Російські письменники та українська незалежність, або 1918 рік в Україні очима Михайла Булгакова

Не дивлячись на те, що сучасне російське суспільство дуже хворобливо сприймає факт відновлення Україною державної незалежності, а пересічному росіянину, який одурманений багатовікою імперіалістичною пропагандою, і досі здається, що “нема і ніколи не було” ані такої нації, ані такої мови (при чому любить посилатися цей пересічний росіянин на своїх культурних авторитетів, тобто на письменників та філософів минулого, в яких нібито й згадки не було про “якусь-таку Україну”), якщо ми уважніше перечитаємо тих самих письменників, ми знайдемо в їхній спадщині надто багато дуже цікавих і корисних для себе фактів. І тоді нам стане зрозуміло, що не тільки Шевченко та Франко, але й Пушкін та Лермонтов могли формувати своєю творчістю національну свідомість та почуття національної гідності у багатьох наших земляків. Звичайно, треба зауважити, що ці письменники, в силу об”єктивних причин, не були та й не могли бути прихильниками української самостійності, але в цьому і є сила справжнього таланту, - змальовуючи картину реальних подій, він не може відступити від правди, якою б прикрою вона не була і якою б мірою не суперечила вона поглядам самого автора.
Ось великий Пушкін у своїй славетній “Полтаві”, оспівуючи державотворницькі “подвиги” могутнього тирана Петра, зауважує, що український народ стогнав у цей час під ярмом свого північного сусіда, бачив у москалях своїх гнобителів і готовий був навіть скинути гетьмана Мазепу за його нерішучість в справі визволення України з московського поневолення:

Украйна глухо волновалась.
Давно в ней искра разгоралась.
Друзья кровавой старины
Народной чаяли войны,
Роптали, требуя кичливо,
Чтоб гетман узы их расторг.
И Карла ждал нетерпеливо
Их легкомысленный восторг.
Вокруг Мазепы раздавался
Мятежный крик: пора, пора!
Но старый гетман оставался
Послушным подданным Петра.
Храня суровость обычайну,
Спокойно ведал он Украйну,
Молве, казалось, не внимал
И равнодушно пировал.

“Что ж гетман? - юноши твердили,-
Он изнемог; он слишком стар;
Труды и годы угасили
В нем прежний, деятельный жар.
Зачем дрожащею рукою
Еще он носит булаву?
Теперь бы грянуть нам войною
На ненавистную Москву!
Когда бы старый Дорошенко,
Иль Самойлович молодой,
Иль наш Палей, иль Гордеенко
Владели силой войсковой,
Тогда в снегах чужбины дальной
Не погибали казаки
И Малороссии печальной
Освобождались уж полки”

І далі, в сцені зізнання Мазепи перед Марією, постає не підступний зрадник і не старезний шукач міфічної корони Полоцького князівства, як намагаються виставити українського гетьмана деякі російські історики, а людина, котра любить щирою любов”ю свою рідну землю і бажає для неї щасливого, незалежницького існування:

Давно замыслили мы дело;
Теперь оно кипит у нас.
Благое время нам приспело;
Борьбы великой близок час.
Без милой вольности и славы
Склоняли долго мы главы
Под покровительством Варшавы,
Под самовластием Москвы.
Но независимой державой
Украйне быть уже пора:
И знамя вольности кровавой
Я подымаю на Петра.

Таким чином геній Пушкіна визнає, що моральна перемога в цьому поєдинку залишилася на боці Мазепи, - людини, котра захищає свою Батьківщину перед навалою ворожої загарбницької сили царя Петра.
Інший великий російський поет - Михайло Лермонтов у поезії, яку присвятив Марії Щербатовій, характеризує вже долю сучасної йому України - “печальной отчизны”, якій доводиться “гордо переносить” ярмо імперського поневолення.

На светские цепи,
На блеск утомительный бала
Цветущие степи
Украйны она променяла,

Но юга родного
На ней сохранилась примета
Среди ледяного,
Среди беспощадного света. /.../

И следуя строго
Печальной отчизны примеру,
В надежду на Бога
Хранит она детскую веру;

Как племя родное,
У чуждых опоры не просит
И в гордом покое
Насмешку и зло переносит;

От дерзкого взора
В ней страсти не вспыхнут пожаром,
Полюбит не скоро,
Зато не разлюбит уж даром.

