байдужі військові службовці знайдуть і видадуть пригніченим батькам в цинковій домовині те, що колись було їхнім сином. Бо може ж бути і так, що бродячі собаки рознесуть по шматках мертве тіло, і як в старі прадавні часи на козацьких степах, тільки хижі птахи відспівають прощальну пісню над загиблим солдатом. Важка солдатська доля, важкою вона була завжди, і ніколи війна не дивилася, хто стоїть перед нею – молодий і здоровий, або старий і похилий, чи чиста та світла душа, чи погана та хижа бродяжницька, війна косила всіх, їй було все байдуже.

Війна завжди відривала дітей від материнських сердець і батьківських хат, вона століттями настирливо шукала собі здобич, і скільки молодих свіжих душ скривавилося насмерть в її цупких хижацьких пазурах, того вже ніхто і ніколи не злічить! Війна це завжди лихо, завжди біда, і все-таки, яка велика різниця – або ж загинути героєм, хоча б навіть у нерівній борні, захищаючи рідну землю і свободу свого народу, або ж пасти чорним трупом в далекій землі, для того лише, щоб і через сотні літ залишитися там окупантом, насильником, хижим вороном із поганої ворожої зграї. Це велика різниця, велика різниця будь для кого, але тільки не для батьків та матерей. I це відома істина, але не для тих, хто при владі, хто зажершись та влаштувавши на теплих містечках своїх дітей та близьких, наче сухі дерев’янки, кидає у вогонь братовбивчої війни інші людські життя.

II.
А стародубські громадяни політикою не цікавилися. Життя їхнє і без війни не було легким. Адже свою батьківщину бачили вони десь на периферії життя Російської Федерації, і ця периферійність дуже і дуже їми відчувалася. Якось довести до центральної влади свою власну думку, або спробувати показати комусь там, у Москві, що у них тут, на Стародубщині, не все гаразд, здавалося їм зовсім неможливим.

«А що ми можемо зробити», - казав іноді то один, то другий стародубський дядько. – Ми ж живемо на самому краю – праворуч Україна, зліва Білорусь, а до Москви далеко. Хто там, у Москві, про нас згадає! Тому і жевріємо, як бита трава при дорозі – климівці до України тягнуться, бо на кордоні з ними живуть, злинківці нещодавно ледве всім районом до Білорусі не втекли – аж поки комісія з Москви в Злинку не приїхала, та не дала районній раді доброго прочухана за те, що та районна рада вирішила розглядати на своєму засіданні питання про приєднання до Мінська. А у Новозибкові, на центральній площі, біля будинку міської думи, на стінці, там де раніш, за комуністів, висіли портрети ударників соціалістичної праці, розписали червоною фарбою, великими літерами, історичну путь новозибківського краю, з часу заснування міста у 1703 році до сьогоднішнього дня. Засноване було місто згідно з Універсалом стародубського полковника Миклашевського , і текст цього Універсалу, з його старою козацькою українською мовою, був викарбуваний нещодавно на сивому камені, що поставили, як пам’ятник і згадку про давнє стародубське життя, у сквері біля новозибківського вокзалу. Так от, на цьому паркані, в центрі міста Новозибкова, біля будинку міської думи, червоною фарбою, так і було прописано, аби місцеві мешканці не забували про свою минувшину: «Административно-территориальное деление Новозыбковского края. С XVIII века по 1919 г. в составе Украины». Написано російською мовою, адже про те, щоб написати це українською, тут, «в расійскам городє», «в Расійскай Фєдерації», про це неможливо було і подумати, але вже те, що знайшлися в місцевій владі такі люди, що не побоялися нагадати усім, звідки вони родом, та хто були їхні предки козаки-українці, одно те було для деяких молодих і палких душ Стародубського краю, наче запалений у безвихідній темряві смолоскип, що осяяв для них шлях у майбутнє, шлях до кращого життя. Але душ таких на Стародубщині було, поки що, небагато, і Марійчина мати про них ніколи нічого не чула, та й якщо б і почула, то точно би ніколи не зрозуміла, чого ті молоді душі бажають, і яке вона до них може мати відношення.

