"Нас мало для страны. Мы гибнущий посев.
Эй, хазарянок нам с их многоплодным чревом!
Пускай они придут и сядут, обрусев,
тетёшкать татарчат под вологодским древом.
К нам Азия попрёт из сумрака времён,
из путаницы рас, наречий и династий...
И станет Гюльчатай превыше всех имён,
А дуру назовут Наташей или Настей"

Геннадій Русаков." Через трещины времени", журнал "Знамя", № 12 за 2007 г., стор. 109

Класик московської літератури Владімір Лічутін:
"Русский человек, разлившийся на громадных северных пространствах, тратящий половину своей энергии, чтобы обогреться, а другую -- чтобы сохраниться, не сможет устоять без надёжного государства, как вино не может без крепко закупоренного сосуда: распечатай бутыль -- и вино скоро умрёт.. С русским на одну доску нельзя поставить ни одну европейскую нацию: все мелки, эгоистичны, себялюбивы, изнежены и вздорны..."

Владимир Личутин. "Сны бессловесных\\ Взгляд из деревенского окна " "Роман-газета" № 15/ 2007, стор. 81

"После семи лет президентства Путина, поставившего во главу угла укрепление властной вертикали, в регионах снова набирают силу сепаратистские тенденции. И речь не о Чечне, Дагестане или Татарстане. Жить без оглядки на Москву мечтают в Сибири и на российском Северо-Западе"
Виталий Камышев. "После семи лет..." Журнал "Новое время" № 27, 2007, стор. 23

Далі буде...

На смерть Алєксандра Солженіцина

На 90-у році життя, серед літа, як і хотів, помер видатний російський письменник, лауреат Нобелівської премії Солженіцин. Похований буде за його заповітом у Донському монастирі -- місце він сам вибрав п"ять років тому.

У пасхальному зверненні до канадських українців 1975 року він писав:" У мені велика частка української кровіЮ моя мати була майже повна українка. Мій дід по матері -- єдиний чоловік у сім"ї після смерті мого батька -- був українцем, загинув у ГПУ. Його жива мова і життєві повчання українською мовою досі живі в моїх вухах. Я сам не говорю українською, але розумію все. Тому про українську долю я не думаю як про сторонню, але як про свою власну,- я ніколи не забував жодних страждань українського народу, особливо страшний великий голод його, що забрав 6 мільйонів життів".

Але той же Солженіцин і не визнавав українську мову, називаючи її мішаниною польських, австрійських та російських слів. Коли він був щирим? І чи так уже далекий від істини наш Левко Лук"яненко, називаючи Солженіцина агентом КГБ, завербованим ще й таборах? До речі, факт підписки про співпрацю з КГБ визнав і сам Солженіцин. Але, мовляв, тільки підпискою все й завершилося. У всякому разі, коли українських дисидентів висилали в Сибір, росіянину Солженіцину, так як і євреям Синявському та Даніеляну, запропонували виїхати з СРСР. Навіть у переслідуваннях імперія розрізняла українців від росіян, а Солженіцин вважав українців, росіян і білорусів -- одним народом.

До речі, у євреїв Солженіцин побув антисемітом -- за книгу "Двести лет вместе". З неї я дізнався, що до війни в Чернігові було 70 тисяч євреїв, евакуйовано перед наступом німців -- 60. Цифри малоймовірні.

Українці будуть цінувати Солженіцина за слова:" не маємо ми сил на Імперію! -- і не треба, і нехай звалиться вона з наших плечей: вона розмозжує нас і висмоктує, і прискорює нашу загибель". Проте, коли імперія дійсно стала валитися, той же Солженіцин видає статтю "Как нам обустролить Россию", де Казахстан -- "подбрюшье России", а Україну теж треба тримати в російських, вибачте, лапах (адже "подбрюшье" -- це таки звіряче, а не людське).

Солженіцину дали Нобелівську премію. Але не секрет, що й дали не за художні достоїнства, а за політичне протистояння. Проте його "Ахипелаг ГУЛАГ" я так і не зміг прочитати -- це не література. Наш Іван Багряний у викритті сталінізму набагато художніший. Але за Солженіциним стояла могутня держава, хоч він з нею й боровся, а за українйем Багряним держави не було. Тому й премія.

Солженіцин намагався прищепити новій Росії "земський шлях", щоб вивести її з азійсько-общинного. Не вдалося. Хоча, можливо, для нормального розвитку Росія альтернативи і не має. Проте Солженіцина вона близько до серця не прийняла. Коли помирали Толстой, Єсєнін, навіть Шолохов мисляча Росія сприймала це як удар, як непоправну втрату. Після смерті Солженіцина такого відчуття російські ЗМІ не передають.

"Тимошенко не дають працювати" -- ця думка превалює в обивателя. Він забуває про танцюриста, якому щось заважає... А ще пригадується Кучма, якому теж усі на світі заважали і йому теж не вистачало повноважень. І він теж йшов до президенства з крісла глави уряду.