Хіба не велика пошана і любов до української нації і української людини відчувається в цих рядках видатного поета?
Але найбільш цікавими для сучасного дослідника повинні стати твори радянських письменників, які присвячені подіям в Україні в 1917-1921 роках, під час визвольних змагань українського народу за свою незалежність. Ці твори цікаві тим, що писали їх здебільшого безпосередні учасники цієї війни, люди, які були в ті буремні часи молодими, воювали на боці більшовицької Москви, а твори свої писали в часи сталінські, коли про своїх супротивників можна було писати тільки погане.
Існували детально пророблені варіанти кліше, котрі перекочовували з одного твору в інший і де українські вояки - борці за незалежність, обов”язково пиячили, влаштовували єврейські погроми і, також обов”язково, не знаходили собі підтримки серед широких верств українського народу. Мабуть, ці сумні факти також мали місце в реальному житті того часу, адже молодій державі під час запеклої боротьби із могутнім ворогом важко було стежити за суворим дотриманням дисципліни у військах, а серед вояків було багато людей малоосвічених, таких, що не розуміли, хто є справжніми винуватцями їхнього злиденного життя, і мстилися за свої негаразди на неповинних людях, але радянська пропаганда роздувала такі прикрі факти до велетенських розмірів, намагаючися створити із українських патріотів банду кровожерливих розбишак (щось на кшталт сучасних чеченських “бандитів”). І все ж навіть у творах найвідоміших апологетів більшовицької літератури проскакують постійно реальні факти справжніх подій в Україні того часу.
От, наприклад, Микола Островський у своєму славнозвісному романі “Как закалялась сталь”, описуючи вступ до свого рідного міста Шепетівки військ Української Народної Республіки після запеклих боїв їх з більшовиками у квітні 1919 року, натякає на те, що першою справою, яку влаштували втомлені вояки, було не пияцтво, і не погроми (це все в Островського буде потім, як і повинно бути у творі радянського письменника ), а організація постановки драми Тараса Шевченка “Назар Стодоля” у місцевому театрі, при чому з деяким глузуванням потомствений пролетар Островський зазначає, що українських вояків з радістю вітали представники інтелігенції - вчителі, священики та інші городяни. Аби не бути голослівним, наведу цей фрагмент майже повністю:
«Сейчас хозяин города - полковник Голуб, “краса и гордость” Заднепровской дивизии /.../ В единственном театре городка был устроен пышный вечер в честь прибывших. Весь “цвет” петлюровской интеллигенции присутствовал на нем: украинские учителя, две поповские дочери - старшая, красавица Аня, младшая - Дина, мелкие подпанки, бывшие служащие графа Потоцкого, и кучка мещан, называвшая себя “вильным казацтвом”, украинские эсеровские последыши.
Театр был битком набит. Одетые в национальные украинские костюмы, яркие, расшитые цветами, с разноцветными бусами и лентами, учительницы, поповны и мещаночки были окружены целым хороводом звякающих шпорами старшин, точно срисованных со старых картин, изображавших запорожцев.
Гремел полковой оркестр. На сцене лихорадочно готовились к постановке “Назара Стодоли”».
І ще цікавий факт із цього роману. Головний герой книги Павло Корчагін, прототипом якого, безперечно, був сам Микола Островський, потрапляє під арешт за спробу вбивства українського вояка і заволодіння його зброєю, та з-під арешту його випускають на волю, адже йому тільки шістнадцять літ, а за законами, яких дотримуються ці українські “головорезы и громилы”, як називає їх сам Островський, карна відповідальність за скоєний злочин настає тільки із вісімнадцяти літ.
“- А этого, - ткнул Соломыга пальцем на бумаги, - если хочешь, чтобы к ногтю прижали, поставь ему вместо шестнадцати лет восемнадцать. Крючок загни вот здесь, а то могут не утвердить”.
От такі ось виходять “бандити” за Миколою Островським! Як тут не подумати про те, що завдяки “доброті” цих “бандитів” Микола Островський зберігає життя і має, нарешті, можливість написати свій “вікопомний” шедевр “Как закалялась сталь”.
А от інший учасник боїв на Україні, російський письменник Аркадій Гайдар, у своїй повісті “В дни поражений и побед”, присвяченій боротьбі Червоної Армії з українськими повстанцями на Київщині, постійно підкреслює свою нелюбов до всіх українців, котрих він майже скрізь називає “хохлами”, і нелюбов ця грунтується на тому, що всі українці, і селяни, і городяни, і київська інтелігенція, і залізничні службовці, які як сказано у повісті, за наказом Петлюри відправляють під укіс більшовицькі поїзди, всі вони, за словами Гайдара, є таємними агентами українських самостійників і всіляко заважають присланим з Москви молодим більшовицьким курсантам встановлювати радянську владу.
