Справжня причина смерті людей, що загинули внаслідок Голодомору, замовчувалася. Важко сказати, чи існували якісь прямі вказівки з цього приводу. З одного боку, приховування не викликає жодних сумнівів, з іншого – в окремих селах таки писали правду.
Так, в Анисові є 6 записів „від виснаження” (два – в червні, чотири – в липні). В Гущині одного разу записали: „загальне знесилення”, в Количівці та Роїщі – „від слабості”, в Седневі – „виснаження”
А в Киїнці взагалі нічого не вигадували. Вже в жовтні 1932-го одною з причин смерті записано: „від слабості організму”, в січні 1933 року зустрічаємо запис: „від слабості”, а в квітні – „від гострої слабості”. В травні взагалі прямим текстом: „від голодовки” (1 запис), „від голодухи” (4 записи), „виснаження організму” (1 запис). В червні з 28 померлих 13 мали діагноз „від голодухи”, в липні таких записів 5 (з 12-и).
Не втрималися і двічі написали „від голоду” в Шестовиці (липень).
Щось подібне спостерігаємо і в невеличкій Кобилянці. В 1933-му тут померло 32 особи, з них 28 – в травні-липні. Зокрема, в травні є записи: „не в змозі себе прогодувати і померла з голоду”, „нестача їжі”. В червні маємо чотири записи: „не мали продуктів, з голоду”. Щоправда в липні ситуація кардинально змінюється: 12 померлих, і проти всіх – „не з’ясовано”.
Для маскування причин смерті вигадували будь-які хвороби, наскільки вистачало уяви. Іноді це виглядало правдоподібно. А ось в Клочкові дописалися до справжньої епідемії „гострої серцевої нестачі”. Голод тут зібрав страшні „жнива”. В 1931 і 1932 роках за рік померло по 34 особи, а в 1933-му – відразу 110. Один лише червень дав річну „норму” – 37(!) померлих (на серце „списали” 15 випадків), в липні – 22 (3 записи). Схоже, голодування в Клочкові набуло настільки трагічних масштабів, що високий рівень смертності тримався і після того, як достигли хліба. Так, в серпні померло 14 чоловік (10 записів про слабке серце), у вересні – 6 (4 записи). Таким чином, „серцева епідемія” налічувала 32 випадки.
Але багато в кого з фантазією було сутужно. В Пльохові против всіх ставили „хворість”, але були й такі, що записували раз по разу: „невідомо”. Ви можете уявити село, де гинуть десятки людей, а голова сільради вперто твердить, що не знає чому? Так, це відкрита і неприхована брехня. Подібними „діагнозами” (якщо їх можна так назвати) рясніють записи в Брусилові, Півцях, Терехівці, Хмільниці і особливо – в Петрушині.
Найбільш розповсюджений фактор приховування правди про причини смерті – писати проти більш-менш літніх людей, що померли вони „від старості”. Універсальне визначення, за яким можуть ховатися драматичні людські долі. На наш погляд, саме люди старшого віку прийняли на себе основний удар Голодомору. Це вони віддавали свою частку їжі дітям, онукам задля їх порятунку, коли стало очевидним, що так просто цей голод не минеться. А самі мовчки терпіли біль у шлунку і у повній свідомості приймали мученицьку смерть. Вони жертвували своїм життям, аби порятувати наступні покоління. По суті, вони творили подвиг. Можливо, не всі, але більшість з них – напевно. Але тепер, коли минуло 75 років, виявляється, що нікому гідно оцінити ту самопожертву. Померли свідки, не зберегли пам’ять родичі, які вижили (а й справді: чи багато ви чули розповідей про дідусів-бабусь, або прадідів-прабабусь, які свідомо йшли на смерть, аби продуктів вистачило решті сім’ї?). І сьогодні залишились лише безликі, клоноподібні записи про смерть „від старості”.
Як виняток – свідчення Вареник Євдокії Павлівни, 1923 р.н., з Лукашівки: „Вмирали переважно старі люди, бо жаліли своїх дітей, онуків”.
Винні у злочині повинні бути покарані, хай би і посмертно. Але й імена героїв необхідно встановлювати.

6. Рижики: звичайний фашизм

Письменник Володимир Григорович Дрозд (1939-2003) родом із Петрушина, де пройшли його дитячі та шкільні роки. Саме цей період свого життя описав митець в автобіографічному і майже документальному романі „Пришестя” (1996). Основна увага – воєнним та першим повоєнним рокам. Запам’ятався епізод, що стався в ледь визволеному від німців селі:
„Хмурий вересневий ранок. З котроюсь із сестер ми пасемо нашу Лиску за Артемовою клунею, на кагатах. Нудотно-солодкий смак пасльону, що китицями, жовтими, у краплях нічного дощу, дражниться з кущів. З поля, повз кагати, стоячи на возі по коліна в соломі, шмагаючи віжками худореброго коника, мчить одноокий Андрій:
— Там, у скирті — німець, офіцер!
