Чому нас вчать найвидатніші історики Росії, або Як побороти комплекс меншовартості.

“У нас немає своєї історії тому,
що Ключевський, Соловйов, Карамзін
писали, що у нас немає своєї історії”

Із розповідей одного українця.

“Хто має вуха, аби почути - нехай почує!”

Матвія, 11:15

Найтяжчі кайдани це ті, котрі обтяжують душу, особливо коли ми накладаємо ті кайдани самі на себе. Завжди гостро стояло для України історичне питання, і скільки серед наших палких патріотів було таких, що тільки скрутно кивали головою, вказуючи на видатних російських істориків, які нібито раз і назавжди доказали всьому світові, що не могло бути ніколи раніш в історії ніякої Української держави, та й сам український народ відгалузився тільки нещодавно від “великого дерева” російського. І справді, здавалося б, що російські науковці-історики, од самого початку своєї історичної науки, від Татищєва та Карамзіна, і далі, через все ХІХ століття, і потім, в радянські часи, багато зробили для того, аби, наприклад, повністю заперечити факт існування українського народу в добу Київської Русі, і попрацювали на цьому терені дуже і дуже плідно. Але якщо кожен із нас самостійно візьме до рук книгу будь-якого, навіть найавторитетнішого російського історика, та спробує, знов-таки самостійно, докопатися до істини, він обов’язково прийде до висновку, що підмурок, на якому збудовано цей величний палац російської історичної концепції, дуже і дуже неміцний, і може, розхитавшися, вельми швидко повалити всю оту чудову, на перший погляд, будову. І як не намагаються видатні російські історики - Карамзін, Соловйов, Ключевський та інші, заперечити факт існування українського духу в історичному часі, це їм не вдається, адже суперечності роздирають їхні гіпотези майже на кожному кроці. І це можна побачити запросто, якщо, звичайно, позбавитися ляку перед авторитетами, бо як ми знаємо, жоден авторитет не може бути непохитним, а розумна людина повинна, взявши від великих попередників те, що вона вважає вірним, сміливо іти далі, шукаючи нових істин. Саме в цьому поступі і є прогрес людства. Я ж, в даній праці, використовував свідчення тільки відомих російських істориків, чиї прізвища можна знайти в кожному підручнику з російської історіографії.

Отже, сміливо вступивши на шлях історичного та логічного аналізу, почнемо з того, що іще у ХVІІІ столітті, тобто з самого початку розвитку російської історичної науки, перед дослідниками постало питання - як міг існувати на такій величезній території, яку об’єднувала в собі Давньокиївська Держава, один єдиний слов’янський народ, чи, навпаки, він, цей народ, природно повинен був уже в ті далекі часи розпадатися на окремі етнічні частини, що відрізняються одна від одної в мові, культурі та побуті, по-перше через ту далеку відстань, яка роз’єднує їх, і по-друге, через те, що ті групи слов’ян, які відійшли від Києва на схід та на північ, тобто на територію сучасної Росії, і створили майбутню російську націю, зустріли на цій, новій для себе землі ті фіно-мордовські племена, які мешкали тут з давніх давен, і, перемішавшись з якими, вони й створили нову націю.

Про це пише й Василь Татищєв (1686 - 1750), один з “батьків” російської історичної науки, в “Истории Российской с самых древнейших времен”. Він пише, що у Новгородській землі, там, де виникли перші центри російської державності, жили раніш фіно-угорські народи, а потім ці землі заселилися слов’янами, які взяли назву русів, і “чрез так много тысяч лет народы преходя мешались, иногда пленниками и покоренными себе размножались, иногда пленением и обладанием от других язык свой переменить и оставить принуждены были” (М-Л, 1962, т.І, стор. 313).

Також і інший російський історик ХVІІІ століття Болтін у своїх працях зазначав, що саме змішання з прикордонними племенами, та іще “завоевания татарские” породили “перемену древнего образа жизни, и обычаев, и поверьев”, і створили, таким чином, нову націю московську, на відміну від старої нації київської.