От такими словами описує Гайдар Київ:
“- Красивый город!
- Да! Только уж очень в нем сволочи разной много. Сколько здесь скрывается агентов петлюровских, донских, иностранных, а то и просто бывшей черной сотни!”
І ще: “- Да, брат! Эти голода не знали, - показал Сергей на хохлов возле запряженных волами, груженых возов. - Это не то, что наши опродразверстанные крестьяне.
- Я думаю, что если бы они знали, что такое неурожай, то не кормили бы такое множество разбойничьих шаек. А то - там Струк, там Мазуренко, там Клименко... “
(Чи не читав Сталін цих рядків напередодні 32 - го року?)
Або ось такий пасаж: «Единственным носителем следов последней оккупации были вывески различных предприятий и учреждений, переименованные по указу атамана Петлюры на украинский лад. Сквозь плохо замазанную краской вывеску “Парикмахер” проглядывало “Цирульня”, вместо “Типография” - “Друкарня”».
І якщо для російського більшовика Голікова - Гайдара встановлення в українському місті Києві рідної української влади є “окупацією”, то не дивно, що й українські повстанці в нього є скрізь “бандити”, і помирають вони не героїчно, дивлячись перед розстрілом прямо у вічі своїм катам, а “нагло”, “бросая взгляды исподлобья”:
“Пойманный нагло смотрел на окружающих. Вывернули его карманы: письмо, приказ и желто-голубой значок. Офицер, бывший штабс-капитан, а теперешний атаман - Горленко/.../
... Возле каменной стены у церковной ограды, перед отделением курсантов, хмуро опустив головы, встали четыре человека, как пойманные волки бросая взгляды исподлобья. Сергей посмотрел на них холодно и спокойно.
На другой день эшелон быстро уносил курсантов домой - в Киев.
Встреча была устроена торжественная, с речами и цветами.”
Цікава й така річ - майже за десять літ до початку сталінських кривавих “етнічних чисток”, у 1923 році (час написання цієї повісті), майбутній “друг усіх радянських дітей” Гайдар висунув тезу, що, бач, існують на світі такі “погані” народи, що в “повному складі” не хочуть йти до “світлого майбутнього”, а значить, напрошується висновок, заслуговують на цілковите знищення з боку радянських “творців соціалізму”.
Особливе місце серед усіх творів, присвячених подіям 1917 - 1921 років, займає роман Михайла Булгакова “Белая гвардия”. Автор цього твору, людина обдарована й талановита, будучи свідком таких важливих для України того часу подій, як ліквідація Гетьманату в Києві, відхід німців, створення уряду Директорії на чолі з Петлюрою і Винниченком та захоплення Києва більшовиками, залишає в своєму романі погляд на всі ті події очима білогвардійця, людини старої, імперської Росії, котра виховувалася в дусі великодержавницької “єдіной і нєдєлімой” традиції, людини аристократичної дворянської породи, для якої більшовизм є, звичайно, великим злом, але, як виявляється, вона готова добровільно покласти на себе те більшовицьке ярмо, аби тільки не було ніколи ніякої незалежної України. І ось такий погляд людини російського духу, котра готова стерпіти над собою хоч чорта, аби тільки не було України, дуже яскраво показаний у цьому романі.
Почнемо з того, що в романі Булгакова діє дуже багато цілком реальних персонажів, а події, які описані в цьому творі, навіть у дрібницях цілком відповідають реальним подіям, котрі відбувалися в цей час у Києві та навколо нього. В романі згадуються й керівники Української держави Симон Петлюра й Володимир Винниченко, а до них і гетьман Скоропадський, діють у романі й українські військовоначальники, що визволяли Київ від чужинецької окупації - Євген Коновалець ( Торопєц у Булгакова ) й полковник Болбочан ( Болботун ), згадуються й такі реальні факти, як формування гетьманом для захисту Києва від військ Директорії добровільної дружини “Родина” з російських офіцерів і вбивство російським есером Донським німецького головнокомандуючого в Україні фельдмаршала Ейхгорна, і затвердження тим самим гетьманом Скоропадським Грамоти про федерацію з Росією, яка й стала, до речі, приводом для вибуху народного повстання проти гетьмана 14 листопада 1918 року.
Описано в романі й постання у місті Білій Церкві головного штабу цього народного руху проти гетьмана - Української Директорії, при чому цей факт є настільки неприємним для Булгакова, що він називає Білу Церкву не інакше, як “ничтожное место”:
“ Еще в сентябре никто в Городе < тобто Києві > не представлял себе, что могут соорудить три человека < Петлюра, Винниченко, Коновалець>, обладающие талантом появиться вовремя, даже и в таком ничтожном месте, как Белая Церковь”.
І весь роман рясніє такими місцями, де автор, Михайло Булгаков намагається, використовуючи реальні історичні події, всіляко паплюжити й обливати брудом й Україну, й українську ідею, тобто всю цю землю, на якій він сам народився і на якій здобував освіту, паплюжити цю землю тільки за те, що народ, який її населяє, захотів іти своїм власним шляхом. Булгаков відверто визнає нелюбов до всього українського у значної частини освічених російських верств, представником яких був і він сам, висловлюючись словами своїх героїв - російських офіцерів, що перебували у Києві в 1918 році:
“ - Я б вашего гетмана, - кричал старший Турбин, - за устройство этой миленькой Украины повесил бы первым! Хай живе вильна Украина вид Киева до Берлина! Полгода он издевался над русскими офицерами, издевался над всеми нами. Кто запретил формирование русской армии? Гетман. Кто терроризировал русское население этим гнусным языком, которого и на свете не существует? Гетман. Кто развел всю эту мразь с хвостами на головах? < тобто козаків – січовиків> Гетман”.
А от як дивляться російські офіцери на процес українізації:
“... - Край украинский, здесь есть элементы, которые хотят балакать на этой мове своей, - пусть!
- Пять процентов, а девяносто пять - русских!..
- Верно. Но они сыграли бы роль э... э... вечного бродила, как говорит князь. Вот и нужно было их утихомирить. Впоследствии же гетман сделал бы именно так, как ты говоришь: русская армия, и никаких гвоздей”.
Взагалі, якщо дивиться на ситуацію очима Булгакова, виникає така думка, що українці в Україні в 1918 році чинили якесь безглуздя і тільки російські офіцери були тією силою, яка могла зробити щось путнє. Але тоді постає цілком зрозуміле запитання: чому ж ці “хвалені” офіцери не могли взяти владу до своїх рук у країні “безглуздих” українців? Відповідь дає сам Булгаков:
“Были офицеры. И они бежали и с севера, и с запада - бывшего фронта < тобто з першої світової війни >- и все направлялись в Город < тут і далі - Київ >, их было очень много и становилось все больше /.../ Они все-таки сумели пробраться и появиться в Городе с травлеными взорами, вшивые и небритые, беспогонные, и начинали в нем приспосабливаться, чтобы есть и жить”.
Так що не такими вже й розкішними постають перед нами ті офіцери зі сторінок роману Булгакова. Розраховувати на власні сили вони явно не могли, вся надія залишалася тільки на закордонну допомогу. І ця надія висловлена у романі Булгакова так: “ - Господи, Господи! Если бы немцы не сделали этой подлости, все было бы отлично. Двух их полков достаточно, чтобы раздавить этого вашего Петлюру, как муху. Нет, я вижу, немцы играют какую-то подлую двойную игру. И почему же нет хваленых союзников? У-у, негодяи. Обещали, обещали...
Самовар, молчавший до сих пор, неожиданно запел, и угольки, подернутые седым пеплом, вывалились на поднос. Братья невольно посмотрели на печку. Ответ - вот он. Пожалуйста: Союзники - сволочи”.
“Сволочи” тому, що не допомогли офіцерам придушити незалежну Україну!
Але все-таки Михайло Булгаков був письменником великого масштабу, і, не зважаючи на те, що він особисто не хотів визнавати права українського народу на незалежність, попри всі його намагання очорнити українську національну ідею, як дорогоцінні перлинки серед бруду, пробиваються і в його творі паростки світлої правди про незалежницький рух в Україні, і якраз ці сторінки є для нас найцікавішими у романі.
Спробуємо проаналізувати їх.
Повертаючись до подій кінця 1917 року, до періоду встановлення в Києві національної української влади, Булгакову доводиться визнавати, що влада ця була встановлена самим народом, тобто тими мобілізованими солдатами, які повернулися з дезорганізованого фронту першої світової війни і заявили про своє бажання мати в Києві рідну українську владу.
Булгаков пише про це так: “... к концу знаменитого года в Городе произошло уже много чудесных и странных событий и родились в нем какие-то люди, не имеющие сапог, но имеющие широкие шаровары, выглядывающие из-под солдатских серых шинелей, и люди эти заявили, что они не пойдут ни в коем случае из Города на фронт, потому что на фронте им делать нечего, что они останутся здесь, в Городе, ибо это их Город, украинский город, а вовсе не русский”.