Добавлено (24/09/2007, 14:39)
---------------------------------------------
III.
Йшов час. Минула зима і настала весна. Незабаром почали повертатися із війни і свої хлопці-односільчани. Радістю буяли ті родини, куди живими приходили їхні сини, зовсім молоді, двадцятилітні, але часто вже з борознами зморшок, проораними долею на чолі. Наче яскраві небесні зорі серед темної хмарної ночі, спалахували світлі вогники радості в сільських хатах, і радість ця, як найдорожчий скарб, передавалася від щасливих батьків сусідам, родичам, друзям своїм та синовнім, і гуляла-вирувала ця радість молодечою силою, силою, що врятувалась від безглуздої, нікчемної смерті. I село із цим поверненням, поверненням хлопців із війни, раптом змінилося – воно всією своєю громадою, усім суспільством своїх громадян, раптом зрозуміло цю страшну ідею, що воно назавжди могло залишитися без свого майбутнього, без свого насіння, без отих молодців, що тепер гуляють по селу з вечора до ранку і з ранку знов до вечора, вигукуючи веселі пісні, щасливі пісні свого повернення на ще донедавна сумних та порожніх вузьких вуличках. Весело було в селі в перші два тижні по поверненні хлопців-вояків, і тільки ті хати, куди вже ніхто ніколи не повернеться, сиротливо сіріли, і очі-віконця їхні згасали далеко до початку північної години…

Так минули два тижні. Хлопці відгуляли свою радість, заспокоїлися і притихли, i тут стало видко, що не все так добре, як здавалося спочатку їхнім батькам. Були хлопці всякі, не дивлячись на те, що воювали разом, війна сприймалася кожним особисто, в залежності від складу власного характеру. Одні надовго залишалися нервовими, «задьорганими», спалахували без причин, і довго, аж ніяк, не могли отямитися, забути про тяжкі спогади війни. Інші, більш міцні нервами, тільки усміхалися, показуючи рубці від ран, і добродушно відповідали зібравшимся навколо слухачам: «Та це так, зовсім нічого, трохи зачепило!» Але якими б вони не були, ті хлопці, якась таємнича сила їх всіх збирала та з’єднувала в одне єдине, і ця сила, хоч була вона для кого добра, а для кого й не дуже, тримала їх всіх біля себе так міцно, що вирватися від неї було годі й думати. I цей факт, що всі вони були пов’язані між собою незримими братніми узами, бачився і відчувався кожним у селі. Але чим більше радувалися у чужих родинах щасливому поверненню своїх синів, тим більше чорніла від лиха Марійчина мати. «Полон» - відтепер це слово найчастіше злітало з її уст, а ще частіше лаяла вона малу Марійку, а чому? – того мала дівчинка навіть не знала.

«Полон» - це слово жило тепер в їхній хаті своїм страшним самостійним життям, і для Марійки це слово, що так швидко, майже в одну мить, до кінця зламало та знедолило її мати, містило в собі всі чорні сили, і все погане, і все те лихо, яке тільки може існувати на білім світі. I те, що мати перестала любити свою доньку, як їй, малій, здавалося, теж було пов’язане в її свідомості з тим страшним словом «полон».

От і зараз, в теплий весняний день, коли Марійка, взявши свою стару обшарпану ляльку, сіла біля дверей на порожці, мати закричала на неї хриплим незадоволеним голосом: «Знов під ногами вертишся, шльондро, іди геть із хати, - і побачивши широко розплющені змокрілі оченята, додала, трохи зм’якшившись, - весна, тепло, іди на вулицю, бо осточортіла!»