Визначний російський історик наступного століття Сергій Соловйов (1820-1879) у головній праці всього свого життя “Истории России с древнейших времен” теж свідчив про ту відмінність, яка відрізняла киян від мешканців північного Володимира іще у дотатарські часи (М., 1960, кн. ІІ, стор. 18). Замислюючись над питанням, як пов’язати в єдине ціле долю українського, чи “південноруського” за Соловйовим, Києва, та російського “північноруського” Владимира, цей історик так писав: “Господствующие обстоятельства взяли свое: степная Украина, область Днепровская, подвергается постоянным, сильным опустошениям от кочевников; ее города пусты..., куда же было удалиться русским людям от плена и разорения? Конечно, не на юго-восток, прямо в руки половцев; конечно, не на запад, к иноверным ляхам и венграм; свободный путь оставался один - на северо-восток”.
Таким чином визначний учений хоче довести, що відтік людності з півдня на північ, з Києва до Росії, відбувався постійно в добу Київської Держави, і цю гіпотезу Соловйов висуває тільки для того, аби надати права спадкоємності для царської Москви від княжого Києва, довівши, що люди в ті далекі часи, так собі потихеньку відходили та відходили із степової України все далі на північ, у нетрі мордовських хащ, поки не перейшли майже всі, розбудувавши навколо Москви чисельні Стародуби, Галичи та Переяслави, та забравши з собою на нову батьківщину всю велику славу Київської Русі. Але кажучи про “ворожу ляхву” та угорців, визначний професор Сергій Соловйов чомусь повністю замовчує той незаперечний факт, що шлях до Польщі чи Угорщини лежав від Києва через галицькі та волинські землі, край захищений від половців відрогами Карпатських гір, землі, до яких половці майже ніколи не заходили, і мешкав тут споріднений, близький для киян по духу, народ.
Навпаки, холодні та рідкоплодючі московські землі майже не могли обіцяти користі вихідцям із сонячної України. На це, між іншим, хоч і в декілька іншому контексті, натякає і сам Соловйов: “Крайний северо-восток, еще не подвластный русским князьям, населенный зырянами и вогуличами, не привлекателен и опасен для поселенцев невоинственных, идущих небольшими массами” (кн. ІІ, стор. 650-651). Щодо назв міст, таких як Галич чи Переяслав, які існують в сучасній Росії, тут можна зазначити, що засновували їх та надавали їм назв українські князі та бояри, які дійсно перебиралися з України до Росії, шукаючи собі вигід при великокнязівському владимирському, а потім московському дворі, але робити висновок, що всі мешканці цих міст були галичанами та придніпровськими переяславцями, буде те саме, що вважати мешканців невеличких міст у Сполучених Штатах Америки - Москви та Санкт-Петербурга, потомственними росіянами, тільки через те, що дійсно, засновували ці міста у ХІХ столітті вихідці із Росії.

