У серпні цього літа, після тривалої перерви, знову відвідав Тростянецький дендрологічний парк, що на Чернігівщині. Прекрасна погода, чудові краєвиди сприяли хорошому відпочинку на землі, де пройшло моє дитинство. Було приємно ходити по доглянутих доріжках, милуватись неповторною красою галявин та ставків парку, і подумки полинути у чудову пору далеких років дитинства та юності. Лише з роками усвідомлюєш цінність того благодатного середовища, в якому ти починаєш пізнавати світ. Не менш вагомим позитивним чинником для нас, молодих, було спорудження в 1964 році на території парку, пам’ятника Т.Г.Шевченку на відзнаку 150-річчя від дня його народження, а красива галявина, на якій його встановили, отримала ім’я поета. Того ж року, аналогічний пам’ятник Т.Шевченку, з’явився і на території Качанівського заповідника, що неподалік від Тростянця. Обидва пам’ятники було споруджено за ініціативи колишнього голови Ічнянського райвиконкому Василя Михайловича Чалого та директорів заповідників, людей небайдужих до пам’яті та творчої і духовної спадщини Кобзаря. Колектив Тростянецького дендропарку тоді очолював Мисник Гаврило Євменович.
Потрібно наголосити на тому, що спорудження пам’ятників Т.Шевченку в ті роки на території Радянського Союзу і, зокрема в Україні, не набуло іще широкого характеру. Варто згадати історію появи пам’ятника Т.Шевченку в Москві з нагоди цієї ювілейної дати. В Сполучених Штатах Америки, з ініціативи української громадськості, згідно законопроекту Сенату та закону, підписаного Президентом Ейзенхауером у 1960 році, почалась підготовка до спорудження пам’ятника Т.Шевченку в Вашингтоні. Після конкурсного відбору було прийнято проект скульптора Леоніда Молодожанина (псевдонім Лео Мол), українського емігранта. Коли вже ішла робота над виготовленням самого пам’ятника в 1963 році, про це доповіли Микиті Хрущову, що нібито американці хочуть вшанувати українського поета, а в Радянському Союзі про це не дбають. Хрущов розпорядився негайно спорудити необхідний монумент, тобто «догнати і перегнати», згідно девізу того часу. Авторами стали молоді скульптори, недавні студенти-дипломники Київського художнього інституту, проект яких був досить простим, так як проекти маститих скульпторів потребували і значних коштів, і часу, а його якраз не вистачало. Однак, встигли відкрити його раніше американського на 17 днів - 10 червня 1964 року на березі річки Москва перед готелем «Київ».
Так от, стоять ці пам’ятники і дотепер, а Тростянецький весною 2009 року зник. Як говориться, і сліду не залишилось. « …Знищено самшитовий бордюр, ліквідовано барвінок, що прикрашав місцину, а на тому місці посадили хирляві кущі ялівця козацького, які всохли » - як згодом розповів мені колишній директор дендропарку Курдюк Михайло Григорович. Я не мав можливості зустрітись із нинішнім директором заповідника Ільєнком Олексієм Олексійовичем, за розпорядженням якого скоєно таку ганебну справу, а на моє запитання, куди подівся пам’ятник Т.Шевченку, один із працівників дендропарку та деякі мої знайомі жителі селища Тростянець не змогли дати ґрунтовної відповіді. Через деякий час до мене зателефонував О.Ільєнко, отримавши мого листа, в якому я виклав своє негативне ставлення до подібного факту та сподівання про повернення реставрованого бюста на п’єдестал. Дивним було чути від директора дендропарку, кандидата біологічних наук, Заслуженого природоохоронця України, слова подяки за мою стурбованість цією справою. Ніби він не відав, що творив. Із пояснень О.Ільєнка виходило, що пам’ятник знято із причини його поганого стану з намірами реставрації та встановлення в іншому місці. Однак, якщо такі наміри дійсно були, то слід робити таку справу відкрито, «прозоро», не ховати правди від людей. Не було узгодження про знесення пам’ятника ні на рівні Ічнянської районної адміністрації (це підтвердив перший заступник голови районної адміністрації Микола Коломієць), ні домовленостей із Тростянецьким сільським головою Олексієм Могилою. Ці дані надав мені М.Г.Курдюк, із яким я згодом познайомився. Він нині на пенсії і проживає в Тростянці. Складається враження, що, якби не цей національно-патріотично налаштований громадянин, то справа не набула б такого розголосу. Виявляється, лише публікація в газеті «Сільські вісті» іще в 1992 році змусила директора заповідника подбати про ремонт пам’ятника.
