В.О. Дем’янов, О.А. Андрєєв
Велич Дулібії Рось.Суренж.(Таємниці Волинської землі)
ВЦ ПП “Корлайн”, м.Київ, 2006 рік

Книга «Велич Дулібії Рось. Суренж. (Таємниці Волинської землі)» — спроба по новому розв'язати старе історичне питання про місце і час виникнення та становлення слов'янства, викласти хронологію подій в слов'янському світі і навколо нього, оперуючи оригінальною біолокаційною методикою та спираючись на різноманітні факти (географічні, історичні, землезнавчі, космогонічні, будівельні, теологічні). Книга торкається питань духовності слов'янського суспільства, яке пов'язане з особливим світоглядом -волхвізмом, як основою системи волхвівської влади, як стрижнем організації всього життя у слов'ян. Вона подає багатий ілюстративний матеріал, запрошуючи своїми картами і схемами науковців до системного археологічного пошуку на теренах древньої столиці слов'ян міста Суренжа (нині Рівне), на землях осередку слов'ян-дулібів, так званої Русколані (між річками Горинь та Стир). Вона дає нове трактування відомих слов'янських термінів та понять, що мають свої корені в глибині тисячоліть.
Загальне дизайнерське рішення книги розроблене В.Дем’яновим та О.Андрєєвим і перед редакційним доопрацюванням перевірене методом сканування інформаційного поля на відповідність волхвівському світогляду (фіолетова обкладинка, шрифт-влесовиця, застосування реконструйованих ексклюзивних дулібських символів: восьмикутних зірок, крилатих сидячих левів, точкових чеканних фігур і ліній, сварг-спіралей і т.п.). Метод сканування інформаційного поля описаний в розділі 2 книги, підрозділ 2.3 (див.нижче).
Книга випущена в форматі 335x240мм на крейдяному папері в повнокольоровому друці з твердою обкладинкою. В ній 264 сторінки, 10 тематичних розділів, 32 підрозділи, 76 авторських ексклюзивних рисунків – реконструкцій та авторських зображень атрибутики, державних символів, одягу, архітектури, структури суспільства, війська, державної влади, світогляду, 54 кольорові фотографії місць подій, знахідок, хронологічна таблиця подій з XXVI тис. до н.е. до IX ст. н.е., великий понятійний словник з ексклюзивними авторськими трактуваннями слів, перелік 97 великих князів Дулібії Рось та їх діянь, 21 чорно – біла тематична ілюстрація на авторські сюжети.

Волхвізм - духовна школа слов’ян

В. О. Дем’янов, О. А. Андрєєв, «ДЦ "Рівне-Суренж"», 10 Березня, 2008 року

Феномен появи та швидкого росту слов’янської спільноти, що відбувся на початку та всередині I тисячоліття нашої ери на теренах майже половини Європи, до останнього часу не був зрозуміло та обґрунтовано пояснений з точки зору його витоків, причин, мотивацій, зародження як явища.
Чому маса місцевих та прийшлих народів центрально-східної Європи, отих вчорашніх венедів, скіфів, сарматів, готів, балтів, кельтів, галів, фінів, угрів, гунів, булгарів, обрів за короткий історичний період в 400-500 років стали частинами слов’янської спільноти? Що мотивувало ці народи стати носіями слов’янських традицій, вірувань у всій їх багатогранності? Чому їх привабило слов’янське світосприйняття, організація суспільних взаємовідносин, побуту? Хто їм це все запропонував? Де взялось джерело отого нового, слов’янського?
Згадаймо, що початок та середина І тисячоліття нашої ери – це час домінування на півдні Європи та в передній Азії Римської імперії, а потім і її наступниці – Візантії. Це було домінування держав імперського типу, авторитарних за системою влади, держав з глибоко структурованим суспільством та декларованими чеснотами, які на практиці ніколи не виконувались. Держав, у яких насильство над підвладними народами та людиною, як такою, були нормою, де принцип «розділяй та володарюй» ставив поза сумнівом навіть уявну можливість поступового утворення в межах цих держав якогось «римського» чи «візантійського» народу, як великої дружньої спільноти в межах даної держави.
