Роздуми мирянина в престольне свято єдиного в Україні храму чернігівських святих мучеників князя Михайла і боярина його Федора

Патрони цього храму змушують піднести дух чернігівця – адже чому московський цар Іван Грозний звелів забрати з Чернігова мощі святих князя Михайла і боярина Федора? Тому, що не вистачало Москві святощів! Не вистачає їх і тепер, як не вистачає Москві і наших робочих рук (гастарбайтери), наших працьовитих людей, без яких освоєння ні Тюмені, ні Далекого Сходу, ні Сахаліну, ні Магадану не могло обійтися.
Москва пнеться, як жаба на корч, за титулом „Третього Риму”. А де б вона була без чернігівців – скажімо, навіть один із перших її митрополитів, проголошених святими, Алексій (не Рєдігер, звісно, ні) – чернігівець, тобто син чернігівського боярина. Сьогодні вартує згадати і брянського князя святого Олега – прямого родича чернігівського князя Михайла. Уже б нащо, здавалось, викапенними москалями є суздальські святі, але ж Єфросинія Суздальська – внучка чернігівського князя Михайла! А Марія, що в Ростові літопис склала –і це для москалів була така дивина, що й її ладні канонізувати були ще мало не за життя. А теж – із роду Михайлового!

Великий князь чернігівський, київський та велико новгородський Михайло об’єднував собою усю практично Русь, доки Московія ще в болотах комарів поза межами історії годувала. Але давайте порівняємо трьох князів – чернігівського Михайла, галицького Данила та північного Алєксандра, прозваного Невським. Перший не поклонився язичницьким кущам та вогням у Батиєвій ставці, хоча самому хану був готовий скласти поклін, оскільки Бог попустив його владу над нашим краєм. Михайло поплатився головою і знаходяться, як не дивно, сучасні вчені, що вважають його позицію формою егоїзму (Петро Толочко, книга „Інтриги на Древней Руси”). Добрий егоїзм – шию під сокиру підставити, покласти за Христа і тіло, і душу! Ну, але цих комуністів – розгойдувачів вигаданої „колиски трьох братніх народів”, не зрозумієш на тверезу голову.

Данило галицький поклонився і хану, і кущам його, а Невський навіть помер у шатрі ханському, обпившись кумису і ставши татарським зятем (за іншою версією – названим братом татарського хана). Невський записаний в історії кривавими літерами через братню зраду та нищення татарськими мечами Великого Новгорода. Сам накликав на північні землі чужинців для розправи! Оце святий у московській церкві – круто! Данила галицького ми знаємо і шануємо, а надто тішимося, що Папа римський йому цяцьку дав – корону. Хоча душу ж свою він продав, поклонившись язичницьким ідолам. Невського тільки за наказом Петра Першого проголосили святим і хоча випускники Ленінградської духовної академії сумніваються чи є в тій Александроневській лаврі його мощі, але вся Росія прославляє князя – татарського кревника. Я був у Володимирському соборі в Херсонесі, де начебто охрестився князь Володимир, то в одному тільки храмі – три ікони із зображенням Александра Невського! До чого тут лапотная Московія, якщо це храми еллінської культури, де місце хіба що святому Володимиру та його бабці Ользі, а то все мають бути ікони грецьких великомучеників! Як каже російське прислів’я, нахальство – второе счастье.

А ми, рахманні, мовчимо, маючи багатство духовне, на яке у Москви аж слинки течуть – а ми його не знаємо! Дозволяємо виставляти у древньому Спаському соборі Чернігова чи в питому українському козацькому місті Прилуках мало не нарівні з іконами Богородиці т.зв. ікони російського царя Ніколая Другого, прозваного українцями за життя Кривавим – і нічого, „нехай каже, може, так і треба!” (Т.Шевченко). Чи ж дивно, що в Україні нема більше жодного храму святих мучеників чернігівських Михайла і Федора?! Один ще є в Москві, та ще один у Канаді. Все. Бо невигідно було російському синоду та його обер-прокурорам (теж мені, „канонічні” – церква з жандармами на чолі!) будувати в Україні храми українським святим. Зате подивіться скільки наставлено храмів Казанської ікони Божої Матері – незрівнянно ж більше, ніж храмів Володимирської\Вишгородської ікони Божої Матері. Це щоб показати – мовляв, і Казань наша! А про Вишгородську Богоматір краще було й не згадувати, бо ж викрадена ця наша святиня розбійником Андрієм суздальським, якого в насмішку звали Боголюбським (не тому, що Бога любив, а тому що село так звалося – Боголюбське. До речі, зверніть увагу – всі північні князі, які тільки й можуть зватися історично російськими, сиділи у селах – міст бо там не було. Селом, посєлєнієм була і Москва, коли там князь Калита сидів. Це в той час, коли Чернігів уже у візантійських та рабських літописах містом звався і гордий Царгород данину Чернігову уже платив! ).