Звичайно, цитуючи Булгакова, завжди треба пам”ятати про його нелюбов до України і його намагання покрити брудом будь-яку світлу сторінку в її житті, але треба визнати й те, що тверезий погляд на події все-таки змушує іноді Булгакова визнати свою неправоту. Так іще один раз у романі Булгакову доводиться засвідчити, що український народ у цій запеклій боротьбі підтримував рідну українську владу, котра вела свій народ до незалежного існування. От як пише Булгаков про ту силу, котра підтримувала уряд УНР:
“Были десятки тысяч людей, вернувшихся с войны и умеющих стрелять...
- А выучили сами же офицеры по приказанию начальства!
Сотни тысяч винтовок, закопанных в землю, упрятанных в клунях и коморах и не сданных, несмотря на скорые на руку военно-полевые немецкие суды, порки шомполами и стрельбу шрапнелями, миллионы патронов в той же земле, и трехдюймовые орудия в каждой пятой деревне, и пулеметы в каждой второй, во всяком городишке склады снарядов, цейхгаузы с шинелями и папахами.
И в этих же городишках народные учителя, фельдшера, однодворцы, украинские семинаристы, волею судеб ставшие прапорщиками, здоровенные сыны пчеловодов, штабс-капитаны с украинскими фамилиями... все говорят на украинском языке, все любят Украину волшебную, воображаемую, без панов, без офицеров - москалей, - и тысячи бывших пленных украинцев, вернувшихся из Галиции.
Это в довесочек к десяткам тысяч мужичков?... О - го - го!”
І правильний висновок робить Булгаков - не Симон Петлюра винний у тому, що український народ піднявся на святу боротьбу за свою незалежність, не Петлюра, так хтось інший повів би народ на святе діло, якого він, народ, так прагнув і бажав. Булгаков пише: “... Симон. Да не было его. Не было. Так, чепуха, легенда, мираж. Просто слово, в котором слились и неутолимая ярость, и жажда мужицкой мести, и чаяния тех верных сынов своей подсолнечной, жаркой Украины... ненавидящих Москву, какая бы она ни была - большевистская ли, царская или еще какая.
И напрасно, напрасно мудрый Василиса, хватаясь за голову, восклицал в знаменитом ноябре “Quos vult perdese, dementat!” <Кого Бог захоче погубити, того він позбавляє розуму> - и проклинал гетмана за то, что тот выпустил Петлюру из загаженной городской тюрьмы.
- Вздор-с все это. Не он - другой. Не другой - третий.”
А от ще один приклад з роману, який переконливо свідчить про те, кого підтримували в цій війні українські селяни, а також і те, як до українських селян ставилися білі російські офіцери.
Поручик Мишлаєвський, один з “героїв” твору, розповідає про рейд свого загону по українських селах: « А в Попелюхе, это под Трактиром, еще красивее вышло. Поперли мы туда с подпоручиком Красиным сани взять, везти помороженных. Деревушка словно вымерла - ни одной души. Смотрим, наконец, ползет какой-то дед в тулупе, с клюкой. Вообрази - глянул на нас и обрадовался. Я уж тут сразу почувствовал недоброе. Что такое, думаю? Чего этот богоносный хрен возликовал: “Хлопчики... хлопчики...” Говорю ему таким сдобным голоском: ”Здорово, дид. Давай скорее сани”. А он отвечает: ” Нема. Офицерня уси сани угнала на Пост.” Я тут мигнул Красину и спрашиваю: "Офицерня? Тэк-с. А дэ ж вси ваши хлопци?” А дед и ляпни: “Уси побиглы до Петлюры” А? Как тебе нравится? Он-то сослепу не разглядел, что у нас погоны под башлыками, и за петлюровцев нас принял. Ну, тут, понимаешь, я не вытерпел... Мороз... Остервенился... Взял деда этого за манишку, так что из него чуть душа не выскочила, и кричу: “Побиглы до Петлюры? А вот я тебя сейчас пристрелю, так ты узнаешь, как до Петлюры бегают! Ты у меня сбегаешь в царство небесное, стерва!” Ну, тут, понятное дело, святой землепашец, сеятель и хранитель (Мышлаевский, словно обвал камней, спустил страшное ругательство) прозрел в два счета. Конечно, в ноги и орет: “Ой, ваше высокоблагородие, извините меня, старика, це я сдуру, сослепу, дам коней, зараз дам, тильки не вбивайте!” И лошади нашлись, и розвальни».
Герої Булгакова - російські офіцери та інтелігенти настільки просякнуті духом великодержавницького шовінізму, що не відчувають головного - що вони є чужими на цій землі.
Ось молоденький унтер - офіцер Миколка Турбін зустрічає на вулиці Києва, під час штурму міста українськими військами, маленьких хлопчиків із санчатами:
«“Катаются мирно так”, - удивленно подумал Николка и спросил у парня ласковым голосом:
- Скажите, пожалуйста, чего это стреляют там наверху?
Парень вынул палец из носа, подумал и сказал в нос:
- Офицерню бьют наши.
Николка исподлобья посмотрел на него и машинально пошевелил ручкой кольта в кармане. Старший мальчик отозвался сердито:
- С офицерами расправляются. Так им и надо. Их восемьсот человек на весь Город, а они дурака валяли. Пришел Петлюра, а у него миллион войска.
Он повернулся и потащил салазки».
Але не зрозуміти цим росіянам, чому їх не люблять, бо затьмарює їм очі система брехливих постулатів, які всмоктали вони в себе якщо не з молоком матері, то в школах та університетах, з книг відомих істориків та великих письменників. Така могутня і велична на вид, але хибна і хлипка всередині - система великої і неділимої Росії. І єдине, що залишається їм сказати, вслід за Булгаковим: “Петлюра, это так дико... В сущности, совершенно пропащая страна”.
Або навіть так: “страшная страна Украина!”
“Страшная!”, бо для них незрозуміла.
І недаремно вириваються з вуст однієї з героїнь роману отакі слова:
“Все, конечно, нас ненавидят!”
А хто винен? Хіба не самі?
Таким чином, роман Михайла Булгакова “Белая гвардия” хоч і несе в собі світлу правду про події української історії, проте читачеві цього твору не дуже важко побачити і те, як Булгаков намагається принизити або спростувати всі ті факти, подати їх у комічному світлі, і все те лише від того, що Булгакова безперечно мучає безсила злість з приводу українського відродження і йому нічого не залишається, як тільки глузувати, глузувати, глузувати...
Особливо яскраво це виявляється в сцені урочистого параду українських військ після вступу їх до Києва, і недаремно приділив цій сцені Булгаков цілих шістнадцять сторінок книжкового тексту - це майже окреме оповідання всередині цілого роману.
Чим більше вчитуєшся в текст цього уривку, тим більше приходиш до висновку, що на самого автора цей парад справив неабияке враження, враження такої сили, що Булгаков мимоволі потрапив під вплив цієї чарівливої сили, і позбавитися тих чар він так і не зміг. Та будучи вірним собі, своїй традиції, яку він вже не раз використовував у романі, Булгаков роздирає ці чари, перекручує їх своїми ремарками, вставками, які не мають нічого спільного із конкретною сценою параду, а мають на меті тільки принизити, звести до побутового рівня важливу історичну подію, і ,нарешті, виводить такий фінал, який, на його думку, повинен був показати читачеві всю мізерність великого свята української державності. І хоч це Булгакову не вдається, адже він занадто грубо перемішує високе з низьким, та все ж стежити за тим, як у свідомості автора борються два почуття, дуже й дуже цікаво.
Отже весь перебіг булгаківського оповідання цього разу розбивається нібито на дві частини. В урочистій красі постає перед нами церковна літургія перед початком параду, “хрустальные дисканты” “знаменитого хора Толмашевского”, а потім, з не меншою урочистістю, відбувається сам парад.
“В синих жупанах, в смушковых, лихо заломленных шапках с синими верхами шли галичане. Два двухцветных прапора, наклоненных меж обнаженными шашками, плыли следом за густым трубным оркестром, а за прапорами, мерно давя хрустальный снег, молодецки гремели ряды, одетые в добротное, хоть немецкое сукно”.
“Шли курени гайдамаков, пеших, курень за куренем, и, высоко танцуя в просветах батальонов, ехали в седлах бравые полковые, куренные и ротные командиры. Удалые марши, победные, ревущие, выли золотом в цветной реке.
За пешим строем, облегченной рысью, мелко прыгая в седлах, покатили конные полки. Ослепительно резнули глаза восхищенного народа мятые, заломленные папахи с синими, зелеными и красными шлыками с золотыми кисточками.
Пики прыгали, как иглы, надетые петлями на правые руки. Весело гремящие бунчуки метались среди конного строя, и рвались вперед от трубного воя кони командиров и трубачей”.
“Трепля простреленным желто-блакитным знаменем, гремя гармоникой, прокатил полк черного, остроусого, на громадной лошади, полковника Козыря – Лешко”.
“За Козырем пришел лихой, никем не битый черноморский конный курень имени гетмана Мазепы. Имя славного гетмана, едва не погубившего императора Петра под Полтавой, золотистыми буквами сверкало на голубом шелке.
Народ тучей обмывал серые и желтые стены домов, народ выпирал и лез на тумбы, мальчишки карабкались на фонари и сидели на перекладинах, торчали на крышах, свистали, кричали: ура... ура...
- Слава! Слава! - кричали с тротуаров”
“- Ото казалы банды... Вот тебе и банды. Ура!
- Слава! Слава Петлюри! Слава нашему Батько!”
“ - Слава Петлюри! Украинской народной республике слава!!!”