Інший визначний російський історик середини ХІХ століття Михайло Погодін (1800 - 1875) взагалі вважав, що після татаро-монгольської навали, ті мешканці України, які залишилися живими, повністю перебралися до Росії, а на їхнє місце, на береги Дніпра, через деякий час пересунулися ті слов’яни, котрі жили біля Карпатських гір, тобто галичани та волиняни, що і склали ядро майбутнього українського народу. Таким чином М. Погодін визнавав права на спадкоємність від давнього Києва тільки за Москвою, а українців та росіян вважав народами надто далекими один від одного в плані історичної долі, та обгрунтовував цю свою теорію таким фактом, що в Україні ніколи не було билин, котрі збереглися тільки в Росії, і які оспівували подвиги “богатирів” в часи великого київського князя Володимира ( “Исследования, замечания и лекции о русской истории”, т. VІІ, стор. 442 ).
З цього приводу хочеться сказати ось що. Дійсно, жодної билини не було записано в Україні, тільки в Росії, на її півночі та сході (узбережжя Білого моря, Карелія, Зауралля, Алтай). Дійсно, як вважає більшість дослідників, в билинах віддзеркалились реальні події з життя Київської Русі Х-ХІІ століть, адже в билинах згадуються, хоча й не часто, половці, Чернігів, Царгород на Чорному морі, інші реалії давнього побуту, які могли зберегтися в російському народному епосі, записаному етнографами не раніш ХVІІІ століття, тільки як справжні реальні факти із тисячолітньої давнини народного життя. Але російські історики та літературознавці, які намагаються тлумачити факт існування билин на користь спадкоємності сучасної Росії від Русі Київської, навмисно не хочуть бачити головного, того, що автори билин, російські народні поети, виразно відрізняють Київ, столицю великої середньовічної держави, від суто російської землі. Для автора билин Київ - це великий центр, де живе могутній князь Володимир, на службу до якого і з’їжджаються богатирі з російських земель. Подивимося на славетну богатирську “трійцю”: вітчизною Іллі Муромця є околиця міста Мурома, сучасної Владимирської області Російської Федерації, Альоша Попович приїздить до князя Володимира в Київ з Ростова Великого, сучасна Ярославська область Російської Федерації, батьківщиною Добрині Нікітича є місто Рязань, центр сучасної Рязанської області, знов-таки Російської Федерації.
Якщо ми подивимося на історичну карту кордонів Київської Русі Х-ХІІ століть, нас повинен здивувати той факт, що й Муром, й Ростов, й Рязань знаходяться в той далекий час на найвіддаленіших околицях великої країни, а в добу князя Володимира не відіграють жодної значної ролі в житті держави, але для авторів билин дуже важливо, що й Ілля Муромець, й Альоша Попович, й Добриня Нікітич - це їхні земляки, росіяни, адже Київ для них, хоча й столиця, але столиця населена іншим народом, предками сучасних українців. І цей факт із російських билин настільки виразно окреслений, настільки, як-то кажуть “лежить на поверхні”, що російські науковці не могли його не запримітити, та вони приклали багато зусиль, аби цей факт заретушувати як можна сильніш. А що ж, хочеться спитати, наші, українські, історики та літературознавці? Гірко сказати, та й не хотілося б кого-небудь ображати, але дух наших “великих” науковців до цього часу часто-густо настільки просякнутий провінційністю, що ми радо сприймаємо за правду будь-яку облуду брехню, яка надходить до нас із Росії.
Як тут не згадати ті слова, які наш великий учитель Тарас Шевченко заповів нам, “іще ненародженим землякам своїм”, у своєму славетному “Посланії”: “Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя. А то залізете на небо: - І ми - не ми, і я - не я!”

Але повернемося до праць російських істориків. Наші, українські, науковці, починаючи від Миколи Костомарова, постійно підкреслювали той факт, що правовий устрій Київської Русі відрізнявся від правового устрою Русі Московської своєю демократичністю, тим, що усі найважливіші політичні питання в Києві вирішуються саме народом, на віче, на відміну від Москви, де уся влада знаходиться завжди в руках однієї особи - деспотичного великого князя, чи, потім, царя. Довелося визнати правоту цього положення і російським історикам початку ХХ століття. Так, наприклад, історик Павлов - Сильванський відзначив, що до того часу, як Київ був пограбований військами суздальського князя Андрія Боголюбського (1169 рік), на Русі панувало “мирское самоуправление, начиная с низших самоуправляющихся ветвей до высшего самоуправляющего союза: земли, племени с полновластным народным собранием, вечем”( “Феодализм в древней Руси”, СПб, 1907, стор. 156-158 ). З того ж часу, як Київ був зруйнований військами північного сусіда, він, як вважав Павлов-Сильванський, перестав бути столицею великої держави, і демократичні установи на Русі почали потрохи занепадати, доки не знищилися Москвою вщент.