Ми стоїмо край поля, за колгоспною вівчарнею. Військова полуторка із солдатами гуркоче полівкою. Сіється дрібна мжичка. В глибині поля, над Ближнім рівчаком, — скирта соломи. Від неї по стерновищу у бік рівчака біжить темна (крізь сіру мжичку) постать. І — все. Кінопроектор пам'яті гасне. Той же похмурий вересневий день. А може, наступний. На Загальному дворі, біля комори — гурт жінок, підлітків, дітей. Хутірські пси. На згірку, ближче до водокачки — шерега військових. Енкаведисти. Нове слово — шпичаком у пам'ять. З гвинтівками в руках. Коло них спійманий у полі, біля скирти німець. Світле, розкуйовджене волосся, кітель розстебнутий, з-під нього визирає нижня сорочка. Босий. Старший над військовими щось читає з паперу. Троє енкаведистів підводять німця до комори, становлять біля стіни, викладеної з грубезних брусів. Енкаведисти відступають на декілька кроків, зводять гвинтівки. Німець залишається біля стіни САМ. Як на сцені сільського клубу. У нього крейдяне обличчя. Плечі під кітелем перехняблені, опущені, і, може, від того руки видаються довгими, трохи не до підігнутих колін, висять, як одчахнені гілки, долоні з-під рукавів — кольору перестиглого пасльону, пальці бігають по сукну штанів. Очима німець ковзав по хмурому небу, з якого знову сіється мжичка. Старший над військовими різким голосом командує, гримлять постріли, з яблунь у дворі шукає в небо чорне вороння. Німець падає, як підтяте сапою кукурудзяне стебло або як стемніле на осінніх дощах уже безголове, вивернуте із землі соняшничиння. На лицях жінок — краплі дощу, а може, і не дощу. Солдати беруть мертвого за ноги і тягнуть через двір до вирви од бомби. Кидають тіло у яму, загортають землею. На моріжку біля комори, де щойно лежав розстріляний німець, — калюжка крові, з чимось білим на дні, а зверху плаває його око.
Голодні хутірські пси злизують кров.
Люди мовчки розходяться, хутірські жінки поволі бредуть Артемовою вуличкою.
— Може, і мой де отак одстав від своїх, а його узяли та поставили до стіни, — каже Богулина Ольга.
...Ніхто з гурту не відповідає на її сумний зойк. Ніби онімілі, жінки розбредаються по своїх дворах”.
Чомусь саме цей трагічний епізод приходить на пам’ять, коли осмислюємо те, що відбулося в невеличкому селі Рижики, де й сьогодні одна-єдина вулиця.
Нашу увагу привернув той факт, що наприкінці травня 1933 року в Рижиках Рябцівської сільради протягом кількох днів зафіксовано відразу декілька випадків убивств: 24 травня убитий колгоспник Удод Павло Омелянович (18 років), 25 травня – колгоспник Удод Микола Омелянович (22 роки), 27 травня – одноосібники Помогай Олексій Юрійович (30 років), Помогай Микола Самойлович (22 роки), Малаш Федір Іванович (23 роки) та Ілюшка Федір Іванович (22 роки). За якихось чотири дні убито одразу шістьох молодих хлопців – що ж там таке відбулося? Може, яке повстання?
Доволі несподівано відповідь ми знайшли на сторінках книги Т.П. Демченко „Колективізація та Голодомор 1932-1933 рр. на Чернігівщині” (Чернігів, 2007 р.). На сторінці 21 читаємо: „...матеріали про справжнє ставлення активістів до «класового ворога», вміщені у довідці заступника голови ДПУ УСРР К.Карлсона «Про випадки самосудів в районах України» від 26 червня 1933 р. Так от, у с. Рижики Чернігівського району у травні 1933 р. «за ініціативою групи активістів колгоспів були проведені обшуки у 7 бідняків одноосібників, запідозрених у крадіжках коренеплодів. У одного із них при обшуку виявили викопану картоплю. Активістами були затримані 5 чол. (2 при обшуку зникли). Затриманих доставили до клуні колгоспу, де забили кіллям й залізними прутами, внаслідок – всі 5 чол. вбиті. На наступний день було організовано пошук тих, що сховалися... Останніх затримали в лісі, доставили в комору колгоспу і також вбили. Ініціаторами і учасниками самосуду були 9 активістів-колгоспників».
Хай не співпадають деякі деталі (6 жертв, а не 7, вбивали протягом чотирьох днів, а не двох), однак немає сумнівів, що мова про одну й ту саму подію. Жорстокість місцевих активістів не має і не може мати жодного виправдання. Але що найбільше вразило: навіть, якщо припустити, що спершу вони діяли в емоційному запалі, вбивши п’ятьох, то до наступного дня вже можна було охолонути, діяти більш розважливо. Та де там! Знайшли в лісі ще двох і так само безжально забили до смерті.
От нам і пригадується, як енкаведисти у вересні 43-го ловили німецького офіцера у рівчаку біля Петрушина. Обидва випадки мають забагато спільного, не знаходите?