Риму та Константинополю на сході, в Азії, протистояли потужні держави: Парфія та її наступниця держава - Сасанідів, що теж мали багатоетнічний характер. У них система влади носила вузько-династичний характер. Об’єднуючою силою народів цих держав були злитий адміністративний апарат та династично-кланова влада домінуючої родини. Безперечно, і в цьому випадку ідеї єдності і братства, які б могли призвести до утворення якоїсь значної духовної чи етнічної спільноти, були відсутні. Держави швидше нагадували клаптикову ковдру, зшиту династичними нитками, розрив яких вивільняв певні народи на певний час.
Що ж відрізняло процес європейського слов’янотворення від тих процесів, що відбувались в Римській та Візантійській імперіях, Парфії та державі Сасанідів? Чому народам центрально-східної Європи випало стати єдиною спільністю, слов’янами?
Спершу спробуємо охарактеризувати особливості слов’янина та слов’янського суспільства, що відрізняли його від інших народів І тисячоліття нашої ери. Принаймні ті особливості, що проявились ззовні і були зрозумілі для стороннього спостерігача того часу.
Найперше – це рівність всіх членів слов’янської громади і добровільність їх співіснування. Це толерантність до будь-яких релігійних поглядів і шанування, передусім, духовних якостей людини. Це ідея відданого служіння суспільству та своєрідний екологізм поглядів на співіснування людини і природи, людини і навколишнього світу. Це любов до всього сущого, даного Творцем, і нелюбов до спотворених людських відносин, а відповідно рабства, насильства, приниження жінки. Це прагнення істинних глибинних знань і не використання їх на шкоду природи і людини. Це розуміння глибокого зв’язку людини з оточуючим світом та володіння древніми ведичними знаннями, це шанування традицій, які ґрунтуються на духовних основах Вселенської єдності. Головне, все це в межах реально діючої структури управління та функціонування слов’янського суспільства в середині І тисячоліття нашої ери!
Виникає запитання: звідки взялись і як закріпились такі суспільні основи? Хто був їх автором і носієм на протязі значного періоду? Хто збудник та натхненник слов’янотворення?
Відповідь проста і однозначна. Це не могла бути князівська чи боярська еліти, бо їх інтерес був близький до інтересів еліт тогочасних держав-імперій і не базувався на культивуванні високої духовності. Це не могли бути жреці та священники, які б, найперше, боролися за збереження існуючих релігійних вірувань своїх народів і племен, що могло б призвести до чвар і протистоянь. Це не могли бути народні маси, які б відстоюючи настанови своїх жреців та священників, боронили б традицію. Ними могли бути тільки люди особливої духовності і мудрості – волхви!
Саме слов’янські волхви, що звались ще й мудрецями, волхвами-украми, отцями, старійшинами, складали в ті часи організовану групу слов’янських пророків і месій – духовно і енергетично обдарованих людей. Вони носії того особливого світогляду, який автори книги «Велич Дулібії Рось. Суренж. (Таємниці Волинської землі)» називають волхвізмом.
Волхвізм – це древньослов’янський світогляд, що збудований на основах Вселенського закону та визнає тонкопольову (духовну), енергетичну сутність світобудови, єдність, на цій основі, всього сущого в Космосі, яка виникла на основі Вищої Ідеї, Творця, Бога.
Волхвізм має надзвичайно древні корені (про це йдеться у вище вказаній книзі) та носить надрелігійний характер. Всі релігії він сприймає як духовні школи, що прагнуть знань Вселенського закону. Тому початково волхвізм не воював з релігіями, а підтримував зерна істинного знання в них. «Влесова книга» фрагментарно відкриває шлях появи волхвів та волхвізму в Європі та вказує на започаткування процесу слов’янотворення.
На жаль, слов’янський волхвізм з часом зазнав процесу деградації, який розпочався в VI столітті нашої ери. На період VIII – IX століття він розгубив духовні орієнтири, як основу власної міцності. Заграючи з князівськими елітами прилучених народів та ставши на шлях клановості, він поступово виродився в псевдоволхвізм та самозваний волхвізм (з’явилась маса самопроголошених волхвів, далеких від розуміння основ Вселенського закону). В такому волхвізмі залишились лише зовнішні атрибути та дрібна обрядовість: магічне побутове віщування, гадання, творення заклинань – спотворені прояви колись осягнутого та шанованого знання Вселенського закону.