Свято Михайла і Федора дає змогу подумати й над тим, що ми також можемо наслідувати їх приклад – слава Богу, сьогодні ні вогню, ні кущам поклонятися новітні язичники не вимагають. Але ми самі добровільно і несвідомо поклоняємося новітнім „кущам”. Скажімо, чи не є тим же „кущем” телевізор?! Приходимо з роботи і – на поклін до ящика з убивствами, оголеними тілесами, пропагандою содомського гріха... Колись святий Лаврентій Чернігівський говорив, що будуть у хатах замість ікон рогаті ящики стояти – діду не вірили, мовляв, уже трохи того... Аж хіба не так тепер – сучасні квартири так збудовані, що в простінках навіть місця для ікони нема, зате для телевізора є. І що з нього добре можна почути чи побачити?!

Відмовитися від поклоніння телевізору сьогодні – це треба зусиль, може, не менших, ніж треба було святому Михайлу від поклоніння кущу. Правда, у князя був духівник, який його підтримав і причастив святих тайн, а в наш час багато хто має духівника? Ні, скажу інакше навіть – багато хто знає, що воно таке за поняття „духівник”?!

Покійний Папа римський Іван Павло Другий (на відміну від московських попів ми і католиків шануємо, якщо діло говорять) часто закликав мирян: ”Не бійтеся бути святими!” Ми так навчені, що святий – це такий вихудлий, замучений, у якомусь лахмітті тощо. Юродивий да і тільки! Хоча, юродство, до речі, тільки в російській церкві отримало таке „хождєніє”, в інших такого нема – якщо в грецькій церкві за всю її історію є 6 святих-юродивих, то в російській тільки за два століття – більше двох десятків. Не шанувалося юродство і в Україні, бо наші предки були грамотними, читали Євангеліє і знали – тіло є храмом для душі і не можна його тримати свідомо у бруді та нечистотах.

Так ось бути святим сьогодні -- зовсім не означає покинути дім, сім’ю, роботу, жити десь у скитах та норах. Це, може, легший шлях духовного подвигу, ніж жити в сучасному світі з усіма його спокусами і утримувати себе в рамках християнської моралі. Сьогодні бути добрим християнином, може, важче, ніж у часи святого Михайла загинути смертю хороброго. До того ж, це й не бозна які рамки тої доброти – хоча б не впиватися, не палити, не ворогувати, не красти, навіть якщо воно державне – тобто наче й нічиє, не заздрити – нічого нового, все давно Христом сказано... Ми цілком можемо співвідносити себе зі святими Михайлом і боярином його Федором! Реально співставляти. Ось, скажімо, хіба не вартує на фоні зради Мороза згадати про подвиг боярина Федора, якому пропонували ханці – відречись від свого князя, поклонись кущам і матимеш ярлик на княжіння в Чернігові. Не відрікся, не поклонився, не пішов у „широку коаліцію” з окупантами. Та хіба атеїсту, себто безбожнику, соціалістичному Сан Саничу можна щось доказати прикладом давньоукраїнського боярина! Гай-гай!

До речі, а якою мовою говорили святі чернігівські князь Михайло і боярин Федір? Російською? Але ж вона утворена десь так столітті у 17-у хіба що. Не вірите – читайте російського мовознавця професора Шахматова! Церковнослов’янською? Даруйте – такої мови в природі не існувало! Це діалект староболгарської мови, добре зросійщений останніми двома століттями. Зрештою, в будь якому разі – це мова книжна. Тож якою мовою, крім української, могли говорити у тому далекому 13 столітті наші патрони?! І хто там сміє заїкатися про безблагодатність нашої мови?! Чи не ті, чиї предки в московських болотах лапті губили, а в літописах самояддю обзивалися?! Ви не думали – що воно таке „само-ядь”, хто кого їсть?