Але тут вже велике значення мали для Росії татари, які, як зазначає велика кількість видатних російських істориків, відіграли значну роль в формуванні суто російської нації. Про це писав і історик Болтін, праця якого вже цитувалася мною, і К.М. Бестужев-Рюмін, котрий повідомляв: “Влияние татар нельзя отвергнуть уже потому, что мы долго находились с ними в связи, и потому, что в своих сношениях с востоком московское государство пользовалось услугами татар; в администрацию вошло много восточного, особенно в финансовой системе; этого кажется нельзя отвергнуть, быть может, найдутся следы и в военном устройстве. Это следствия прямые, косвенные следствия едва ли не важнее еще, ибо сюда принадлежит отделение Руси Восточной от Западной, значительная доля остановки в развитии просвещения... и огрубения нравов” (“Русская история”, СПб, 1872, т.І, стор. 531).
Таким чином Бестужев-Рюмін вважав, що відокремлення Росії від України у ХІІІ столітті (“Русі Східної” від “Західної”) та татарське ярмо призвело до “зупинки в розвитку освіти” та “огрублення звичаїв” для Росії.

Подібної точки зору дотримувався й російський професор Борис Чичерін ( 1828-1904 ). Він зазначав, що установленню державної влади на Московщині “значительно содействовало татарское владычество, которое, подчиняя народ внешнему игу, приучило его к покорности. В России образцом служила восточная деспотия” (“О народном представительстве”, М., 1866, стор. 531)
Тобто, підкреслює Борис Чичерін, татарське панування привчило російський народ до покірливості, і відбило у нього спрагу до демократії.
Інший російський історик, Микола Полевой (1796-1846), прямо вважав, що Держава російського народу починає своє існування тільки з доби татарської навали, і аж ніяк не раніш, таким чином, одним з перших в Росії приходячи до висновку, що Київська Русь державою “російською” бути не могла: “Со времени нашествия монголов, до низвержения рабства, ими наложенного, мы увидим начало и жизнь Русского государства” (“История русского народа”, М., 1830, т.4, стор. 10).

Відомий слов’янофіл Іван Киреєвський (1806-1856) взагалі вважав, що монголо-татарське панування було корисним для Росії тим, що не дало їй зблизитися із Європою (“Сочинения”, М., 1911, т.1, стор. 80).

А “батько” російської історії Микола Михайлович Карамзін (1766-1826) підкреслював, пишучи про росіян часів татарського панування: “Не ослепляясь народным самолюбием, скажем, что россияне сих веков в сравнении с другими европейцами могли по справедливости казаться невеждами” (“История государства Российского”, СПб, 1892, т.V, стор. 254 ).
Георгій Плеханов (1856-1918) дотримувався думки, що разом з татарською навалою закінчилася Русь Європейська, Русь Київська, та розпочалася Русь Азіатська, Русь Московська: “Россия как бы колеблется между Западом и Востоком. В течение московского периода ее истории ее особенности по сравнению с Западом достигают гораздо больших размеров, нежели в течение киевского” (“История русской общественной мысли”, М., 1919, т. І, стор. 10).
Саме татари, пише Плеханов, зупинили розвиток “південно-західної” Русі, і перенесли центр політичного життя на Північний Схід, у сучасну Росію, і тільки на краю України, у Галичині та Волині збереглися старі “демократичні” традиції, виразниками яких стали місцеві бояри, на теренах же Росії в той самий час відбувається “постепенное сближение русского общественного быта и строя с бытом и строем великих восточных деспотий” (там же, стор. 55).

Про те, що московське суспільство було упорядковане за східним зразком, писав і Павло Милюков (1859 - 1943) у своїй праці “Очерки по истории русской культуры” (Пг, 1918).