Слов’янські волхви повторили трагічний шлях своїх духовних попередників у Шумерії і Вавілоні, в Римській імперії та на теренах західної Європи (друїдів). Проте результати діяльності слов’янських волхвів безперечно перевершили будь-що, здійснене їх попередниками. Їм вдалося на практиці примінити древні вселенські духовні знання та створити з різних за походженням, віруваннями і побутом народів грандіозну духовну спільність – слов’янство.
Через помилки пізніших волхвів цей процес залишився невповні завершеним. Але він на століття вперед визначив історичну долю Європи і заклав основи слов’янського державотворення, що масово почалось в VII – ІX століттях нашої ери. Створений волхвами Дулібський союз, а далі, у І столітті нашої ери, і загальнослов’янська держава Дулібія Рось, стали моделлю для подальших державотворчих процесів на слов’янських теренах, особливо для Київської Русі, в якій зміцніла князівська влада позбавила не надто обізнаних зі знаннями Вселенського закону нащадків волхвів владних функцій і суспільної ваги.
Ще довго, століттями, духовні принципи, закладені першими волхвами в основу слов’янотворення, накладали відбиток на сприйняття світом самих слов’ян. Ще довго на слов’янських теренах діяли самозвані волхви, прагнучи відтворити велич своїх попередників, та бажаючи зберегти духовність суспільства у своєму розумінні. Підтвердженням цьому є побутуюча на заході думка про «особливу слов’янську душу», яку ніби важко зрозуміти.
Чим же цікавий волхвізм нам сьогодні? Які істини він може відкрити нам в епоху електроніки та комп’ютерів?
Волхвізм першої половини І тисячоліття нашої ери базувався на глибокому розумінні тонкопольової (духовної) основи світобудови, на визнанні можливостей людини осягнути ці основи через самовдосконалення, через знання, через любов, як основні принципи Вселенського творення. Це те головне, до чого доростає сьогоднішня передова наука, а точніше – духовно розвинуті її носії. Волхвізм декларував базовість тонкопольового світу (Духу святого, Ірію), його тонкопольових утворень (душ) у всього того, що перебуває в матеріальній чи нематеріальній формі, що існує вічно і постійно, що взаємодіє, взаємовпливає, взаємоіснує у нашому Всесвіті. Волхвізм констатував гармонійний зв’язок всього сущого у світі і пропагував гармонію у відносинах людей, людини і Землі, людини і Космосу, людини і всього сущого (видимого і невидимого) на енергетичному та тонкопольовому (духовному) рівні.
Волхви знали, що досягнути гармонії з тонкопольовим (духовним) світом можливо лише розвиваючи власну енергетику (біоенергетику). Вони пропагували ззовні обрядовий, внутрішньо – надзвичайно глибокий духовно-енергетичний тренінг людини на спеціально визначених енергоактивних місцях – святилищах (Ругіях). Волхви прагнули розвинути у себе і у всіх слов’ян духовні здібності – яснобачення, телепатію, біолокацію для пошуку отої загальної гармонії. Тобто, вони володіли всім тим, що нас активно стало цікавити сьогодні. Подібні здібності вони використовували для головної мети волхвізму – гармонізації земного буття в рамках Космічного, Вселенського закону. Основна їх діяльність – це своєрідна нерозривна єдність, здавалось би, несумісного – віри та науки, духовного і матеріального. В основі їх свідомості - глибоке розуміння процесу Вселенського творення – спочатку тонкопольового (духовного), а далі і матеріального.
Безперечно, волхвізм – це унікальна духовна школа. Школа культури і традицій слов’янства. Це той світогляд, що породив і надихнув процес слов’янотворення, підштовхнув народи центрально-східної Європи на участь в величезному духовному експерименті, який в зміненій формі триває і донині. Можливо варто звернути на це увагу?
1. Дем’янов В. О., Андрєєв О. А. – Велич Дулібії Рось. Суренж. (Таємниці Волинської землі). – Київ, 2006.
2. Дем’янов В. О., Андрєєв О. А. – Велич Дулібії Рось. Суренж. – Київ, 2007.
3. сайт: www.rivne-surenzh.com.ua

Укри та українці: забута історія предків

В. О. Дем’янов, О. А. Андрєєв, «ДЦ "Рівне-Суренж"», 19 Березня, 2008 року

Питання виникнення та становлення самоназви одного з великих європейських народів, українців, не дає спокою не тільки власне йому, але і слов’янському оточенню, не байдужому до оцінок історії цього народу, чиї землі є прабатьківщиною слов’янства.
