Головна › Статті › Політика
Політика
ВІДЛУННЯ ЯЛТИ
06-Жов-11 3792 3.7 0
Треба відзначити, що саме ялтинська система дала українській нації визнану цілим світом політичну суб’єктність – Українська радянська соціалістична республіка стала однією з засновниць Організації Об’єднаних націй. Але саме ця система закріпила підпорядкованість української нації Москві. Де-юри УРСР була членом ООН, навіть в окремі роки непостійним членом Ради Безпеки ООН, членом низки міжнародних організацій, мала навіть свої Міністерство Закордонних справ, але де-факто усі розуміли, що Київ не має жодного права голосу, а тільки ретранслює Москву, тобто є таким собі московським підспівувачем.

В умовах української квазідержавності виросло два покоління українців. Доба короткого відносного національного відродження часів Петра Шелеста змінилася добою тотальної русифікації часів Володимира Щербицького. Але попри все накопичувався потенціал національної української еліти майже у всіх галузях державного життя крім великої промисловості та науки, що працювала на Військово-промисловий комплекс. Все це завжди підпорядковувалося безпосередньо московським міністерствам та структурам Академії наук СРСР. Місцева влада мала деякий контроль над цими підприємствами тільки через партійні організації.

Тому, коли в 1991 році через внутрішньомосковській конфлікт між імперською владною вертикаллю та вертикаллю президента Російської Федерації стався відомий так званий «заколот» ДКНС в України з’явилася можливість спробувати покласти край всевладдю Кремля та перетворити квазідержавність у державність. Так остаточно перестала існувати де-юре ялтинська система, перший етап її руйнації відбувся в 1989 році коли припинив існування так званий Варшавський пакт.

В України був шанс заявити про себе як про європейську, або принаймні про регіональну потугу. До того ж доля подарувала нам третю у світі термоядерну палицю. Але… В політиці, як і скрізь найважливіше це не втратити темп. Темп було втрачено. Леонід Кравчук фактично задурно віддав не тільки міжконтинентальні ракети, що ще можна було якось зрозуміти, а й ракети середньої дальності.

Після цього довелося погодитися на кабальний розподіл Чорноморського флоту за формулою «50% на 50%» та на так звану оренду баз для російського ЧФ у Севастополі та деяких інших містах Криму на 10 років. Настала доба багатовекторної політики Леоніда Кучми, що тривала довгих десять років. За ці роки у політику увійшло нове покоління, для якого Москва ніколи не була «століцей нашєй родіни».
Тому коли в 2004 році Москва спробувала брутально продиктувати українцям свій вибір стався МАЙДАН. Віктора Ющенка, якого завбачливо позбавили на певний час працездатності, було обрано Президентом України.

Драматичні події останніх п’яти років ще не стали історією. Вони актуальні, вони обговорюються. Помилки робили всі. Найбільшу помилку зробили формальні й неформальні керівники Майдану, які прямо на Майдані (а Майдани були по всій Україні, навіть у Сімферополі) не створили жорстку організаційну вертикаль не з чиновників, а з тих, хто реально показав себе лідерами. Решта помилок – це похідні від цієї головної помилки.

Очевидно, в силу специфіки його професійної діяльності, у Віктора Ющенка просто не було кадрів, щоб заповнити сотні вакансій держслужбовців на вищих щаблях влади та тисячі вакансій на місцях. Через відсутність підпорядкованої йому політичної структури майже відразу запрацювали звичні механізми кумівства та хабарництва.
Ще раз наголошую, що механізми кумівства та хабарництва не могли не запрацювати, бо не було створено на Майдані відповідальної політичної структури.

Але попри це, вперше за всі роки існування української нації найвище політичне керівництво України ці п’ять років не було ніяким чином залежним від Москви.

Це був історичний шанс прискорити перетворення України в рівноправного потужного політичного гравця. Певні жести, саме жести а не кроки, в цьому напрямку було зроблено. Це перш за все заявка щодо приєднання до ПДЧ НАТО. Цю заявку підписали керівники усіх так званих гілок влади України.

Але майже миттєво почала галасувати п’ята колона Кремля в Україні. З’ясувалося, що московська агентура, або як зараз кажуть, агенти впливу виявилися навіть у нібито пропрезидентській фракції НУНС.

Кульмінацією було грузинська криза серпня 2008 року. Безумовно будь-яка війна то горе для конкретних людей. Але Грузія вела справедливу війну за звільнення своїх земель і в України з’явився ще один шанс, який міг миттєва перетворити нашу країну в регіонального Лідера. Президент у цьому напрямку зробив певні правильні кроки. Грузії було надано технічну військову допомогу, зокрема було поставлено бронетанкову техніку та зенітно-ракетні комплекси (ЗРК).

