Все це переповнене відвертою неприязню до Української незалежної держави. Сама по собі відвертість могла б навіть імпонувати: ну, є певний відсоток громадян нашої держави, які вважають, що вона не повинна бути незалежною, а входити до тих чи інших імперій. От такі у людей переконання, погляди. Відстоювати погляди можна й треба. Але при цілком нормальній умові : не перекручувати, не спотворювати. Чого не скажеш про рясні публікації історика, яким він себе вважає, Бузини. Схоже, нема в нашій історії дати, нема імені, не облитого цим автором чорною фарбою. Причому це робиться із застосуванням типово шулерських прийомів. Що стає можливим при дивному заціпенінні наших титулованих істориків. Вони не то ошелешені шулерством від історії, не то гребують зі своїх висот відповідати «якомусь» Бузині ( так мені якось і сказав один з істориків). А марно. Писання плодовитого автора , які міг би спростувати старанний учень старших класів, тиражуються набагато ширне, ніж вчені трактати докторів і академіків.
Черговий витвір Олеся Бузини – розворот у «Сегодня» від 20-го грудня, присвячений річниці народження Сталіна. Дві основні ідеї проходять червоною, більшовицькою, ниткою: виправдання, навіть апологія тоталітаризму і зневажлива теза про «подаровану» нам цим режимом Україну.
Перша ідея наочно демонструє, наскільки затьмарює імперська бацила. Під ноги шовінізму, імперії можна, виявляється., кидати всі гуманістичні цінності, мільйони людських життів. І ось осанна «відновлювачеві імперії, при якому вона досягла найвищої могутності» -- цитую Бузину. Навіть якщо той творець нової імперії є й творцем кривавого тоталітарного режиму, проти якого, начебто ж, не раз висловлювався і Бузина. Але виявляється, головне – імперія, навіть на крові.
В публікації хвацько подана цитата самого вождя : «На мою могилу нанесуть гору сміття, але вітер історії розвіє її». Звучить ефектно, але автор цитати як і її «цитувач» явно перебільшують з «купою сміття». Ніякої купи нема навіть у прямому сенсі, який часто виглядає досить символічно. Хоч тіло Сталіна і було винесене сталінцями в 1961 році з мавзолею, вождя поховано за найвищим розрядом. Його могила тут же, поруч, біля кремлівської стіни, в самому серці столиці Росії, де з такими почестями похована лише купка обраних.
Щойно в Росії завершився проект по визначенню найвидатнішого в історії росіянина. Так от грузин Сталін зайняв дуже почесне третє місце після Олександра Невського, нащадка київського князя, та Петра Столипіна, котрий зовсім не випадково похований в Україні. Отож -- третя позиція, вище від Толстого, Достоєвського, Пушкіна, Суворова чи Менделєєва. При всій штучності таких опитувань вони все ж багато що говорять і про їх організаторів, і про опитуваних. Недалеко від Сталіна у списку і знищений ним його попередник Ленін. Так що побиватися щодо куп сміття на могилі тоталітаризму ще рано.
Дивним відбілюванням диктатора є співставлення Сталіна з його оточенням. Мовляв, якби він «недорізав» ( так і написано), то до влади могли б дорватися нічим не кращі його соратники на кшталт Троцького чи Тухачевського. Хочеться запитати : невже мільйонам знищених режимом людей, кільком знівеченим поколінням легше від того, що їх нищив не Троцький , а Сталін ? І чи легше , наприклад, від того, що Ягода, Єжов, Берія, які послідовно очолювали каральне відомство, пожерли один одного і всі були розстріляні. І чи возвеличувати Сталіна за те, що він мусив боротися «з маленькими сталінами»? Боротися, аби стати великим Сталіним. І задля цього, за принципом «Ліс рубають – тріски летять» , лягли кістками мільйони безневинних людей.