Тільки бажанням приховати правду можна пояснити коментар О.Ільєнка Всеукраїнській тижневій газеті «Сіверщина» про причини знесення пам’ятника Т.Шевченку: «…Це не пам’ятник, а стела. На сьогодні вона знаходиться на складі. У майбутньому, після реставрації, вона стоятиме біля сільської ради або біля школи. Бо її попереднє розміщення – біля містка в дендропарку – їй абсолютно не підходило. Цегляний постамент, на якому вона стояла, розсипався від старості сам. Стела гепнулася на землю». Слід сказати, що О.Ільєнко очолює трудовий колектив дендропарку із 1985 року, тобто – двадцять чотири роки. Як можна було допустити пам’ятник до такого стану? Чому ж в Качанівці, куди я цього разу також завітав, побачив добре збережений бюст Т.Шевченка на постаменті в хорошому стані?
Звичайно, догляд за пам’ятником потребує і часу, і коштів. Невже зміна в 1983 році назви Державний дендрологічний заповідник «Тростянець» Академії наук України на Державний дендрологічний парк «Тростянець» Національної академії наук України змінила статус цієї унікальної всесвітньовідомої пам’ятки садово-паркової архітектури? Хіба пам’ятка історичної, культурної, національної спадщини, якою, безперечно, був пам’ятник Великому Українцю в Тростянці, не потребує захисту зі сторони працівників, підпорядкованих Національній академії наук, дбати про її збереження? Здається, звання національний, до цього зобов’язує. Але, напевно, у директора парку є своє розуміння подібної проблеми і він може обмежитись лише виконанням своїх вузьких службових обов’язків, за які і звання дають і почесні грамоти вручають. Підтвердженням цьому є вручення О.Ільєнку почесної грамоти Кабінету Міністрів за вагомий особистий внесок у розвиток заповідної справи через декілька місяців після знесення пам’ятника Т.Шевченку. Безперечно, заслуга О.Ільєнка в розробці нових методик збереження і відтворення ландшафтних насаджень, мною не піддається сумніву. Парк зберігається та «лікується» під його керівництвом. Але як тоді бути із заповіддю засновника парку І.М.Скоропадського викарбуваною на його надмогильному камені: «Любезный прохожий! Сад, в котором ты гуляешь, насажен мною; он служил мне утешением в моей жизни. Если ты заметишь беспорядок, ведущий к уничтожению его, то скажи об этом хозяину сада: ты сделаешь доброе дело»?! Можливо її потрібно стерти? Інакше, як можна звертатись до сьогоднішнього «хозяина» парку, який сам чинить таке неподобство.
Прикро було бачити безпорадність жителів селища перед таким свавіллям, а ще більш прикро взнати про відсутність відповідної реакції керівників району та області на подібне явище в часи незалежної України. Лише на фоні розгулу в Україні антиукраїнських сил, українофобських організацій, які відчувають свою безкарність, породжену безвідповідальністю та байдужістю влади, могло статись знесення пам’ятника Т.Шевченку в Тростянці. Мабуть, не останню роль у подібній справі, відіграє популяризація опусів провокатора Олеся Бузини. На жаль, їх більше читають, ніж дослідження академіка Івана Дзюби про життєвий і творчий шлях великого поета й художника, великого сина України. Боляче усвідомлювати, що на 19-му році Незалежності громадськість сама мусить захищати від руйнації наші національні святині. Адже навіть наша найзначиміша національна святиня – музей Шевченка в Каневі – на задвірках держави. За дощатим парканом уже шість років стоїть головна будівля музею, де ведеться ремонтний довгобуд. Стурбовані громадяни України, за ініціативою газети «Сільські вісті», створюють самоврядну громадську інституцію – Комітет порятунку національних святинь України (Тарасової гори, Канева, Дніпра...), куди з власної волі входять наші кращі науковці, письменники, поети, артисти, журналісти, художники та інші впливові особи. Переконаний, що список наших національних святинь, які волають про допомогу, значно ширший. Не викликає сумніву – до нього мусить бути внесено і справу Тростянецького дендропарку, в першу чергу, за активного сприяння українських патріотів Чернігівщини.

Микола Іванович Козак, художник,
член Спілки дизайнерів України,
член Всеукраїнського Товариства «Просвіта»
ім. Тараса Шевченка,
Почесний громадянин міста Полонного.