Історична доля українців, які після часів Київської Русі та Волинсько-Галицької держави, з XIV cт. довгий час перебували територіально розділеними (Велике князівство Литовське, Польща, Угорщина, Московське царство) не була легкою. Проте почуття єдності у народу не втрачалося. Основи цієї єдності закладені задовго до XIV ст... Щось дуже важливе стимулювало частину слов’ян, від Західного Бугу до Дону, від Прип’яті до Чорного моря, називатись українцями.
Спроби істориків ХІХ ст.. пояснити назву українці як похідну від слова окраїна, було лише приниженням підлеглого народу, який не міг по суті бути „окраїнним” сам до себе. Подібне трактування лише збурило українську інтелигенцію і започаткувало нею широкий пошук історичного джерела назви.
Серед інших популярних версій слід згадати, прив’язку походження слова Україна до поняття окраяна (чимось обмежена, оточена, відділена) та до поняття край (батьківщина, рідна земля). Слабкість цих версій в їх натягнутості, поверхневості, бо вказані поняття побутують у всіх слов’ян і чимось особливим не ідентифікують окремий народ. Вони не є предметом гордості для цього народу.
Останнім часом широкої популярності набула версія походження назви Україна та українці від поняття укри, назви якогось могутнього та невідомого нам древнього народу, частина якого з часом оселилася на Балтійському Помор’ї. На доказ цьому приводяться історичні повідомлення німецьких хроністів та конкретні факти Балтійської Поморської землі Укрмарка та слов’янського племені укрів, що відоме в ІХ – XII ст.ст. (в місті Таргелов, Німеччина, відкрито музей слов’ян-укрів). Проте тісно пов’язувати тих укрів з сучасними українцями складно. Не зрозуміло і як назва поморських укрів могла стати головною для центральнослов’янських земель?
Стосовно існування могутнього та древнього народу укрів, то поки що важко знайти йому історичний відповідник. Як правило захисники версії його існування ідентифікують цей народ з індоєвропейцями або аріями. Звідси і висновки про особливу вийнятковість цього народу, його історичну довговічність та першородність, що викликає різку критику опонентів.
То чому ж слов’янський народ, на землях якого розпочалося слов’янотворення, назвався українським? Чому він не залишив собі попередню назву – руси чи роси?
Та і хто такі укри і як вони пов’язані зі слов’янами, русами, історією всієї Європи?
Головною помилкою всіх попередніх дослідників проблеми укрів є націленість їх на те, що укри це обов’язково плем’я чи народ. В той час, як на нашу думку, все набагато простіше. Укри – це специфічна група людей, древня каста, інтелектуальна верхівка древнього суспільства, носії високих духовних знань. Це обдаровані від природи люди, люди давніх ведичних знань, люди з надзвичайною розвиненою власною енергетикою (біоенергетикою), що здатні впливати на оточуючих людей і світ. Це носії дуже давнього світогляду який вони несли тисячоліттями(!) на величезних просторах Євразії.
В різні епохи, в різних місцях, в Персії, Вавилонії, Шумері, Єгипті, Римській імперії, у древніх слов’ян, їх називали по різному: мудреці, пророки, Сини Божі, отці, старійшини, волхви-укри, месії.
Саме слов’янські волхви і є тими загадковими украми, людьми з надзвичайно древньою та надзвичайно духовною (арійською) історією. Саме волхви-укри, створили потужний осередок слов’янотворення на землях древньої Волині, започаткувавши процес духовного зростання (просвітлення) місцевих народів та дали ім’я своїм учням – руси (просвітлені), а також слов’яни (ведені Матір’ю Славою), та дуліби (з’єднані в кулак).
Історія слов’янських волхвів-укрів є водночас і величною і трагічною. З часу своєї появи в Європі у VI ст. до н.е. і до початку деградації створеної ними просвітницької системи, волхви-укри здійснили гігантську об’єднавчу роботу та збудували слов’янотворчий центр на Волинських землях – загальнослов’янську державу Дулібію Рось.
Упадок цієї держави в VIII на початку IX ст..ст. пов’язаний з відходом тогочасних волхвів-укрів від світоглядних основ древнього вчення, збудованих на знанні Вселенського закону, що породило процеси псевдоволхвізму та самозванного волхвізму. Але з другого боку, саме цей упадок став початком державотворчих процесів в різних регіонах слов’янського світу. Особливо активно він відбувався по кордонах слов’янського світу (держава Само, Великоморавська держава, Болгарія і т.п.).
