Кримські враження
Севастополь, що терпить українські кольори Жінчина інститутська подруга давно звала приїхати в її рідний Севастополь і ось вибралися – досить комфортний поїзд із Києва домчав за 17 годин. Зустрічаючих я попередив зразу:” Говоритиму по-українськи!”. Вони зовсім не перечили, хоча стереотип „Севастополь – город русской славы”, може, більше сидить у головах українців, ніж мешканців самого міста. Власне, своїм його мають повне право вважати і греки, що першими тут заснувалися (Херсонес у межах Севастополя!), і татари, що звали його Білим містом, і українці, оскільки перший флот на Чорному морі був таки український, і росіяни, які угніздилися тут завдяки розширенню своєї ненаситної імперії.
Місто доволі чисте – відчувається, що довгі радянські роки було закритим. Пляжі кам’янисті – бухта Кругла, де ми купалися першого дня, як і всі інші бухти, в камені. Погода, як у Чернігові – мабуть, відчувається розташування міста на 18 бухтах. Спеки, такої характерної для Криму, у Севастополі ми не відчули. І – може то мені так здалося – щось я ні цикад голосних не почув, ні йодистого морського запаху. Може, це літо таке?
По всьому місту розвішані величезні плакати із зображеннями російських адміралів і словами „Мы имеем право на русский язик, образование, самоуправление”. Без підпису. Певно, адмірали покійні так казали... Якщо ж серйозно – а хто те право відбирає?! Я, до речі, у книгарнях аж дві українські книги побачив – одна з них фантастика Дяченків „Дика енергія”, а газет із київських – жодної, з україномовних дві: просвітянську „Кримську світлицю” і „Флот України”. Зате багато українських кольорів в оформленні вулиць. Набагато більше, ніж у Чернігові. І в Севастополі, до речі, тризуб висить, а не масонські зірки, як оце недавно соціалістична міська влада в Чернігові порозвішувала...
А малому севастопольцю Максиму я подарував цікавенні диски з історії та географії України – з мультиками і загадками. Представився ж йому:” Дядько Василь з України”.
Херсонес, де й каміння говорить
Це не передати – як пахне древній Херсонес! Каменем, морем, вином, історією... Володимирський собор, відновлений незалежною Україною, гордо стоїть над фундаментами грецьких кімнаток (щось вони дуже вже маленькі були!), винарень, вузеньких вуличок. А в ньому – аж три ікони Алєксандра Невського, зятя татарського! До чого цей церковно-політичний несмак, якщо в такому соборі місце тільки грецьким святим-великомученикам, та ще може святому князю київському Володимиру, що тут охрестився, та його бабці Ользі, що приймала хрещення у Константинополі! А північний російський діяч Золотої Орди , що помер, обпившись кумису – бр-р-р... Та ще й біля самого вівтаря візантійського храму – рекламні вивіски храмів Новодєвічого монастиря, Ростова, Ярославля. Агов, лапотная Русь, куди до еллінізму?
До речі, про лапті
В іншому Володимирському соборі (усипальниці російських адміралів), де я молився за відсутності українського храму, бачив істинно русскаво чєлавєка – у сорочці – косоворотці, підперезаний якимось шнурком, у полотняних штанях, чомусь тільки туфлі були сучасними. Хрестився „істово”, при позіхах рот хрестив, поклони клав глибоко поясні. Службу, певно, розумів краще за мене – я, скільки не чую, а так звану церковнослов’янську мову не можу розібрати: не сприймаю отих „вонмім”, „пакі і пакі”... Євангелію, як і прийнято в російській церкві, читали задом до людей – цього я теж не розумію, адже Євангеліє перекладається як Добра Звістка, Блага Вість. Кому ця Вість? Богу? Звісно, ні – Він і так це все знає. Звістка – людям! Чого тоді від людей відвертатися?!
Сподобалося, що храм живий – зразу видно, що прихід постійний, а не напханий пляжними зіваками, як це буває на південному березі Криму. Діє паломницька служба, А от у проповіді священик абсолютно недоречно цитував імператрицю – таке враження, що спеціально нав’язують, щоб штучно наростити святість канонізованих московською церквою осіб імператорського дому. Он і в чернігівських храмах зобов’язали батюшок повиставляти „ікони” царя Ніколая Другого та його сім’ї поруч з іконами Богородиці та Спасителя. Глум політичний, а не пошук шляху до Царства Небесного.
В Євпаторії і бомжі говорять українською...
І зовсім це не жарт – сам чув уранці, як бомж торохтів порожніми пляшками і питав про якийсь „перший номер”. Хоча, звісно, українську в Криму можна почути тільки від відпочиваючих з Великої України. Але ні, брешу – у мене там є знайома баба Таня, яка на набережній травами торгує. То вона 25 років тому переїхала в той спечний Крим з Кривого Рогу і говорить так, наче вчора звідти – жодне російське слово до неї не пристало! Я у баби Тані щоліта беру чабан-чай – взимі, під час Великого Посту, о, які запахи від того бабиного чаю йдуть! Тож і побачивши її цього літа, мало не заволав:” Драстуйте, баба Таня!” Вона жалілася, що трави мало – погана зима була, у Криму персики померзли, багато винограду. Мало і у баби Тані торгівлі – купив хоч адамові яблука.
Кримська преса
Коли в Севастополі кіоскерка почула мою українську мову, стала пропонувати „Кримську світлицю”. Я відмовився, бо це число читав ще в Чернігові, Вона:” Вот видите – не хотите брать, а потом возмущаетесь!» Вияснити, хто „возмущается”, не вдалося, але сам факт хоч такої присутності української преси порадував.