Те, що секретаріат Президента наговорив багато дурниць -- факт. Як, наприклад, заяви якогось другорядного клерка з комсомольською біографією про економічні прорахунки. Щодо ж поспішної заяви про договір Тимошенко з Путіним -- не варто відкидати, адже недарма так швидко пані Тимошенко намагається перепідпорядкувати собі СБУ. Ту СБУ, якій передані матеріали про державну зраду...

Кому вигідний спільний демарш бютівців і регіоналів? Наприклад, щодо тої ж СБУ, яку нарешті очоював патріот України Валентин Наливайченко? Україні? Росії? Питання риторичне... Зрештою, відкиньмо персоналії Президента і прем"єра і подумаймо: чи вигідно державі Україна, щоб головна спецслужба країни була підпорядкована главі уряду, а генеральна прокуратура -- парламенту, а Президент був лише декорацією при дерибані держави? А те, що такий дерибан організувати зі 450-ма депутатами Верховної Ради (навіть достатньо 300 голосів конституційної більшості, які зараз і є в Юлі та "донів") -- раз плюнути. Правда, плювати доведеться мало не мільйонами доларів, але ціна України того варта...

Стати Президентом -- нав"язлива ідея. Яка вже стає маніакальною. Ще вчора від полум"яної революціонерки з випаленою душею ми чули заяви, що тільки НЛО може змусити її ввійти в коаліцію з регіоналами, ще вчора вона друкувала статтю за кордоном "Стримати Росію" -- а вже сьогодні все навпаки. Політика -- річ цинічна. Але цинічна настільки, наскільки її такою роблять люди. І ті, що ТАК роблять, і ті, що голосують за таких політиків.

Принаймні, я знаю точно: Президент -- людина української натури, здатної на швидку національну реакцію при потребі (приклад: поїздка лідерів п"яти держав у Тбілісі, щоб зупинити російську війну). Коли припече -- він не буде ні на яхті Нестора Шуфрича темні переговори вести, ні чекати сигналів Москви та Вашінгтону. Чого не скажеш про його опонентів.

Довідка "Сіверщини". Руїна -- період в історії України 17 століття, що позначився розпадом української державності і загальним занепадом. Сусідні держави втручалися у внутрішні справи України... Причини Руїни -- відсутність загальнонаціонального лідера, глибокий розкол політичної еліти, егоїстичність козацької старшини, перетворення українських теренів на об"єкт загарбницьких зазіхань інших держав.

Зразу скажу: так звуться коржі з маком. Але -- чи часто ви чули таку назву?
Так ось -- щодня (майже) ми в редакції "Сіверщини" п"ємо чай чи каву. Така вже звичка. І щодня щукаємо щось до чаю. Я у сусідній магазин "Лорі" (дурнувата назва) ходжу, коли є час, і там видивився ну, не коржі, але з маком. Які, звісно, і обізвав маторжаниками. Продавці спершу дивувалися, тепер звикли.
І коли маторжаники перестали чомусь завозити, продавці трохи захвилювалися перед таким покупцем як я. Тепер наладили -- маторжаники є завжди.
А мені приємно, що у одному магазині я повернукв до вжитку давнє українське слово "маторжаники". А ви кажете про глобалізацію.

Ні, це не японське слово і взагалі не іноземне. Це так колядують у моєму селі: „Акурайку восім барку!” Малим я теж вигукував цього загадкового „акурайка”, геть не розуміючи його значення. І тільки дорослим, завдяки досліднику минувшини – Миколі Ткачу, викладачеві та поетові, зміг дізнатися його розшифрування.

Переклад простий: „Акурайку” – як у райку, „восім барку” – „в оцім барку”. „Барок” на санскриті – дім, будинок. Зачекайте, а до чого тут таємничий санскрит, якщо цю колядку по сьогодні (сподіваюсь!) вигукує дітлашня в моїй Авдіївці?!

У тому-то й справа, що українська мова, за свідченням навіть московських лінгвістів позаминулого століття, найбільше зберегла елементи санскриту – прадавньої мови арійської (білої) раси. Наприклад, Болдині гори у Чернігові зовсім не мають стосунку до пушкінського Балди, а походять назвою від слова „болд”, що в перекладі на сучасну українську мову означає „дуб”. Ці гори й по сьогодні усіяні дубами, до речі.

Професор Шахматов на своїх лекціях говорив: „Якщо ви хочете почути мову Київської Руси, поїдьте в села Київської губернії”. (Лекції він читав у 19 столітті). А там якою мовою говорили? Правильно – українською!

Отримую свіже число „Літературної України” – дослідник Василь Кобелюх доводить, що слово „хата” є в іранській, японській мові та в індусів. І це мене зовсім не дивує, адже я в дитинстві вигукував: „Ак у райку, в осім барку, щедрий вечір, добрий вечір!”

Шануймося, бо ми – українці!

Василь ЧЕПУРНИЙ.
[email protected]