Волхви після падіння Дулібії Рось на початку ІХ століття переселились в Новгород на Волхові. Фактично не контролюючи ситуацію, лишень боролись, як могли, за вплив у слов’янському світу. Створивши волхвівські центри на Балтиці (о. Рюген, Помор’я) та в Половецьких землях (на р. Урал), вони відтягнули власний відхід з політичної арени і нічого не змогли вдіяти з самозваним волхвізмом та псевдоволхвізмом.
Влада в новостворених слов’янських державах була вже не волхвістською, а суто князівською. Боротьбу було програно, а деградоване в період VI – IX ст.ст. язичництво (релігія на основах волхвізму) було замінено на інші релігії. Не зважаючи на народні протести та окремі спалахи жрецького спротиву, боротьба з князівськими рішеннями уже нічого не давала.
Історія волхвів-укрів та створеної ними загальнослов’янської держави Дулібії Рось описана у випущеній в двох виданнях книзі В. О. Дем’янова та О. А. Андрєєва з назвою „Велич Дулібії Рось. Суренж (Таємниці Волинської землі)”. Саме в ній Ви знайдете фактичний матеріал, карти, фотографії, нові визначення відомих понять.
Що ж стосується українців та їх назви, тобто того народу, який у ІХ ст. втратив своїх очільників, волхвів-укрів, але який в переказах, казках, міфах, звичаях, традиціях, зберіг пам’ять про древніх і колись мудрих керівників, вповні природно було (шануючи культ предків) цьому народу назватися їх послідовниками. Українці – нащадки волхвів-укрів.
Останній спалах цієї ведичної духовності ми бачимо в період визвольних воєн українського народу XVII ст.., період козацтва та активної діяльності козаків-характерників, прямих послідовників жреців-гвардійців (датів) волхвівських часів. Саме в цей період відбувається остаточне закріплення назви народу – українці та назви держави – Україна.
Боротьба князівської влади з деградованим язичництвом, монголо-татарське панування, втрата ведичного знання, відсутність достойних носіїв цього знання, війни та час, зробили свою роботу. З історичної пам’яті народу стерлись сторінки древньої слов’янської, роської, дулібської, волхвівської історії. Залишились лише її фрагменти, головним чином в культурі, побуті, народній обрядовості, назвах.
Народ, який колись обіймав центр Дулібської держави, народ розділений з XIV ст. на частини, народ слов’янський, народ, що перший назвався русами-росами, почав відчайдушно боротись за своє самозбереження і став зватися – українцями. Він, пов’язав себе з величними та шанованими предками, тими яким він завдячує духовним злетом, своєю багатою культурою, цікавими традиціями та минулою величчю.
Можливо варто вийти з історичного безпам’ятства?

1.Дем’янов В. О., Андрєєв О. А. – Велич Дулібії Рось. Суренж. (Таємниці Волинської землі). – Київ, 2006.
2.Дем’янов В. О., Андрєєв О. А. – Велич Дулібії Рось. Суренж. – Київ, 2007.
3.Сайт: www.rivne-surenzh.com.ua
4.Сайт: http://orei.livejournal.com/126811.html

Суренж-Арта: священне місто слов’ян

В. О. Дем’янов, О. А. Андрєєв, «ДЦ "Рівне-Суренж"», 7 Квітня, 2008 року

За останню тисячу років слов’янськими народами втрачені основні позиції надзвичайно давніх духовних знань, які були ідейною основою процесу слов’янотворення на території центрально-східної Європи в I – IX ст. нашої ери. Відійшли в історію і головні носії древньослов’янського світогляду та ведичних знань – волхви-укри. На жаль, не були зафіксовані та описані їх особливі знання біоенергетичного, духовного, ведичного характеру, які дозволяли волхвам активно впливати на духовну міць слов’ян та тримати суспільну рівновагу, надихати оточення на процес духовного (біоенергетичного) самовдосконалення через застосування впливів специфічних енергоактивних місць, де облаштовувались обрядові центри - святилища чи Ругії.