Одначе не все так красиво у Булгакова. Як іржа метал, роз”їдають ці чудові сторінки авторські уточнення: у натовпі людей, що прийшли дивитися на парад, влучно орудують злодії - карманники, і в когось уже вкрали коштовного годинника; духовенство, яке служить молебен українському вояцтву, - “продалося” (“попам дай синенькую, так они дьяволу обедню отслужат”); дзвони на Софіївській дзвіниці “тявкали”, бо “сатана влез на колокольню, сам дьявол в рясе и, забавляясь, поднимал гвалт”, і взагалі, виясняється, “всем, матушка, дурно. Всему народу чрезвычайно плохо.” От такі от діла! І навіть природа, разом із самим Булгаковим, чинить опір українській державності.
“То не серая туча со змеиным брюхом разливается по Городу, то не бурые, мутные реки текут по старым улицам - то сила Петлюры несметная на площадь старой Софии идет на парад”.
І сонце в цей час “совершенно красно, как чистая кровь. От шара, с трудом сияющего сквозь завесу облаков, мерно и далеко протянулись полосы запекшейся крови и сукровицы. Солнце окрасило в кровь главный купол Софии.”
І навіть Богдан Хмельницький з постаменту свого пам”ятника намагається “улететь”, невдоволений тим, що з-під його ніг збивають українські патріоти напис, який, між тим, іще з 1888 року (дата встановлення пам”ятника) повідомляв: “Богдану Хмельницкому единая неделимая Россия”.
А от, нарешті, й апофеоз, на думку Булгакова. Серед натовпу на Софіївській площі з”являється більшовицький агітатор і у своїй промові підбиває людей боротися за “комунію”. Хтось, на прізвище Горболаз, український поет та автор антології української поезії, намагається затримати комуніста, та на допомогу останньому приходить його товариш, із характерним прізвищем Щур. Він звинувачує Горболаза в тому, що той злодій і вкрав у нього, Щура, годинник, агітатор тим часом зникає, а українського поета хапають українські вартовики і б”ють його. Із явним злорадством описує це Булгаков: “...Шел по истоптанной мостовой человек с блуждающими в ужасе и тоске глазами, в расстегнутой и порванной бекеше и без шапки. Лицо у него было окровавлено, а из глаз текли слезы. Расстегнутый открывал широкий рот и кричал тонким, но совершенно осипшим голосом, мешая русские и украинские слова. ...Сзади окровавленного ползла взволнованная толпа, мелькал на папахе золотогалунный хвост и концы двух винтовок. Некто, туго перепоясанный цветным поясом, шел рядом с окровавленным развалистой походкой и изредка, когда тот особенно громко кричал, механически ударял его кулаком по шее; тогда злополучный арестованный, хотевший схватить неуловимое, умолкал и начинал бурно, но беззвучно рыдать”.
Отак більшовики обдурили українців, нібито хоче сказати Булгаков, завершуючи цим епізодом сцену параду. І, мабуть, не варто би тут цитувати цей епізод, так сильно просякнутий ненавистю, якщо б Булгаков наприкінці його не висловив нарешті своєї головної ідеї, ідеї, яка самого його тримала в роки радянської влади при житті, його, Михайла Булгакова, російського дворянина - монархіста, змушеного долею жити в більшовицькій державі. Спочатку цю ідею в романі висловлює білогвардійський офіцер, який бачить, як б”ють Горболаза, і реагує на це так:
“- Так его, так его. От сердца отлегло. Ну, одно тебе скажу, Карась, молодцы большевики. Клянусь честью - молодцы. Вот работа, так работа! Видал, как ловко орателя сплавили? И смелы. За что люблю - за смелость, мать их за ногу”.
І потім в романі ця ідея набирає все більшої сили. Головний герой “Белой гвардии” Олексій Турбін одужує після поранення від петлюрівської кулі в той самий день, коли більшовики вибивають українську владу із Києва. І оспівує Булгаков “этот важный и исторический день” так: “За окнами расцветала все победоноснее студеная ночь и беззвучно плыла над землей. Играли звезды, сжимаясь и расширяясь, и особенно высоко в небе была звезда красная и пятиконечная - Марс”.
І інший білий офіцер, Шервинський, «вынул из кармана огромную сусальную звезду и нацепил ее на грудь с левой стороны». «Он ... пел пронзительно /.../ “Жить, будем жить!!”».
Жити у новій більшовицькій імперії.
Цим самим шляхом пішов і Булгаков. І те, що Україна залишалась російською, і, таким чином, збереглася Російська імперія, хоч і в іншому, більшовицькому, вигляді, мабуть, зігрівало письменникові душу. І в цьому є його трагедія, трагедія людини, котра творила “Майстра і Маргариту” і в той же самий час, за рік до власної смерті, писала п”єсу “Батум” до шістдесятиріччя з дня народження Сталіна.