Ще на один роздум наштовхує храмове свято єдиної в Україні ТАКОЇ парафії. Московська церква виховала у нас хибне уявлення про церкву, як про обрядову секту єпископів та попів. Натомість приклад святих мучеників – мирян ще раз навертає нас до українського погляду на соборний устрій Церкви: складається вона з трьох частин – єпископату, священства та мирян. І жодна частина не може бути зневажена! Без однієї з цих частин нема Церкви! Главою нашої Церкви є Христос, але членами Тіла Церковного є всі три складові. І поклонятися одній частині, зневажаючи інші, -- те саме поклоніння кущам, що й у часи татарської навали. Зрештою, ми з духовної навали московітів, які є рідними братами тих же татар, з цієї навали ми ще й не вийшли.

Василь ЧЕПУРНИЙ, прихожанин храму святих Михайла і Федора, редактор газети „Сіверщина”

Репортаж з найпівнічнішої в Україні парафії Київського патріархату

Ніде, крім Семенівки, я не бачив на віконницях такого багатого різьблення—узороччя. Разом із небіленими хатами воно говорить про близькість до Росії. Хоча насправді це давні українські землі – ген за Янжулівкою (совєтська назва досі тримається – Жовтневе) починається Стародубщина. Вона відійшла до Росії всього лише 80 років тому. Тож не випадково на гербі Семенівки – український козак з мушкетом.

Парафія святого Василія Великого Української Православної Церкви Київського патріархату тут знаходиться також у звичайній хаті з чорними рубленими стінами. Про те, що це не хата, а таки храм, нагадує великий хрест біля неї. Всередині одна кімната стала вівтарем, друга – для відправлення панахид, а вірні на Божій службі стоять в коридорі та ще в одній кімнаті. Проте на стінах немало ікон, також і доволі старовинних. І це незважаючи на пограбування у червні. „Ми звернулися до міліції, -- говорить настоятель отець Михаїл, -- але досі відповіді нема”. Отець при цьому посміхається – він знає, що не можна вкрасти головніше його багатство – людей.

А вірі його прихожан я навіть трохи позаздрив – я ж знав у яких умовах поставала ця північна парафія: і погрози вбити, і обзивання то католиками, то „штундами”. Все це йшло і йде по сьогодні від священика УПЦ Московського патріархату отця Валерія. Розповідає баба Остаповна (Кожушкар Ганна Остапівна):” Ховали оце на Покрову стару матушку – дружину батюшки, який у нас служив ще при совєтській власті. Так отець Валерій став даже на похоронах вести агітацію протів нас! Хіба ж це батюшка!”

Отець Михаїл стримує свою прихожанку:” Остаповна, скільки вам казать – не осуждайте батюшку! Хай його Бог судить!” А Надія Семенівна Порва, яку я теж застав у храмі після недільного богослужіння, розповіла, що люди вже не вірять московській агітації:” Уже ж Валєрію кажуть про нас – да нє, вони ж тоже православні, а не католіки! Тільки ми українська церква, а вони -- московська ”

Найстарішою прихожанкою Василівського храму є баба Галя (Ганна Кекух), якій роки уже підібралися під саму цифру 90. Коли громада вирішувала чи переходити з Московського патріархату у Київський, її голос був вирішальним. Найбільшим аргументом стало те, що Президент Віктор Ющенко чин похорону своєї матері Варвари відбув у Володимирському соборі – кафедральному патріаршому храмі УПЦ Київського патріархату:” Він же своїй матері не хоче гірше!”. Тобто люди справді вірять у загробне життя і переконані, що син душі своєї матері не побажає поганого, а отже вірить у благодатність Київського патріархату. Так що навіть не здогадуючись про це, Віктор Ющенко став свого роду „хрещеним батьком” найпівнічнішої парафії УПЦ КП.