Що ж це за специфічні енергоактивні місця? Де вони знаходяться і як виникли? Чому вони впливають на людей і як саме? Як вони використовувались носіями ведичних знань, волхвами-украми, та їх сподвижниками жрецями? Які правила будівництва святилищ? Та і що таке є святилище: місце ритуалу чи підзарядки?
Науковці, які вивчають тонку енергетику, дають досить зрозумілу відповідь на те, які саме місця підпадають під характеристику енергоактивних, тобто особливих місць на Землі, здатних невидимо впливати на людину. Для них існує конкретне визначення – це геопатогенні зони. Геопатогенні зони – це зони з аномальними проявами різного характеру в тому числі і з випромінюваннями та полями тонкої природи. Вони бувають різними по величині, від невеликих, майже плям, до ділянок площею в квадратні кілометри, різними по інтенсивності впливу на людину, по наслідках впливу, причинах, які ведуть до їх утворення, та бувають природними, техногенними, антропогенними.
Ці зони здатні впливати на біоенергетику людини та змінювати її. Змінювати в різній степені, від благодатного ефекту підзарядки, посилення людського біополя, відповідно і імунітету, до ефекту перезарядки, своєрідного «спалювання» людської біоенергетики, що веде до втрати того ж імунітету, а далі, і здоров’я в цілому. Інколи ці впливи ведуть до фізичної смерті в досить короткий час (за 2 – 3 роки).
В період перебування волхвів-укрів на території Волині всією територією держави Дулібії Рось ширились знання про те, як знаходити і використовувати такі зони, і були ці знання загальнодоступні. Енергоактивні зони легко визначались енергетично обдарованими людьми, серед яких були власне і волхви, і весь жрецький корпус (один із способів – лозоходство).
В період деградації процесу просвітництва (VI – IX ст. н.е.), через помилки волхвів відбулось послаблення впливу древніх духовних знань на слов’янський світ. Знання і вміння подібного, біоенергетичного, характеру почали втрачатись, перекручуватись і використовуватись спотворено. У період підйому князівської влади над суспільством в VIII – IX ст. н.е., в першу чергу на периферії слов’янського світу, йшла швидка руйнація загальнослов’янської держави Дулібії Рось. Далі, в часи Київської Русі, деформувалась і сутність цих знань, їх призначення, як знань світобудови, як цементуючої сили єдиного слов’янського світу. Так закладались основи розпаду цього світу.
Стосовно енергоактивних місць, то поступово, у XIII – XV століттях сформувалась інша їх назва. Назва, що вказує на втрату головних знань стосовно тих процесів, що пов’язані з енергоактивними зонами. Ці місця стали незрозумілими і небезпечними. Їх стали називати – згубними місцями (по-російськи «гиблые»). Вміння користуватись цими зонами як і їх колишню святість, вже не було кому пояснити. Лише там, де на місцях найзначніших слов’янських святилищ, відповідно і енергоактивних зон, були збудовані християнські церкви, ефект впливу цих зон на вірних і прихожан залишався і використовувався несвідомо. Прихожани і церковний клір і в той час, і нині, ще пам’ятають про особливе значення цих місць, які по традиції залишились святими.
Нами під час аналізу, підтвердженого дослідженнями, було виявлено, що вплив таких зон на віруючих людей обумовлений наступним:
а) існування перевірених енергоактивних зон;
б) перебування людей в цих зонах обмежений час, як правило ,не більше 2 – 3 годин та не більше 1 – 2 разів на тиждень;
в) віра людини в благодатну допомогу вищих сил (духовну, тонкопольову підзарядку), як спосіб відкриття доступу до власної духовної сутності (душі).
Використання енергоактивних зон в період зародження Дулібського союзу в Карпатах, а далі, вкорінення цього знання в середовищі слов’ян на землях Волині та у загальнослов’янській державі Дулібії Рось, носило системний та контрольований характер. Місця, вибрані під святилища, слугували духовному та фізичному оздоровленню слов’ян і мали божественне, ритуальне значення. Кожен учасник такого дійства розумів сутність ним твореного – єднання з духовним (тонкопольовим) світом на благо особисте і всіх слов’ян.