Що поробиш, коли матинка сердиться, а ображатися на неї не можна, і Марійка, не сміючи плакати, тільки надувши уразливо губки, іде на вулицю, взявши з собою ляльку, давню та вірну свою подругу (у Марійки в селі було забагато подружок, дівчаток, з котрими вона товаришувала, але такої вірної, як лялька, не було).

На вулиці справді чудово. Ласкаво повиває тихий вітерець, весело гомонять кури попід тином, безтурботно співають у небі пташки. Людей на вулиці не видно, робочий день іще продовжується, люди працюють. Марійка швидко лишає вулицю, уходить подалі від маминого гніву, за село, на узгірок, з якого розстилається під ногами далека пильна дорога, яка гнучкою стрічкою то поринає в долину, круто вниз, то знов вибігає на пагорб, у височину, аж до небес, і так до самого небокраю, куди повільно котиться і золоте сонечко, обсипаючи світлими променями безмежні лани край дороги.

Туди, на ті лани подивилась Марійка, і навіть зітхнула, здивувавшись і не повіривши тому чуду, яке побачила. Вона іще вчора ходила сюди, і тоді поле здавалося сірим і нудним, засіяним нікому не потрібною бляклою травиною. Сумно хиталися тонкі стеблини над байдужим і безпритульним холодним ґрунтом. Тепер, на тім місці, розлилося море, синє і світле, і гойдалося теплими хвилями під яскравим радісним сонцем. То зацвів льон, але Марійка того не знає, вона тільки бачить той спокій, ту тишу і ту радість, які панують над цим великим та необмеженим клаптиком землі, та йде туди, вниз, щоби зануритися в ті теплі хвилі. Вона входить у льон, він розступається, вона поринає в нього, як у воду, і пливе в глибочінь довго-довго, аж поки не втомлюється від тих дивовижних почуттів, що охопили радістю всю її душу. А коли втомилася – сіла відпочити на теплу, щедро прогріту сонцем, землю. Так вона сиділа, разом з лялькою, слухала, як співає над головою льон, і співала сама, разом з ним, тихі нехитрі пісні. I на душі в неї було добре, спокійно та радісно. А поле усе накрилося мирним блакитним небом, хоч у далечині, над селом, збиралися вже грізні дощові хмари.

I мати Марійчина занепокоїлася, з першими сильними поривами вітру вона, здається, позбавилася тої мани, що її охопила, згадала, нарешті, що крім доньки в неї вже нікого нема, і вибігла на вулицю в старій потертій куфайці, і бігала безтямно серед дорожньої пилюки, і тривожно розпитувала в людей, де її донька, чи не бачили вони її?

Її материнський тривожний голос бентежив людські душі, і мало-помалу навколо матері зростав невеличкий гурт, людей ставало все більше, вони об’єднувалися по декілька чоловік разом, і шли шукати Марійку, хто до криниці, хто до старого розбитого млина, і навіть до далекого, сирого ще лісу. А Марійка тим часом спала, пригорнувшись теплою щокою до ляльчиного живота, і не помічала нічого навколо себе, а снилося їй щось прекрасне і чарівниче, як той самий льон, як казка, як пісня про любов. Проснулася вона лиш тоді, як вечірня сирість поповзла по землі, прибита вітром, а здалеку, від курного шляху, почулося мукання корів, що повільно брели на ночівлю в село.

Тоді Марійка устала, взяла ляльку на руки, і пішла назад, за коровами, додому. Вона йшла, пригортаючи ляльку до серця, неначе дитину, а сонце, що вже схилилося за горизонт, останнім промінцем яскравіло їй волосся, і декому з тих, хто йшов у цей час із церкви, з вечірньої служби, і бачив Марійку в цю мить, здавалося, що це німб золотим вінчиком сяє над її головою. Вона йшла вечірнім шумним селом, і на питання зворушених пошуками людей: «Де ти була, Марійко?», - відповідала, дивлячись на них сумними покірливими очима: «У полоні».
1996 рік.
Стародубщина.