реклама партнерів:
Головна › Статті › Суспільство
Суспільство
Європейський смак, або мед такого кольору – не буває...
15-Жов-09 2019 5.0 0
Черги. Гадаю, не варто описувати, що для нас означає це слово. О-го-го! Безкрайній емоційно-інформаційний простір! А іноді і «поле битви». Погодьтеся, стаючи частиною цього потоку можна і «накопичене виплеснути», і непомітно спостерігати процес, поведінку, аналізувати, знаходити матеріал для роздумів і статей. Такі сюжети не подарує жодна книга. Ось вам останній...
Ми стояли в черзі за соняшниковою олією. Мовчки. Повз пропливала «небайдужа» особа (така собі Баба Яга, яка завжди проти) і, не зупиняючись ляпнула: «Шо ви тут стоїтє. Мед же такого кольору – не буває!» Їй ввічливо вказали, що це не мед. Вона обернулася, подивилася і прокоментувала: «А шо то за масло по 11 грн.? А в Ніжині воно на 3 грн. дешевше». Її й направили саме в Н... Черга, спілкуючись російською і суржиком, одразу поділилася на тих, кого влаштовує саме ця олія і тих, хто завжди проти. На зауваження «йшли і йдіть далі» і прохання не каламутити воду, хтось з таких БЯ вигукнув: «Панаєхалі тут з Расії і вказують як нам жить». Відповідна репліка від корінних чернігівців, щодо того хто ж тут «панаєхав», була убивчою. І понеслася... А я подумала: «Ще в Європу сунемося». І хоча я бачила чимало європейських країн, чомусь пригадала, як в серпні, в рамках навчального проекту "Важливі рішення – з холодною головою. Чесна інформація про ЄС та НАТО для громадян України", з візитом у Польщі перебувала група українських медійників. Мені теж пощастило пройти конкурсний відбір і потрапити до команди веселих і кмітливих. Організаторами виступили ЧММГО "Поліський фонд міжнародних та регіональних досліджень" (Україна) і Асоціація "Центр Європейської співпраці" (Польща). Подорож тривала тиждень, за який ми отримали стільки інформації і познайомилися із стількома цікавими людьми, що вистачить на ряд статей.
Річ Посполита – частина спільноти ЄС, тому метою візиту було вивчити з яким спадком і чому саме вона прийшла до союзу і як він працює на добробут поляків сьогодні. І хоча журналістам так і не вдалося дізнатися, що ж змінилося на гірше після приєднання і які сподівання не виправдалися, все одно було багато чого цікавого і пізнавального. Розповідь може стати довгою, але головне, що навіть за наявності недоліків і проблем, це все – реальність. Система працює, ресурси задіяні, вся діяльність, особливо розподіл коштів, жорстко контролюється, а те, що було зекономлено, розподіляється на інші проекти. Молодь затребувана і більшість підприємств, підбираючи собі кваліфіковані кадри, постійно співпрацює з вищими навчальними закладами. А фермери, які, до речі, були проти вступу в ЄС, тепер мають непогане соціальне страхування і значні дотації. І мертвих сіл, як на Чернігівщині, за словами професора Чеслава Новака (викладача Аграрного університету і голови громадської ради Центру с/г консультацій у Модлішевіцах), не має. «А приклад розвитку якої країни ЄС був використаний Польщею як взірець?»,- запитала я директора відділу програм і проектів Малопольського інституту територіального самоврядування і адміністрації Яцека Квятковского. Шановний пан відповів, що напередодні вступу до ЄС вони вивчали досвід багатьох країн, але виробили власний шлях з урахуванням своїх досягнень, помилок і пріоритетів. «Саме це ми радимо робити іншим. Не треба наслідувати когось, адже разом із здобуттями є ризик перейняти і чужі недоліки»,- сказав він. Були ми і в раю, в агротуристичному господарстві «Циха вода», що в Совиних горах. Зелений туризм, все а-ля натюрель, ніяких телевізорів, мобілки мовчать, сенсорні вмикачі світла, сітка wi-fi, дитячий майданчик, міні зоопарк, пташник, форель в озерах, тематичні вечори і...кінофестиваль. А перлиною візиту, як на мене, було спілкування з Мареком Пьоруном, бургомістром Дзєржонюва: невеликого міста з великим потенціалом, яке стане тренувальною базою для проведення Євро-2012. Територія спортивного комплексу вражає, а якість – тим паче. А головне, що з 1996 року місто живе за власною прописаною «Стратегією розвитку», якої чітко дотримуються всі мери і кожний новий наслідує діяльність попереднього, змінюючи лише пункти, по яких виявлено зниження показників життєдіяльності і розвитку.