Саме українські ЗРК виявили свою ефективність підчас короткотривалої гарячої фази цієї війни. Саме тут Україна втратила шанс. Не могла не втратити, бо окрім Президента ніхто не висловив підтримки Грузії, навіть прем’єрка мовчала як в рота води набрала. І саме в цей час раптово та несподівано за допомогою частини голосів фракції БЮТ було звільнено з посади Міністра Закордонних справ України. Нажаль українська так звана еліта і перш за все промислова еліта виявилася не готовою повністю вийти із під впливу Кремля. Сировинні та банківські так звані українські «олігархи» не спромоглися усвідомити, що сильна справді незалежна держава, яка стане рівноправним суб’єктом міжнародної політики це величезна підтримка перш за все їхньому бізнесу. Але така вже у «наших» «олігархів» вдача бути «на підхваті».
А можливість таки була. Уявіть собі тільки миттєву спільну заяву ВР та КМ України на захист Грузії. Ухвала ВР, КМ та РНБО України про негайну військову допомогу. Якби на шляху розрізнених колон 58 російської армії (штабну колону якої, між іншим, було вщент розбито загоном грузинських командос, а командувача було поранено, він врятувався випадково) стали не окремі грузинські батальйони, а аеромобільні українські бригади, та в добре відомі українцям рідні, свого українського виробництва танки, сіли підготовлені екіпажі наших танкістів. Без сумніву російських загарбників було б викинуто з північного Кавказу раз і назавжди.

Відразу б реально запрацював ГУАМ. Відразу Україну прийняли б до НАТО як рівну серед рівних, бо «плач не дав свободи ще нікому, а хто борець, той здобуває світ».

Але не судилося, наша «еліта» виявилася не елітою, а квазіелітою. Достойно поводив себе тільки Президент, який не злякався, а разом із колегами з країн Східної Европи поїхав до Тбілісі, щоб репрезентувати політичну солідарність. Але цього нажаль було замало, щоб Україна перетворилася в суб’єкта европейської та світової політики.

А далі було принизливе «хіхікання» прем’єрки у відповідь на ганебні «жарти» Путіна в Ялті стосовно Президента України і нарешті президентство Януковича та Харківські угоди.

Що це означає? Російська Федерація, яка мабуть ніколи не позбудеться імперських комплексів, попри жахливу внутрішню економічну та політичну ситуацію. Кремль фактично не контролює Чечню, Інгушетію, Дагестан. Ці «суб’єкти федерації» віддано на відкуп місцевим «ханам» за позірну підпорядкованість Кремлю. Про це зокрема свідчить терористичний акт, що стався 26 травня у Ставрополі, в результаті якого загинуло шість чоловік і поранено не менше п’ятдесяти. Імперія фактично не контролює навіть власну столицю, де час від часу лунають вибухи у метро. На Далекому Сході лунають сепаратистські гасла, величезні території, що межують з Китаєм де-факто вже контролює китайська діаспора. Ніхто насправді в РФ не знає скільки там зараз китайців.

Наведемо кілька конкретних прикладів: В січні лютому 2009 року «заколот» проти Центру підняли мешканці Владивостоку. Почавши з суто економічних вимог (скасування рішень уряду РФ про підвищення мита на ввезення японських легковиків), організатори акцій протесту на Далекому Сході дуже швидко стали вимагати відставки уряду. Більш того, учасники кількох масових мітингів в навіть виголосили ідею створення «Дальневосточной республіки» (ДВР) та можливого виходу її з складу РФ.

З іншого географічного боку розвиваються схожі процеси. В березні 2009 року на виборах мера Мурманська переміг «місцевий» кандидат Сергєй Субботін, який буквально розгромив «кремлівського ставленика» - кандидата від «Єдіной Россіі» Міхаіла Савченко. Субботін, який йшов на вибори під гаслом «Москва не учі нас жить – ми нє крєпостниє», в результаті отримав 60% голосів (ставленик Кремля – тільки 35%). Тобто відверто антимосковські гасла мурманського переможця виявилися для виборців російського портового міста ближчими ніж заклики проголосувати за партію Путіна.

Але попри все це Кремль судомно намагається відтворити хоч би якісь рештки Ялтинської системи, хоч би видимість імперських можливостей. Адже очевидно, що для збереження структур ЧФ, перш за все корабельного складу ЧФ, протягом декларованих 42 років вся суднобудівельна промисловість РФ, усі фінансові ресурси мають витрачатися виключно для підтримки ЧФ, а про Північний, Тихоокеанські та Балтійський флоти у цьому випадку РФ має просто забути. Крім того очевидно, що жоден з політиків, які мали відношення до підписання Харківських угод не утримаються на своїх позиціях навіть до 2017 року. Тобто очевидно, що ні про які 42 роки перебування ЧФ в Севастополі не може бути й мови.
Про реальні фінансові та наукові та промислові можливості Російської Федерації в галузі військового будівництва загалом, та стосовно військово-морського флоту зокрема не одноразово писали російські фахівці найвищого рангу. Наведемо кілька оцінок російських експертів мовою оригіналу.

Адмирал флоту В.Е.Селіванов, начальник Головного штабу ВМФ РФ на початку 90-х годов: «Кораблей практически не осталось. Сегодня Балтийский и Черноморский флоты, вместе взятые, по составу меньше, чем одна 5-я оперативная эскадра, которая находилась в советские времена в Средиземном море. Даже если все российские боевые корабли перевести на Северный флот, то он будет по своему потенциалу в разы слабее, чем в советское время. На Балтике и Черном море у России осталось по одной подводной лодке, тогда как даже у Польши их четыре.