Люди хвалять свого батюшку, що приїхав на таку бідну парафію. І коли я став їм закидати – мовляв, він же у вас недавно, то ще не знаєте який він насправді – мені відрізали:” У нас їх було багато і усі хароші, от тольки один оказався п”яницею – той шо перейшов од Московського патріархата”. На цю парафію, доки не було постійного священика, по місяцю їздили служити з Чернігова і коли я згадав отців Олега Сіренка, Андрія Костура, мене перебили:” Ой, які це добрі батюшки! А отець Роман!” (О.Роман Кіник з П”ятницької церкви). Говорить благочинний чернігівського округу митрофорний протоієрей Олег Сіренко:” Люди просто побачили нормальних священиків і як же їм мало треба, щоб полюбити ієреїв – просто щоб були добрими пастирями! І яка ж віра у цих людей, що бачачи роками протилежне у Московському патріархату, вони не відступилися від православ’я! Хоча і в Семенівці були добрі священики колись, ще за комуністів і їх сьогодні пам’ятають і ми молилися за їх душі, хоча вони належали до іншого патріархату”.

Віра без діл мертва – учать святі отці. Про те, як громада здобула собі храм-хату, люди самі не хвалилися аж доки і не став питати чи не відберуть. Пояснили – кілька прихожан склалися своїми паями і за шість тисяч гривень купили цю хату. Відібрати приватну власність ніхто не зможе. З одного боку мені пригадалося, що приблизно так діють наші парафії і у Курській області Росії (ставлять хати-храми на городах, але ж там влада російська, а тут – українська), а з другого боку – яка ж сильна віра в цих людей, що пожертвували своїми грошима для того, щоб тільки й того, що молитися так, як вони хочуть!

... У Василівському храмі було холодно – другий день, як випав сніг. І хоча баба Надя переконувала, що „днєвной снєжок – не лєжок”, холод брався у хаті добре. Опалення тут пічне і чи то економлять на дровах – велику хату важко нагріти, чи то вирипали парафіяни, бо якраз розійшлися зі служби, але від віри цих простих семенівських бабусь, які щонеділі моляться мало не в катакомбних умовах за Україну, за нашого Патріарха, за владу і військо її, стало тепліше. Їй-Богу!

Василь ЧЕПУРНИЙ.

Коли вони зайшли до Всіхсвятського храму -- греки, що приїхали з міста Яніна на храмове свято в Ніжин, подумалося: йдуть виноградарі, обпечені південним сонцем. Тобто -- звичайні люди, такі, як і ми.

До аналогій закликає і історія. Скажімо, ми, українці, з більшою чи меншою мулькістю, але без захоплення сприймаємо анафему, накладену Москвою на нашого Патріарха Філарета. Тобто, й на нас. Між тим, на початку 20 століття, коли греки почали боротьбу за свободу своєї батьківщини від турків, константинопольський патріарх Григорій V наклав на них анафему за наказом турецької влади.
Поміняйте слова "греки", "грецький" на "українці", "український" -- і матимете аналогічну ситуацію.

Щоправда, є й різниці -- константинопольський патріарх був греком, московський українцем не був. І свого земляка греки-патріоти прозвали Юдою, ми ж таким словом московського Алєксія II не називаємо. Власне, анафема патріарха Григорія V впала на нього самого -- на Великдень турками він був повішений. Як впаде анафема на московську церкву -- ми ще не знаємо...

Коли ж греки стали творити автокефалію своєї церкви, вони не кидалися у богословські хащі, а прямо заявили -- головною причиною є те, що турецька влада через патріарха в Константинополі буде політично втручатися у справи незалежної Греції. Так і ми бачимо -- московська влада через свого ставленика, митрополита Володимира Сабодана, постійно втручається політично у справи незалежної України. Згадаймо агітацію з амвонів перед виборами, тонни політичних листівок проти Ющенка; подивімося зараз -- у храмах УПЦ МП стоять так звані ікони царя Ніколая та продаються книги за московську монархію. "А ми мовчали, та дивились, та мовчки чухали чуби..."

Тож не треба нам, українцям, мати якісь комплекси перед іноземцями -- наша історія не гірша за інші. Треба просто звільнитися від політичного остеохондрозу -- це така заклята хвороба, коли хребти, голови і очі повернуті тільки в сторону Москви. Нам треба подивитися й на Південь, на Елладу, звідки прийшла до нас віра Христова.

Василь ЧЕПУРНИЙ.