І незрівняний Краків. З цим красенем я познайомилася ще до його, так званих, заручин з Європою. Не зважаючи на свій поважний вік і столітню зовнішність, він з легкістю бере в полон серця своїх гостей. Йому личить бути трішки похмурим і пошкрябаним. А коли все це зберігається і утримується ще й в охайному стані – ця суміш вбиває на смерть. В мерії, де нам розповідали про проекти, які допомагають розвитку міста, ми ознайомилися з чисельними матеріалами щодо перебудови та покращення систем водоочищення та водо/теплопостачання, транспортного забезпечення, ремонту і розбудови доріг, будівництва, реконструкцій, розвитку промисловості, інфраструктури, торгівлі тощо. Все це підтверджували сотні тисяч євро, які ЄС виділяє під ці проекти. Що тут можна сказати? «Да не оскудеет рука дающего!». Майже щодня проводяться якісь фестивалі і свята і на кожному кроці можна побачити драконів (символ Кракова), лотки, з яких торгують свіжими бубликами, модернізовані зупинки, на яких під чистим(!) цілим(!) склом з підсвічуванням(!) розміщено розклад міського транспорту (який приїжджає вчасно!). Але не вони створюють сучасне європейське місто, а люди, які в ньому живуть і ним керують. І, якщо без фанатизму, то і квартири у них не з дешевих, і заробітна плата не піднебесна, і безробіття є, і злочинність. Має Польща і своїх заробітчан, які шукають кращої долі закордоном. Але все ж таки є там, як і в інших країнах Європи, те, чого ми не маємо, що хочеться приміряти на себе, що спонукає до змін і притягує, наче магніт. Це я люблю понад усе і називаю європейським смаком, позбавитися якого неможливо, скуштувавши хоча б раз в житті.
І вкотре кожен за нас запитав себе, що ж з нами не так. А ми просто різні, причому в дрібницях. Подивіться, як європейці радіють новому. Як діти: щиро, емоційно. І не тому, що стали жити в ЄС, а тому що звикли цінувати себе і життя, бо воно більш-менш стабільне. А ми звикли жити, і, особливо, святкувати, як в останнє: наче завтра не прийде ніколи. Такі собі люди однієї миті. А так не можна і, гадаю, вже досить. Ми чудові, але ми крізь даємо собі характеристику, в якій всі займенники мають префікс «най...» з позитивною ознакою. Може годі вже «багатіти думкою»? Взяти хоч наше ставлення до зручностей: тут у нас палац відреставрували, а про місце де можна поїсти і відпочити – забули (хоча бабусі з пиріжками зорієнтувалися). Інфраструктура! Так крізь. І не в усьому у нас влада винна. В одному з містечок області я бачила чудо-туалет біля селищної ради: щілини між дошками сантиметри по два, усередині зачиняється, але гачок не дістає до петлі сантиметрів на чотири. Ну, і на кого тут плюнути? Його ж не влада будувала, а звичайна людина, якій по-барабану все. І вона сама. Отже, комусь не сподобається, але вступ до ЄС для нас не панацея і докорінно нічого не змінить. І, якщо це, навіть, станеться, ми все одно згодом наклеїмо на будь-які запропоновані стандарти свій нездоланний менталітет. «Так такі так, да тока трошечкі нє так»,- казав герой фільму. А правда в тім, що саме через таких БЯ, яким олія не мед, у нас все шкереберть, по-українські. І хоча оптимізмом тут не пахне, все одно раджу замислитися, зробити висновки і цікавитися і Європою, і Росією, і Азією, і... Свій вибір я вже зробила і впевнена, що всі країни мають своє місце в житті людини: одні для відпочинку, інші для життя і роботи і є ті, у яких нам слід вчитися правилам, стилю, найкращим прикладам розвитку і стабільності. Це і є баланс. Віддати перевагу чорному чи білому я не можу, адже в обох є негативні риси. І переконувати будь-кого в будь-чому вважаю безглуздим. Краще їдьте і дивіться на власні очі. Скажете: «З цим є проблеми». Згодна. Тому нам і потрібні зміни в державі. Може нам, нарешті, пощастить і в січні ми отримаємо шанс щодо цього?
Мені притаманна європейська самобутність, а про подорожі без кордонів і казати не варто. Але, не зважаючи на всі мої попередні міркування, знаю, що як би шалено ми не хотіли змінитися, ми не зробимо цього через власну сутність. Саме це і є нашим історичним надбанням, яким я, до речі, дійсно пишаюся. Віками нас намагалися підкорити через родючі землі, природні багатства, шикарні території, працьовитих людей. Ми всім показували «кузькіну мать», залишали своє при собі і не замислювалися, що з цим своїм робити. І не робили. Тому і виникла, в пику всім, загальна «формула української дулі»: нам не треба, але і чужим ЗАСЬ! Нехай воно занедбане, але своє. Дивіться, як ми власноруч все руйнуємо і мрійте, хоч повилазьте. Але у вас все одно такого ніколи не було, немає і не буде, тому що це завжди належатиме лише тільки нам. Як анекдот: «- Куме, заходьте сало їсти. - Так у Вас же злий пес на дворі. - Так отож».
P.S. Історії, на кшталт кольору «медової олії», я сприймаю гостро емоційно, адже терпіти не можу нашу національну характерну принципову дурноголовість. Чому? Як відповів Юзеф Стахув (редактор Краківського видання «Газета Виборча»), коли я запитала, під яким девізом працює його команда: «Нам не все одно». От і мені також, але з цією правильною «програмою» важко жити: змінити нічого не можна, а краяти собі серце – не більше за всіх і треба. Нервові клітини... Тому, саме через це я тепер і привчаю себе до девізу Скарлет О’Хара, з яким жити легше, бо він справді працює: «Не буду думати про це сьогодні, подумаю про це завтра». А от чи подумаю – справа інша.
Юлія Найда


Коментарі (0)
avatar