Корифей історичної науки Росії Василь Ключевський (1841-1911) у книзі “Курс русской истории” підкреслював: “новая национальная формация”- “великорусское племя” склалося не раніше середини ХV століття, через двісті літ після татарської навали (“Сочинения”, М., 1956, т. 2, стор. 47 ).
Звичайно, ніколи не треба забувати, і я знов повертаюся до цієї думки, що російські історики творили історію Російської держави, історію російського народу, виконуючи деяке соціальне замовлення, творили історію для суспільства (а саме історики творять історію, адже ми частіш за все сприймаємо події минулого так, як їх подають нам автори наукових праць). Тому російські історики завжди дивилися на минуле упереджено, так як безперечно дивляться упереджено на свою історію історики Франції, Англії, Німеччини, будь-якої іншої розвинутої країни, а ми, українці, на жаль, поки ще так дивитися на власну історію не навчилися, дотепер використовуючи у висвітленні рідної історії чужі погляди, погляди, може бути, ні чим не гірші за наші, але погляди чужі, тобто такі погляди, які є поглядами метрополії на одну із своїх колоній. Кожна розвинута країна творить власну історію, російські історики, наприклад, вважають, що Наполеона погубив полководницький геній Кутузова, французи покладають вину на люті московські морози, а англійці хваляться вдало влаштованою економічною блокадою Франції. Те ж саме бачимо і на прикладі другої світової війни: для американців та західноєвропейців до сього часу битва під Москвою, Сталінград, Курськ є лише переферійними битвами на далекому краї російської ойкумени, а головними подіями, вирішившими долю фашистської Німеччини, вважаються бої американських генералів у пустелях Північної Африки, та висадки десантів в Італії та Нормандії (про такий самий перебіг подій я чув з вуст одного з кращих учителів Америки, якого уряд США, за планом Сороса, прислав до нас у Москву, навчити учителів Росії, як треба правильно бачити власну історію; кажуть, що саме за такою схемою викладають історію у більшості навчальних закладів США).

Таким чином, ми, українці, використовуючи для оспівування рідної історії виключно російські джерела, нищимо на чужу користь і свою історію, і свою культуру, і свою державу. А без власної Держави нації нема, вона (поневолена нація) неминуче повинна з часом розчинитися в масі більш щасливого, загарбавшого її культурно, народу. Тут з нами солідарні й видатні російські історики, котрі пишуть про це так:

“Государство есть необходимая форма для народа, который немыслим без государства”
Сергій Соловйов

“Государство - есть высшая сфера общежития, высшее проявление народности в общественной сфере. В нем неопределенная народность, которая выражается преимущественно в единстве языка, собирается в единое тело, получает единое отечество, становится народом”
Борис Чичерін ( “Опыты по истории русского права” М., 1858, стор. 369 ).

Якщо ми не хочемо стати “неопределенной народностью”, якщо ми прагнемо, аби наша мова, наша пісня, наше ім’я збереглися в світі, ми повинні мати власну Державу. Ось чому нас учать видатні російські історики.

* * * * *

Ознайомившись із російською історичною думкою у минулому, подивимось і на її сучасний стан. І тут ми знайдемо для себе багато корисного, адже і зараз в Росії є багато сумлінних істориків, які чесно кажуть про те, що не все в історії давньої Русі працює на їхню, російську користь.
Є дві проблеми в давній нашій історії, правильне висвітлення яких вкрай важливе для вірного розуміння нашого минулого. По-перше, це походження назви “Росія”. Відомо, що в дотатарські часи Руссю називали здебільшого невеличку територію навколо Києва, на правому березі Дніпра, віддаючи цим пошану політичному центру слов’янської Держави, або ще слово “Русь” було символом політичної влади київських князів над усіма іншими землями Держави. Назва ж “Росія” - грецького походження, так називали Русь греки-візантійці. Наприкінці ХV століття московський володар Іван ІІІ об’єднав навколо своєї столиці усі російські землі і, відчувши свою силу, узяв з грецької мови назву “Росія” як урочистий символ своїх зазіхань на славу і велич давнього київського престолу. Але це чужоземне слово ( “Росія” ) до ужитку простого народу входило дуже важко, і навіть в офіційних документах остаточно утвердилось, витиснивши іншу офіційну назву - “Московська держава”, у добу Петра І, на початку ХVІІІ століття. В народній же російській мові це слово ( “Росія”) збереглося майже до нашого часу в споплюженій формі “Рассєя”, що свідчить про те, що для народу це слово чуже і не має якого-небудь глибинного, “святого” значення ( дивись, наприклад, у Сергія Єсеніна, “народного” російського поета: “Ты, Рассея моя... Рассея... Азиатская сторона!”).
Таким чином, стає зрозумілим, що назва “Росія” не є народною, а нав’язана московській нації її владарями суто з політичною метою. Але російська нація не єдина в світі, котра носить на собі в наш час назву зовсім іншого народу. Про це свідчать і сучасні російські дослідники Мельникова і Петрухін у своїй праці “Название «Русь» в этнокультурной истории Древнерусского государства ІХ-Х вв.”. Вони пишуть: “Такая эволюция названий характерна для эпохи становления государства и сложения новых этнических общностей. Классические примеры: Болгария, славянское государство, воспринявшее название от тюркской группы болгар, романоязычная Франция, название которой восходит к германскому племенному объединению франков” (часопис “Вопросы истории”, 1989, №8 ).