Такою банальною є сентенція Бузини, що «лідер не може діяти в порожнечі». Що «не він визначає характер часу, в якому живе, а люди, що населяють простір довкола нього». Тут ми торкаємося одвічної філософської проблеми про роль особи в історії. Гадаю, навіть історик рівня Бузини не повірить байкам , нібито «вождь не знав, що коїться», а то все коїли його «сталінчики». Взагалі, це тема окремої непростої дискусії – що на совісті вождя, лідера, глави режиму, а що від нього не дуже залежало. Історія свідчить про величезну амплітуду ролі особи : від всесилля до безсилля. Від єгипетських фараонів, яких просто вважали небожителями, від римського імператора, який міг сенатором зробити свого коня, і до протилежного. До французького короля Луї такого-то за рахунком ( не всі знають і якого), котрий числився королем при істинному правителі держави могутньому кардиналові Рішельє. До якого з цих полюсів ближче Сталін, нехай і далі зважено розбираються історики й історія. Важливіше інше : періодично апологетизована постать під «брендом» Сталін є уособленням, символом режиму. Якого саме, всім начебто ж зрозуміло. Правда, по сьогодні, навіть у незалежній, демократичній державі належно не затаврованого, бодай у формі громадського суду над комуністичним режимом.
х х х
Ціла сторінка розвороту присвячена тезі про «милість» тоталітарного режиму щодо України. Перше, що тут пригадується, антирадянський віршик радянських часів : «Пришла зима, настало лето, спасибо партии за это». Це коли нам говорили, що ми й дихаємо на світі завдяки рідній партії.
Нам уже не вперше, і не лише від Бузини, показують зменшені карти України, де чималі території числять «не українськими». А потім нагадують, що вони були приєднані до України то царицею-німкенею у ХУ111 столітті, то комуністичним диктатором у ХХ столітті. І це подається як велика милість, велике благодіяння – оте повернення нам розірваних між імперіями наших же земель. Приєднання не до України, а до імперії. Притому, чомусь не показують інших карт, наприклад, часів княжої доби, коли до Чернігово-Сіверського князівства у Х1—Х111 століттях входила мало не третина європейської Росії, аж до Москви, заснованої сином чернігівського князя.
Але, згідно «історії від Бузини», ми мусимо дякувати режимові і його верховодам за все. Наприклад, за архітектуру. Звичайно, якщо порівнювати нинішні потворні «парники» на Майдані Незалежності з розташованим поруч Головпоштамтом та іншими зразками сталінської архітектури, то результат порівняння очевидний. Правда, напрошується запитання, чи цими двома «напрямами» й обмежується світова, зокрема, українська архітектура ? І чи проектування будівель 50-х років – теж справа особисто Сталіна ?
Втім, ми й забули – він був присутній у всьому. Наприклад, сприяв так званій українізації 20-х років. Пік її Бузина чомусь датує 1933-м роком. Тим самим, сумнопам`ятним. Хоч українізація була згорнута значно раніше. Звичайно, якщо вважати «українізацією» Голодомор, тоді датування зрозуміле. Не забув Бузина й мінуси українізації. Через неї, значить, з України втекли талановиті письменники, а виринули нездари. Дискутувати, хто з письменників є ким – справа невдячна. Можна лише засумніватися в оцінках Бузини, коли, скажімо, комсомольський поет Багрицький поцінований як вищий талантом, ніж Тичина.