Боевой состав флота не позволяет провести ни одной крупной морской операции. За 17 лет кораблей чисто российской постройки было сдано всего два: корвет «Стерегущий» и дизельная подводная лодка «Санкт-Петербург». Все остальные достраивались еще с советских времен. Между тем только за 1967–1979 годы в СССР было построено 122 атомные подводные лодки. За тринадцать лет построено пять авианосцев. Сегодня Россия вообще утратила возможность создавать корабли такого класса, так как производственные мощности остались на Украине.»
Це було сказано трохи більше двох років тому 5 лютого 2009 року. В.Е.Селіванов назвав «состояние отечественного ВМФ безвозвратным». За його думкою, «флот надо не реформировать, а создавать заново».
«...ВМФ РФ находится в состоянии необратимого коллапса.

Через 10 лет в нем останется менее 50 единиц (от катера до крейсера), что неприемлемо мало даже для одного «малого флота» типа БФ и ЧФ. Нынешняя катастрофа сопоставима лишь с тем, что произошло с флотом в годы Гражданской войны и последовавшей за ней разрухи. Если даже во время нефтегазового бума 2000-х ВМФ фактически не получил ничего, то сейчас, в период тяжелого кризиса, сомнений нет – флот умрет в ближайшие годы. Это не предположение, это факт. Мы не на краю пропасти, мы в нее падаем, и дно уже рядом… Наш ВПК не способен обеспечить кораблями собственный флот ни по количественным, ни по качественным параметрам, причем дело уже не в деньгах. Дело в том, что ВПК необратимо утратил технологии и кадры... Слова главкома Высоцкого (о возможной закупке военного флота за рубежом) – это приговор всей политике последних лет. Экономической, внешней, военной. И соответственно тем, кто эту политику проводил в жизнь».

Це висновок Олександра ХРАМЧИХИНА, завідувача відділом «Института политического и военного анализа РФ».

Останні висновки «Воєнного обозрєнія» РФ:

«Первый серийный корвет «Сообразительный», созданный с применением технологии снижения заметности, был спроектирован в центральном морском конструкторском бюро «Алмаз». Закладка корабля была произведена на «Северной верфи» в 2003 году. Сейчас на заводе в разной степени готовности находятся другие корабли проекта 20380 – «Совершенный», «Бойкий» и «Стойкий». Москва. 01 апреля 2010г.
При этом флоту катастрофически не хватает денег даже на ту скромную судостроительную программу, которая была намечена в 2001-2002 годах.

Нет средств на финансирование серийного строительства корветов, которые бывший главком флота Куроедов обещал флоту в количестве не менее чем двадцати единиц, из которых пять должны были быть построены к 2010 году. В реале же в строю сегодня только один корвет и ещё четыре в разной стадии постройки.»

Стосовно корветів дуже влучно на засіданні круглого столу «Вооруженные Силы России и оборонная промышленность: Законодательное обеспечение их возрождения» висловився відомий російський експерт в питаннях оборони депутат державної думі РФ В.І. Ілюхін:
«"корвет" — под этим красивым термином маскируется то, что раньше на советском ВМФ называлось "корабль третьего ранга" — малый противолодочный, ракетный катер, тральщик, которым даже имена обычно не присваивались — только номера. Массовое строительство "корветов" никак не решит проблему флота. Тем более, что даже в характеристиках этих кораблей прописано, что это корабли "прибрежной зоны"».

Але Україна від тих угод має реальну сучасну геополітичну та економічну шкоду. Втрачено ще принаймні п’ять років, які Україна перебуватиме в ролі об’єкта політики. Крім того так званий «дешевий газ» це консервація неефективних українських підприємств, це гальмування впровадження енергозберігаючих технологій та розробки родовищ на шельфі Азовського моря і родовищ сланцевого газу, яких в Україні, як і в Польщі, може вистачити на багато десятиліть (дуже «вчасно» загинув Президент Польщі, бо він був палким прихильником видобутку сланцевого газу у Польщі).

Розплата для «олігархів» за цей «дешевий» газ настане дуже швидко в межах п’яти років їхня продукція втратить конкурентну спроможність на світових ринках.

Будьмо оптимістами. Це остання каденція прокремлівської влади в Україні, їхня «лебедина пісня». Вже під час останніх президентських виборів на весь голос про себе заявила ціла плеяда політиків, котрим сорок років, тобто вони стали політиками не з ласки Кремля. Тому наступний Президент, хто б ним не став, навіть Тигіпко – це найгірший варіянт, денонсує цю безглузду угоду, хоча б із суто процедурних причин. Бо бажання отримати «дешевий» газ позбавило сировинних олігархів решток здорового глузду і вони таким чином провели «ратифікацію» цієї угоди, що її можна визнати неправочинною у будь який момент.
А суто політично ці спроби Кремля реанімувати квазіялтинську систему працюють на консолідацію українських націоналістичних, тобто справді патріотичних сил.

Сергій САВЧЕНКО, голова Всекримського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, кандидат фізико-математичних наук


Коментарі (0)
avatar