Слід зазначити, що не тільки слов’янська Болгарія носить тюркську назву, а романська Франція - німецьку, набагато цікавіший приклад - Румунія, країна, котра носить назву, що має походження від давнього Риму (ROMANIA, це Румунія по-румунськи, від “ROMA”, Рим по-латинськи). І так само як російські історики твердять, що князь Володимир був “давньоросійським” князем, а Київ “давньоросійською” столицею (адже “древнерусский” з російської мови можна перекласти і як “давньоросійський”, а саме такий зміст уміщують в це слово російські дослідники), румунські дослідники мають право називати Рим столицею давньорумунської держави, Вергілія - першим румунським поетом, а інших “романів” - італійців та французів - малорумунами та білорумунами, на взірець малоросів та білорусів. Це абсурд, але, на жаль, абсурд тільки для румунських істориків, і аж ніяк не для переважної більшості російських.
І нарешті, друга важлива проблема сучасної російської історичної науки - це доказ того факту, що не міг на такій величезній території, від Балтійського до Чорного моря (1500 км тільки по прямій лінії ) існувати у ІХ-ХІІ століттях єдиний слов’янський народ, з єдиною мовою, звичаями та культурою. Західні та південні слов’яни займали в ті часи набагато менші території, і ми знаємо, що в той час уже існували окремо й поляки, й чехи, й болгари, й серби, й хорвати, й інші слов’янські народи, а от українців та білорусів не було, а була одна, знов таки “давньоросійська” народність. І знов це абсурд, адже того не могло бути, щоб на такому великому просторі, з дрімучими лісовими хащами, непролазними болотами, широкими могутніми ріками усередині, з рідкими шляхами сполучення, без швидкісного транспорту, міг існувати єдиний “неделимый” народ. Навіть сучасні марійці ( так само як і мордвини ) розподіляються на лугових та лісових, з різною мовою та відмінною культурою в різних природних зонах, а їх відрізняють одних від одних тільки різні природні умови, і це в наш час, на невеличкій території, в наш час, з нашим транспортом і нашими засобами сполучення! Що тут казати про давніх слов’ян? Абсурд!
Більше того. Про існування різних слов’янських народів на теренах Київської Русі свідчать й історичні джерела того часу, обійти увагою які не змогли й сумлінні російські історики нашого дня. У “Руській Правді”, найдавнішому нашому збірнику законів, створеному нащадками Ярослава Мудрого, прямо говориться про існування двох окремих народних груп на теренах єдиної Київської Держави - це “русини”, мешканці Києва і півдня Держави, та “словени”, мешканці Новгорода та півночі ( дивись “Руську Правду” за Синодальним списком 1282 р., аркуш 1 ). “Руська Правда” була юридичним збірником, і в ній чітко окреслені права різних народних груп як чинників законодавства.