„Кримська правда” обурено сичить на все українське, татарське, неросійське: якісь два поселення вернули собі історичні назви, татарське та грецьке, то і ґвалту, і крику! Затулін демонстративно друкується цілою колонкою – нате, мовляв, вам, заборонили в’їзд в Україну! Обурюються всі ті наволоки, що Україна вперше вимагала в день ВМФ Росії підняти на кораблях Чорноморського флоту РФ прапори країни перебування, тобто України.
У тій же „Кримской правде” – відповідь якогось Шишкіна (чув хто такого письменника?) на заклик провідних українських письменників щодо захисту української мови. Що воно тільки не пише! Ну, наприклад, якщо йому вірити, то в Одесі поширюється листівка, підписана „действующим народным депутатом” (прізвище якого, звісно, не названо, щоб до суду не йти за брехню):” Недовго вам залишилось потерпати від москальсько-жидівської окупації...Вже неподалік той час, коли комуно-кацапська влада повтікає туди, де її місце – в Західну Монголію. ... Тим, хто буде чинити нам опір, шлях один – на гілляку на очах всіх чесних українців”. Бред сивої кобили, як казав колишній Президент Леонід Кучма. Навіть до нього дійшло, що Україна – не Росія, а такий собі „пісатєель” Шишкін не може придумати нічого правдоподібного і вдається до печерних прийомів. Ще потерпіть його „творєніє”:” Не русские беспаспортные маргиналы набежали, как тараканы, заселили святую землю этнических украинцев. Наоборот: украинцы активно расселились по юго-востоку и Крыму, на исконно – русской или завоёванной с народами империи (так все-таки – російська земля чи завойована Росією? – В.Ч.) территории… Никогда русский народ не насиловал другие народы, русские люди не принуждали соседей говорить только на русском языке». Ой ти гой єсі та й годі!
Кожна нова кримська влада їде на поклін до Москви, видаючи це за розвиток страх як вигідного співробітництва. Поїхали і цього разу ставленики Партії регіонів – голова ради міністрів та голова Верховної ради Криму. І преса розтрубила і про окреме постачання газу для Криму (хоча окремої труби нема!), і про інвестиції, і про міст Керченський... А в’їдлива татарська журналістка у газеті „Первая крымская” написала у статті ”Новые московские мифы»:»До сих пор все достижения крымской автономии в сотрудничестве с Москвой увенчались открытием единственного магазина массандровских вин на Комсомольском проспекте российской столицы да отчетами фонда «Москва –Крым» об отдыхе детей и ветеранов в здравницах полуострова…»
Караїм – міський голова
Пам’ятник унікальному чоловікові – міському голові Євпаторії Семену Дувану відкрито у місті. У 35 років він став головою зачуханого напівсела і перетворив у місто- всеросійський курорт: було прокладено залізницю, пущено трамвай, а головне – відкрито унікальні лікувальні властивості озера Мойнаки, у солоній ропі якого і ми один раз повисіли, нетонучі. Після комуністичного перевороту Семен Дуван утік у Францію, де ще прожив 40 років. Зберігся його власний будинок і є вулиця його імені. За національністю – караїм, рідкісна нація, яка сповідує іудаїзм без раввинських забобонів, за що й переслідувалася євреями.
Українці йдуть. Як страшно!
Біля Іллінського храму – стаціонарна вивіска „Осторожно! В Евпатории появился Киевский патриархат!” І далі детально брешуть про патріарха Філарета, про архієреїв, які вже повмирали (вистачає совісті і на покійних писати!), одне слово – все у стилі Москви. А що ж їх так сколотило? Виявляється, у місті є громада УПЦ Київського патріархату, настоятель якої отець Ярослав провів освячення пасок прямо в полі, оскільки влада не дає місця навіть для будівництва храму.
Зате, до речі, в Іллінському храмі, збудованому греками і для греків, росіяни провели ремонт і грецьких святих-великомучеників замалювали Ксенією Петербурзькою, Іоаном Кронштадтським, сім’єю царя Ніколая Другого... Я потрапив на службу митрополита Лазаря, коли він поминав „о княгине российской Ольге...” Як кажуть у Чернігові, шо попало...
Текіє-дервіш
Це своєрідний монастир блукаючих дервішів – знову таки своєрідних монахів мусульманства. Вони молилися ...танцюючи. Ну, оцінювати чужий монастир не варто, але такий комплексів у світі збереглося тільки три – у Євпаторії, в Єгипті та в Туреччині. Хранителька Аніфа-ханум розповіла, що мусульманство привласнило собі філософію дервішів. Пили воду з джерела зі вставленими срібними пластинами, стояли в якихось „колах сили”, були в залі, де 150 років тому кружляли дервіші, були біля руїн мечеті, у якій, замкнений, обгавкав мене пес Султан (гавкіт був ознайомлювальним, не злим – він радів, що хоч хтось на нього увагу звернув). Кажуть, це місце знімає напади астми, нормалізує кров’яний тиск.
А в музеї кримсько-татарської культури я побачив так багато українського: і вишивка була явно з галицькими мотивами, і глек коуман цілком відповідає нашому куманцю – не дивно, адже українці становили значну частину населення Кримського ханства, хоч і не з власної волі. І в кого після цього повертається язик заявляти, що Крим – неукраїнський?
Василь ЧЕПУРНИЙ.