Схоже, наш Президент таки дійсно працює над висловленим ним колись бажанням ввійти в українську історію об"єднувачем українського православія. Він взяв та й запросив на святкування 1020-річчя хрещення Русі Константинопольського патріарха Варфоломія Першого. Запросив очолити святкування. Це викликало нервову реакцію Москви -- мовляв, як це хтось сміє без них когось запрошувати?! Смішні потуги! Навздогін від Алєксія Другого, патріарха московського, послали запрошення у Стамбул вислати "патріаршу делегацію".
Вселенський патріарх не просто прийняв запрошення, але й як хитрий грек, вирішив дійсно напрвити патріаршу делегацію і -- очолити її. Такого повороту Москва не чекала. Посипались заяви -- від диякона Кураєва, від заступника глави "міністерства закордонних справ" московської патріархії. Ай-яй-яй! Як це так! Біа, більше -- Вселенська патріархія у відповіді Президенту України чітко заявила: саме вона є матір"ю- церквою для України. Адже хрещення таки прийшло до нас із Греції, а не з Москви.
Більше того -- з собою Вселенський патріарх планує привезти до Києва патріархів олександрійського та єрусалимського. Це все означає, що московський патріарх буде тільки четвертим під час святкувань у столиці Київської Русі. І багатьом стане ясно: не тільки світу, що у вікні, не тільки православія, що у Москві. Зрештою, в будь-якому разі святкування покажуть "откуду єсть пошла Русь". І вирішиться -- хто буде в ній княжити. Духовно.

Керівник московської церкви перебуває зараз у дивній ситуації -- і приїхати в Україну для нього невигідно, і не приїхати -- теж. Коли приїде --стоятиме в ряду східних патріархів аж четвертим, після Константинопольського, Єрусалимського та Александрійського, у ряду з грузинським, кіпрським, румунським главами помісних церков. До речі, митрополит київський Володимир (Сабодан) взагалі губитиметься серед них -- він не є главою окремої церкви, а лише митрополитом московської церкви.
"Украинская Церковь выступает в роли рубикона "мирового православия". Пройдя сквозь череду разделений, конфликтов и противостояний, она стабилизировалась, укрепилась, усыпив бдительность Москвы, набралась пассионарности и готовности к самостоятельным действиям", -- пише Алєксандр Солдатов на сайті "Портал-кредо.Ру". І цей рубікон важко перейти пихатій Москві: Коснтантинополь вперто настоює, суголосно з істориками і Президентом Ющенком, про свою материнську основу для української Церкви. Яка, в свою чергу, стала матір"ю для церкви московської.
Київський патріархат фактично розпочав урочистості, на які формально і їдуть глави церков, -- Помісний Собор з канонізацією князя Ярослава Мудрого, останнього кошового Петра Калнишевського, названого у житії Багатостраждальним, хресна хода центром Києва з мощами великомучениці Варвари (як це так, дивується обиватель, у "раскольніков" є такі святі мощі?!)...
"Да, получается, что современная Россия – это далеко не православная Империя, это, скорее, немного ущербный Советский Союз, богатства которого монополизированы группой чекистов-олигархов", -- пише згаданий автор. В той же час "новое поколение украинских церковных политиков уже не связывает будущее своей Церкви с лозунгом "сохранения единого духовного пространства с Россией", потому что понимает – за псевдорелигиозной оболочкой этого лозунга скрывается сугубо политическое содержание". А.Солдатов продовжує:"
В случае же с Украиной под "сохранением единого пространства" имеется в виду контроль российской власти над настроениями украинского православного населения, чтобы, посредством распространения в этой среде пророссийских настроений, максимально ограничить суверенитет Украины, а со временем и начать "собирание" советской империи. Между прочим, это не очень скрывают и сами авторы лозунга – г-да Затулин, Фролов, Нарочницкая, Леонтьев, митрополит Кирилл и прочие. Они постоянно проговариваются то о том, что Украина не достигла государственной зрелости и не может иметь реального суверенитета, то о том, что украинский народ и язык – понятия искусственные, то о том, что национально мыслящая власть Украины – всего-навсего платные агенты западных спецслужб и т.п. Каждый мерит своей мерою…"

Цікаво, що головне богослужіння відбуватиметься у Софійському соборі, який не переданий жодній конфесії, а зовсім не в храмі УПЦ Московського патріархату. Спільна ж молитва Варфоломія першого і Алєксія Другого на Володимирській гірці цілком справедливо розцінюється як капітуляція останнього. До речі, у древній Херсонес, звідки греки поширювали віру Христову, схоже полетять Патріарх Варфоломій та Президент Ющенко. Московському Алєксію місця не виявиться?