1998 рік. Москва.

Додано (01-Квіт-08, 09:06)
---------------------------------------------
Вірний зі Стародубщини.

Чому нас вчать найвидатніші історики Росії, або Як побороти комплекс меншовартості.

“У нас немає своєї історії тому,
що Ключевський, Соловйов, Карамзін
писали, що у нас немає своєї історії”

Із розповідей одного українця.

“Хто має вуха, аби почути - нехай почує!”

Матвія, 11:15

Найтяжчі кайдани це ті, котрі обтяжують душу, особливо коли ми накладаємо ті кайдани самі на себе. Завжди гостро стояло для України історичне питання, і скільки серед наших палких патріотів було таких, що тільки скрутно кивали головою, вказуючи на видатних російських істориків, які нібито раз і назавжди доказали всьому світові, що не могло бути ніколи раніш в історії ніякої Української держави, та й сам український народ відгалузився тільки нещодавно від “великого дерева” російського. І справді, здавалося б, що російські науковці-історики, од самого початку своєї історичної науки, від Татищєва та Карамзіна, і далі, через все ХІХ століття, і потім, в радянські часи, багато зробили для того, аби, наприклад, повністю заперечити факт існування українського народу в добу Київської Русі, і попрацювали на цьому терені дуже і дуже плідно. Але якщо кожен із нас самостійно візьме до рук книгу будь-якого, навіть найавторитетнішого російського історика, та спробує, знов-таки самостійно, докопатися до істини, він обов’язково прийде до висновку, що підмурок, на якому збудовано цей величний палац російської історичної концепції, дуже і дуже неміцний, і може, розхитавшися, вельми швидко повалити всю оту чудову, на перший погляд, будову. І як не намагаються видатні російські історики - Карамзін, Соловйов, Ключевський та інші, заперечити факт існування українського духу в історичному часі, це їм не вдається, адже суперечності роздирають їхні гіпотези майже на кожному кроці. І це можна побачити запросто, якщо, звичайно, позбавитися ляку перед авторитетами, бо як ми знаємо, жоден авторитет не може бути непохитним, а розумна людина повинна, взявши від великих попередників те, що вона вважає вірним, сміливо іти далі, шукаючи нових істин. Саме в цьому поступі і є прогрес людства. Я ж, в даній праці, використовував свідчення тільки відомих російських істориків, чиї прізвища можна знайти в кожному підручнику з російської історіографії.

Отже, сміливо вступивши на шлях історичного та логічного аналізу, почнемо з того, що іще у ХVІІІ столітті, тобто з самого початку розвитку російської історичної науки, перед дослідниками постало питання - як міг існувати на такій величезній території, яку об’єднувала в собі Давньокиївська Держава, один єдиний слов’янський народ, чи, навпаки, він, цей народ, природно повинен був уже в ті далекі часи розпадатися на окремі етнічні частини, що відрізняються одна від одної в мові, культурі та побуті, по-перше через ту далеку відстань, яка роз’єднує їх, і по-друге, через те, що ті групи слов’ян, які відійшли від Києва на схід та на північ, тобто на територію сучасної Росії, і створили майбутню російську націю, зустріли на цій, новій для себе землі ті фіно-мордовські племена, які мешкали тут з давніх давен, і, перемішавшись з якими, вони й створили нову націю.

Про це пише й Василь Татищєв (1686 - 1750), один з “батьків” російської історичної науки, в “Истории Российской с самых древнейших времен”. Він пише, що у Новгородській землі, там, де виникли перші центри російської державності, жили раніш фіно-угорські народи, а потім ці землі заселилися слов’янами, які взяли назву русів, і “чрез так много тысяч лет народы преходя мешались, иногда пленниками и покоренными себе размножались, иногда пленением и обладанием от других язык свой переменить и оставить принуждены были” (М-Л, 1962, т.І, стор. 313).

Також і інший російський історик ХVІІІ століття Болтін у своїх працях зазначав, що саме змішання з прикордонними племенами, та іще “завоевания татарские” породили “перемену древнего образа жизни, и обычаев, и поверьев”, і створили, таким чином, нову націю московську, на відміну від старої нації київської.

Визначний російський історик наступного століття Сергій Соловйов (1820-1879) у головній праці всього свого життя “Истории России с древнейших времен” теж свідчив про ту відмінність, яка відрізняла киян від мешканців північного Володимира іще у дотатарські часи (М., 1960, кн. ІІ, стор. 18). Замислюючись над питанням, як пов’язати в єдине ціле долю українського, чи “південноруського” за Соловйовим, Києва, та російського “північноруського” Владимира, цей історик так писав: “Господствующие обстоятельства взяли свое: степная Украи