На відміну від “Руської Правди”, “Повість временних літ”, наш давній літопис, трохи зм’якшує національні розбіжності, що існували поміж “русинами” та “словенами”, адже це історичне джерело було створено політичними силами Києва, які прагнули зберегти єдність великої багатонаціональної Держави, якою в ті часи була Київська Русь, і розпалювати новгородський сепаратизм було не на користь авторів літопису. Але якщо ми уважніше подивимося на нашу давню історію, то не зможемо заперечити того факту, що в Київській Русі, за свідченням того ж самого літопису, виразно виявляється існування трьох окремих центрів, навколо яких об’єднуються різні політичні сили в усі часи, від створення великої держави, через період феодальної роздробленості, до самої татарської навали. Ці три центри: 1-й Київ, а після його занепаду Галич; 2-й Новгород, а потім Суздаль та Владимир; 3-й Полоцьк та Мінськ. Усі дрібні князівства тягнуться кожен на свій бік, в сторону свого “суверена”, і хоч, звичайно, етнічні кордони поміж слов’янськими народами в той час були не такі, як зараз, а прикордонні князівства часто коливалися між одним чи іншим центром ( лише Полоцьке князівство і навколишні білоруські землі жили весь час своїм окремим життям, майже не втручаючись в етнічне життя південного та північного центрів ), вже в Х-ХІІ століттях можна виділити три окремих національних центра: Новгород ( староросійський ), Київ ( староукраїнський ) та Полоцьк ( старобілоруський ). Навколо цих трьох центрів повинні бути іще у ІХ столітті об’єднатися всі слов’янські племена, кожне навколо свого центру, але скандінавські вікінги силою зброї об’єднали їх всіх у часи Рюрика й Олега у велику державу з центром у Києві, і таким чином відклали час особливого розвитку кожного з трьох народів на деякий період. А ось, що пишуть російські історики ХХ століття про розбіжності, що існували поміж “русинами” та “словенами” в ті часи.

Борис Романов ( 1889-1957 ) про “Руську Правду”: “Все это записано было в Киеве про “русина”, южанина из полян, втягивавшего в быт княжеско-дружинной верхушки. Росчерком пера при Ярославе в 1016 г. к этому праву приобщены были и новгородские “словенин” и “изгой”, человек неясного, может быть и племенного, происхождения, укоренившийся в “словенской” столице [ тобто Новгородi ]” (“Люди и нравы Древней Руси”, М-Л, 1966 ).

Борис Рибаков, патріарх сучасної російської історичної науки: “Нестор [автор “Повісті временних літ”] был киевлянином и в основу своих изысканий положил вопросы, связанные со славянским югом, с Киевом и Поднепровьем. Его редактором был князь Мстислав, воспитанный новгородским боярством. Для него Новгород и варяжский Север являлись естественной жизненной средой, а киевское боярство - враждебной силой.
Переделывая русскую историю на свой лад, князь Мстислав искусственно выдвинул Новгород на первое место, заслонив им Киев, неправомерно перенес зарождение русской государственности на север” ( “Мир истории”, М., 1984 ).

Таким чином, твори видатних російських істориків повинні для нас стати тим джерелом, звідки ми повинні черпати нові факти на користь нашої Української Держави. А це вкрай важливо. Я бачив багато людей ( особливо тут, серед українців Москви ), котрі казали дослівно, що “не слід розпаляти непотрібну ворожнечу серед братніх народів”, що “за такими працями нема майбутнього”, але, відповідаю щиро, якщо б метою моєї праці було дійсно “розпалити ворожнечу”, я б перший зізнався у тому, що у цій праці нема ніякого сенсу.
Навпаки, мені хотілося іншого.
Я думаю, що до того часу, поки ми, українці, в Україні та за її межами, не навчимося дивитися здоровим поглядом на нашу власну історію, котра була, є і буде завжди тільки наша, адже її українськість настільки ясна, що так і кидається в очі, як би її не перекручував хтось на свою користь, до самого того часу нам важко буде позбавитися тієї нашої застарілої хвороби, що зветься “комплексом меншовартості”. А позбавитися цієї хвороби нам вкрай і вкрай необхідно, адже без цього ми ніколи не будемо там, куди нас кличе майбутнє - у лаві рівних та незалежних великих держав.

Москва, 1998 рік