При вежі придорожньої тополі Буває – читаєш вірші чи слухаєш пісню чи дивишся картину начебто українського поета\митця\маляра, а воно – неукраїнське, хоча виголошене\намальоване українською мовою\українськими кольорами. Ні-ні, та й видає щось фальшиву нотку і чуєш чужий мелос, чужу настроєвість, чужу душу. Мистецтво обдурити неможливо. Скажімо, дивишся на „Чорний квадрат” Малєвіча і бачиш не слов’янську натуру, а чужинецьку. Читаєш Пастернака і бачиш не російську мелодику, а таки єврейську. Слухаєш численні рок-групи і чуєш не нашу чебрецеву мелодику, настояну на зорях Чумацького шляху і грушевих садах України, а ворожі нашій натурі африканські ритми. Хоча слова можуть бути і начебто українські (якщо їх ще можливо розібрати)...
Але в хвилину душевного сум’яття береш, скажімо, томик Леоніда Талалая:
„... І мимоволі прагнеш самоти
хоч пишеш, усамітнившись листи
і розумієш: всі твої писання
не варті незрадливого мовчання.
І грієш пізнє яблуко в долоні,
і переводиш погляд на вікно,
де виноград на світлім підвіконні
переграє у бутлі на вино”
і – чуєш: це – твоє, українське, хоча нема тут клятв та іншої патетики про любов до України.
Не клянеться в любові до батьківщини і Микола Андрієнко – він просто живе нею. Пригадую, якось ми давали в „Сіверщині” його фотографію – стоїть він, у білій святечній сорочці, серед селян; хтось з велосипедом- основним сільським транспортом , хтось руками набитими розводить, а Микола Андрієнко чується серед них своїм. І вони знають його своїм – він не тікав, він був завжди з цими людьми – чи коли виборював незалежність України в бунтівному Народному Русі, чи коли тепер упорядковує районне життя на посаді голови районної державної адміністрації, як представник Президента України і Української народної партії.
Дивина не в тому, що він ще й вірші пише. Дивина в іншому – вірші ті не покриті фальшивою позолотою лукавства. Він просто вірує „у чисте синє небо, у пшеничні золотисті ниви”. Він, певно, щасливий, бо знає – „не розійдуться дороги у моєї долі і Вітчизни”. А що більше треба?
Микола Андрієнко знає, що „найсвятіше – дитина і мати” і він захоплено бачить як від п’янкої і легкої гріховності „Чумацьким шляхом уперше йшло на землю чиєсь життя”. Таке бачення і є щастям, а не матеріальні дібра. Сказано бо в Євангелії – що тобі, якщо багатств назбираєш, а душу втратиш? Микола Андрієнко, як свідчить його поезія, дбає про душу.
Але й душу, життя своє він бачить невіддільними від України:” Я караюсь з нею -- і воскресну, як в бою нерівному загину...”. Тут читається одвічна козацька віра про незнищенність життя – подивіться на так звану козацьку архітектуру, хоча б Катерининську церкву в Чернігові – вона заснована саме на вірі в незнищенність життя. Йдеш навколо цього храму раз, удруге, втретє, а з четвертого разу губиш початок і вхід у храм, зливаються архітектурні елементи і ти мимоволі думаєш – життя безкінечне. Ця ідея була витлумлена роками совєтчини, але бачимо, що і в поезії Миколи Андрієнка, який явно не вивчав філософії козацького бароко, вона вперто проривається.
Микола Андрієнко справедливо бачить щастя „
Якщо діти малі,
Хліб і сіль на столі
І є з ким
Розділити тривоги”.
Бачить він і „біча”, загубленого довгим совєтським рублем, бачить і гірко карається, що в добу українського просвітлення, коли співало від щастя серце, коли їхали гості високі „при шаблях, в ясних жупанах”, щоб засвідчити нерозривність із золотою козацькою добою України, не так сталось.... Коли роз’їхались важні гості – „залишився люд колгоспний Здебільшого, злий і п’яний”. Бачить він і традиційного нашого хохла, викрученого роками неволі в продажності „до голих п’яток”. Просить він іменем пам’яті про Богданові однострої і Залізнякові юрби та полки, просить прощення у Патріарха Володимира за оте поховання, що вилилося у „чорний вівторок”. Але Микола Андрієнко живе з цими людьми, як може, їх приводить до тями і певний, що любитиме „навіть незрячу зачаровану землю свою”.
Поет бачить, що він не рівня тим поетам-естетам, які вправно майструють красиві сонети. Але бачить він і тих хитруватих поліських дядьків, які не зупиняють тих хвальковитих естетів перед ярами й проваллями – „Вони ж бо дороги у нас не питали!”. Андрієнку й питати не треба, бо не відділявся від свого носівського народу.
... І коли буде настрій відкрийте вірш і прочитайте з коханою про ностальгійну ніч „із присмаком любові і вина”. І серце вистигле, якщо й не збудиться, то оживе пам”яттю. Про свій рід і нарід. Бо він – з любові.
Василь ЧЕПУРНИЙ,
Голова чернігівського обласного товариства „Просвіта” імені Т.Шевченка.