А взагалі, куди вона та українська література без співавторства Сталіна. Він «особисто допомагав Довженку знімати фільм «Щорс». Оце вже суща правда. Саме Сталін, створюючи пантеон комуністичних ікон, запитав Довженка, чому це Україна не явила світові свого «Чапаєва», у формі фільму, звісно, цебто, міфу. За співавторства вождя Довженко і зробив цей міф з біографії звичайного військового фельдшера-білоруса з містечка Сновськ на Чернігівщині (нині – Щорс). Нічого не хочу сказати про Миколу Щорса поганого. Більше того, після півтора року братовбивчої колотнечі під назвою «громадянська війна» 24-річний комдив, схоже, почав розуміти суть і цієї війни, і відроджуваної на нових гаслах імперії. Чого доброго, міг би посприяти й відокремленню України від Москви. Тому-то він ставав небезпечним сталінам, тому влітку 1919-го року і був убитий. Зовсім не з кулемета петлюрівців, у чоло, а підступно, в потилицю, з револьвера чекіста. А з інтервалом у якісь кілька тижнів загадково гинуть Василь Боженко і Тимофій Черняк, соратники Щорса, українські червоні командири. Але про це «соавтор» фільму, звісно ж, не міг Довженкові дозволити сказати. Хоч, імовірно, правда про вбивство Щорса добре була відома кінорежисерові. І оця роздвоєність, оця творча й людська трагедія митця, а не якісь химери, була причиною діагностованої Бузиною «неврівноваженості» Довженка. А як можна дорікати митцеві, що він нічого не створив після смерті вождя, без свого «соавтора»? Митцеві, який і пережив вождя всього на три роки, так і не переживши сталінізму (культ особи у 1956-у лише почали розвінчувати ). Митцеві, якому, як і Шевченкові, не дали навіть перед смертю повернутися в Україну.
Ще одним внеском Сталіна в українську літературу слід вважати, за Бузиною, підтримку вождем Олександра Корнійчука. Знов таки, не затіватимемо дискусій стосовно ранжиру письменників. Як і не применшуватимемо таланту цього драматурга. Але як погодитися зі зневажливою оцінкою митців, чия вина була лише в несприйнятті тоталітарного режиму, за що вони заплатили життям. З блискучої плеяди розстріляного відродження Бузина згадав лише одне ім.`я. І з яким зневажливим епітетом : «драмодєл». Це – про Миколу Куліша. Чи хоч читав Бузина, окрім згаданого «Мини Мазайла», ще й «Народний Малахій», «Отак загинув Гуска», та навіть ті ж «Патетичну сонату» чи «Маклену Грассу»? Абсолютно сучасні й актуальні і сьогодні і, на жаль, недостатньо читані зараз українським театром. Принаймні, фраза одної з кулішевих героїнь – якраз про одну з чільних і нав`язливих тем публіцистики Бузини. Пам`ятаєте ? «Краще буть ізнасілованной, чєм українізірованной».
Х х х
Все, про що тут сказано, абсолютно не є якимись публіцистичними й історичними пошуками, прагненням дійти до істини. Ні, це чітка, продумана система. Чергового підтвердження довго чекати не довелося. Вже наступної суботи, 27-го грудня.—черговий розворот «історії від Бузини». На цей раз прославляння ще одної імперії, до якої колись входили українські землі, -- Австро-Угорської. Не будемо довго дискутувати з цією публікацією. Досить сказати, що одну з імперій –учасниць шматування України, уже в підзаголовку названо «одною з двох імперій, що породили Україну». Не більше, не менше. Це про імперію, що була стулена з доброго десятка слов`янських і неслов`янських держав, декотрі з яких, приміром, Чеське королівство, існували на карті за кілька століть до того, як почули, що є така Австрія.
А на другій сторінці того ж номера газети є ще одна типова публікація. Чомусь анонімна, але точно на тому ж місці, де майже щодня стоїть колонка Бузини. Так от, тут, коментуючи прийняте Верховною Радою рішення про відзначення у 2009 році пам`ятних дат нашої історії, сказано, що в їх переліку (цитую) «є такі одіозні події, як 350-річчя Конотопської битви між козаками Правобережної та Лівобережної України». Сумно, звичайно, що в нашій тяжкій історії не раз протистояли козаки Правобережжя й Лівобережжя, а то й «однобережжя». Але зачислити в «козаки» розгромлене вщент 130-тисячне московське військо — це вже занадто навіть для Бузини, Втім, може й не занадто, а типово.
…Приказку «На городі бузина, а в Києві дядько», звісно, знають всі. Але, схоже, її варто перефразувати: «В Києві Бузина й вайлуваті дядьки». Дядьки від нашої історичної науки. Саме від вайлуватості й буйно росте бузина. Доволі корисна, але й дуже плодюча рослина. Тільки прогавив—заросте півгорода. Кажу це не як історик, а як затятий селянин-садівник.