Безперечно, найзначніші та найвагоміші по значенню святилища були в осередку древнього слов’янського світу – столиці волхвів-укрів Суренжі або Арті, який почав будуватись в 120 році н. е., став столицею в 250 році н. е., та загинув в 832 році н. е. В період ІІІ – VIII століть, столиця слов’ян була оточена колом міст, що визначали межу священної землі для русів-росів-дулібів і всіх слов’ян у широкому розумінні. Саме на цій території, як власне і у Суренжі-Арті, були сконцентровані головні святилища слов’ян, святі місця.
Опис їх розташування, опис Суренжа, його планувальні особливості, історію міста, загальну історію слов’янських святих місць подано в книзі В. О. Дем’янова та О. А. Андрєєва «Велич Дулібії Рось. Суренж (Таємниці Волинської землі)» що вийшла у двох виданнях (2006 та 2007 років).
Після виходу цієї книги, її авторами та працівниками створеного дослідницького центру «Рівне-Суренж» була виявлена та перевірена ціла система древніх енергоактивних місць, які легко ототожнювались з древніми слов’янськими святилищами. Більша частина з них не зафіксовані істориками і не вивчені археологами. Деякі з них розміщені в м. Рівне та його околицях. Проте значно більша кількість знаходиться по межах кільця міст, так званої Русколані: в Острозі, Жидичині, Гощі, Костополі, Бродах і т.п..
Найбільше таких святилищ збереглося на значній відстані від Рівного, в місцях, де їх не поруйнувала сучасна цивілізація і де вони не попали під забудову чи господарську діяльність.
Дослідження ДЦ «Рівне-Суренж» останніх двох років показали, що на території Рівненської області існує цікава система активних смуг та скупчень енергоактивних зон, що пов’язано з геологічною структурою земної кори в цьому регіоні. Система таких зон розміщена і під м. Рівне, що, на нашу думку, визначило вибір цього місця волхвами для організації тут центру свого перебування та системи святилищ.
У вищезгаданій книзі ми позиціонуємо Суренж-Арту як базове священне місто волхвів та столицю Дулібії Рось, як центр і столицю загальнослов’янського утворення. В ній зазначено, що в період розквіту в Суренжі мешкало до 120 тисяч жителів. Цю величину ми отримали методом сканування інформаційного поля і вона, чесно кажучи, нас довго бентежила своєю значною величиною.
Значення цієї величини ми зрозуміли лише пізніше, розшифрувавши духовне, біоенергетичне значення енергоактивних зон для цивілізації давніх слов’ян.
Дійсно, Суренж-Арта осередок волхвів, загальнослов’янська столиця. Але він і великий релігійний центр, куди на прощу до святих місць регулярно прибували новопосвячені слов’яни з периферії держави. Суренж виконував роль своєрідної слов’янської Мекки і був для цієї ролі спланований і облаштований. Це був центр просвітництва, центр волхвізму, місце, яке унаочнювало зв’язок людини і Космосу, людини і природи, людини і Творця.
Постійне населення в Суренжі мешкало головним чином в районі Басового Кута та, частково, невеликими кварталами (палац волхвів, інші палаци, квартали жреців) в інших районах міста. Постійне населення в період розквіту складало 30-40 тисяч мешканців. Інше населення було тимчасовим і складалось в основному з прочан – відвідувачів святих місць. Ці люди були тут недовго, не більше двох-трьох тижнів, і жили в облаштованих тимчасових житлах. Опис цих жител та кварталів для слов’янських прочан ви знайдете в книзі.
Новопосвячені слов’яни системно та регулярно брали участь в ритуальних дійствах в Суренжі головним чином в теплий період року (весна, літо, осінь). В зимовий період року прочани покидали місто і воно затихало. Перебуваючи в Суренжі, прочани прагнули духовного і тілесного очищення, постилися. Тому на більшості території Суренжа були відсутні будівлі та споруди господарського призначення, а також місця харчування, печі, сміттєві ями та все те, що заважало процесу духовного очищення, медитації та прощі. Організованим місцем харчування прочан був район Басового Кута і прилеглі річкові території. У Суренжі було заборонено смітити, ламати і розкидати речі, оскверняти буденними діями перебування у святому місці. Це і обумовило певну археологічну картину культурних шарів на території міста, її зоновість, клаптиковість, розосередженість.
В сучасному розумінні більшість території Суренжа-Арти була екологічно недоторканою. Вона виконувала іншу, духовну роль, роль особливої школи, школи в природних умовах з елементами підкресленої поваги до оточення, де вчителями були жреці і волхви. За нашими дослідженнями місто оточувала спеціальна система життєзабезпечення, в яку входили ремісничі та виробничі поселення, пункти торгівлі, городища, сміттєзвалища, які ми позначили на нових неопублікованих дослідницьких картах. Саме тут, в поясі навколо міста, відбувалось те, що зазвичай характеризує стандартне середньовічне місто Європи – господарська діяльність. Це ще раз підкреслює статус Суренжа як духовного центру та екологізм застосування до нього волхвівського світогляду.
Стосовно самої назви міста, Суренж, то вона досить символічна та знакова, і носить космічне божественне значення. Відомо, що вищу сутність, Бога, волхви-укри, як і всі слов’яни, уподобляли Сонцю (Ра). Це ім’я вплетено в масу назв святих слов’янських місць, назв річок, міст. Воно стало носити видозмінену форму до первісної – Ра: Ро, Ру, Ре, Ар, Ор, Ур, Ір, Ир. Звеличено ім’я Вишнього Бога і в назві Суренж-Арти. СУ-РЕ-НЖ – зоря Сонце нині живуща, чи АР-ТА – Боже місце, святе місто.
Ця традиція славлення Бога (Сонця) пізніше була підхоплена в інших кінцях слов’янського світу, де виникали населені пункти з вкрапленим іменем Бога: Су-ро-ж, Ра-дехів, Ра-тно, Ро-день, К-ре-менець, К-ра-ків, Ір-пінь, Ко-ро-стень, Ру-сивель, Ор-жів, Б-ро-ди, Т-ур-ів, Ч-ер-нігів, Д-ор-огобуж, Ч-ер-вень, Те-ре-бовль, Пе-ре-мишль, К-ур-ськ, Новго-ро-д, Бе-ре-стій, Ужго-ро-д і багато інших. Подібні назви скоріше нагадують складні абревіатури з певним конкретним смислом і в них криється певне ведичне знання.
Вірогідно, вони також вказують нам на інші давні духовні центри, де існували і існують енергоактивні зони. Наявність таких зон має стати орієнтиром для пошукової роботи істориків, археологів разом з геофізиками, еніологами та біоенергетиками, пошуків давніх слов’янських та дослов’янських (венедських, гало-кельтських, балтійських, готських) святилищ та пов’язаних з ними систем розселень.
Такі дослідження потрібні нам не тільки для вивчення давньої історії слов’янства, не тільки для розуміння величі предків, але і для осягнення глибоких давніх знань, застосування цих знань в майбутньому для блага людей. Це має стати кінцем епохи незнайства, духовної відстороненості, байдужості до оточуючого світу, як духовного (тонкопольового), так і матеріального, руйнуючи його.
На жаль, в епоху електроніки та комп’ютерів людина залишається незахищеною і неозброєною перед непізнанним нею океаном космічних тонкопольових, духовних процесів, які безпосередньо і активно на неї впливають. Перебуваючи в матеріальному світі, людина слабо розуміє свою залежність від тонких духовно-польових енергетичних процесів у Всесвіті. Осягнення цих тонких, духовно-польових, процесів у Всесвіті і є розгадкою ведичних знань, що були у наших древніх слов’янських месій та пророків, надрелігійних діячів, волхвів-укрів, які ставили собі за мету несення знань Вселенського закону в людське суспільство.
1. Дем’янов В. О., Андрєєв О. А. – Велич Дулібії Рось. Суренж. (Таємниці Волинської землі). – Київ, 2006.
2. Дем’янов В. О., Андрєєв О. А. – Велич Дулібії Рось. Суренж. – Київ, 2007.
3. Дем’янов Валентин, Андреєв Олексій – Дулібські пам’ятки Жидичина – Науковий збірник, випуск №3, Матеріали IV науково-практичної, історико-краєзнавчої конференції, 21-23 травня 2007 р. в с. Жидичин – Луцьк, 2007.
4. Дем’янов Валентин, Андреєв Олексій – Геофізичні методи пошуку в археології Волинсько-Карпатського регіону – Доповідь на науковій конференції «Місце Бойківщини в національному бутті України: минуле і сучасність» - Дрогобич, Трускавець, 21 вересня 2007 р.
5. сайт: www.rivne-surenzh.com.ua.
6. Лимонад М.Ю., Цыганов А.И.- Живые поля архитектуры –Обнинск, 1997.