Попри велику кількість публікацій і видань, присвячених темі Голодомору 1933 року, складається стійке враження, що дослідження цієї трагічної сторінки нашої історії не тільки не наближаються до завершення, а лише виходять на новий якісний рівень. Скажімо, раніше головні зусилля істориків були спрямовані передусім на те, аби довести сам факт Голодомору. Донести правду про трагедію до світової спільноти, довести власним громадянам, що то все не вигадки, а гірка й страшна дійсність. Начебто, довели. Якщо й сьогодні хтось заперечує Голодомор 1932-1933 років, як такий, то це вже питання не до фахівців – вони свою справу зробили. Безплідні дискусії з черговим „Фомою невіруючим” – на любителя.Але тепер, піднявши купу документів і опитавши мало не всіх старожилів, розуміємо, що тут одним „був – не був” не відбутися. На порядку денному стають інші питання, які потребують уважного і прискіпливого осмислення. Не тільки: „Чому це сталося?”, „Хто винен?”, але й питання незадовільної суспільної пам’яті про один з найбільших злочинів в історії людства.
Розглянемо деякі аспекти цих проблем на прикладі Чернігівського району. Якийсь рік тому панувала думка, що на території цього регіону Голодомору майже не було – голодували собі, але без масової смертності, без крайнощів. Між тим залучення нових документів (насамперед книг записів померлих, що велись і зараз ведуться у кожній сільраді) розвернуло ситуацію майже на 180 градусів, і сьогодні тут ледь встигають ставити по селах пам’ятні хрести на честь померлих у 1933-му. Цифри відразу переконали чиновників. Але – от дивина! – не людей на місцях...
До речі, все озвучене нижче має бути доволі типовою картиною того часу і, напевно, має схожі паралелі також і в інших районах Чернігівщини.

1. Підміна понять

Наприкінці 2002 року минало 70 років від трагічних подій Голодомору. Оскільки цю дату відзначали на державному рівні, то, відповідно, на повну потужність запрацював державний апарат. Як наслідок – маємо цікаві документальні свідчення, що у повній мірі демонструють наше невігластво у царині історичної пам’яті.
Переді мною – чимала тека паперів, зібраних відділом внутрішньої політики Чернігівської райдержадміністрації. Переважно – повідомлення з місць (тобто, від сільрад). Як правило – сірі, безликі, малоінформативні. За більшістю з них легко вгадуються заклопотані обличчя сільських голів, які нервово куйовдять волосся, недобрим словом поминають авторів циркулярів щодо встановлення правди про перебіг Голодомору на території громади і щиро не розуміють, чому мають витрачати час на щось незрозуміле і нікому не потрібне.
Ось, наприклад, інформація Мохнатинської сільської ради від 25 січня 2003 року: „Повідомляю, що голодомору 1932-1933 рр. на території сільської ради не зареєстровано. Свідчень про постраждалих під час голодомору не має. Сільський голова Ю.О. Андрущенко”.
Або – інформація Серединської сільської ради від 3 квітня 2003 року: „Очевидців трагічних подій на території сільської ради немає. Сільський голова О.Б. Фалько”. Нічого не маю проти особисто самих голів, адже досліджувати історію Голодомору на території села – не їх обов’язок. Однак організувати інших щось з’ясувати хоча б на мізерному рівні вони були повинні. Спробуйте вдуматись у написане в Серединці. Хто такі очевидці? Правильно, люди, що жили в той час. І що, ви вірите, що у 2003 році в Серединці не було жодної людини, віком за 70? Правильно, повірити в це неможливо. Хоча б тому, що восени 2007-го в селі зібрано кілька десятків анкет людей, що пережили ту лиху годину. А тут виходить, що немає свідків – немає і подій...
Півроку наповнювалася тека подібними реляціями. Зміст більшості з них цілком можна передати фразою: „у нас нічого не було, відстаньте”. Як наслідок, 16 квітня 2003 року в область відсилається узагальнена інформація Чернігівської райдержадміністрації: „Повідомляємо, що в районі проведена додаткова робота по вивченню проявів голодомору 1932-1933 рр., в ході якої зібрано спогади 41 очевидця цієї трагедії. ...встановлено, що прояви голодомору були в 22 населених пунктах району, особливо в селах Шибиринівка, Киїнка, Іванівка, Пльохів, Буда. В ході проведення пошукової роботи стали відомі імена 43 жителів 5 населених пунктів, померлих внаслідок голодомору”.
Що й казати, результати мізерні. Адже „спогади 41 очевидця” слід поділити на 46 сільських рад. Однак мова не про інертність чи байдужість посадових осіб. Хотілося б звернути увагу на інше. А саме – на особливість сприйняття тієї епохи. Сьогодні відомо, що на території столичного і приміського Чернігівського району голод лютував на всю силу, а його жертвами стали кілька тисяч людей. Можемо стверджувати, що у всіх населених пунктах регіону, навіть найбільш благополучних, люди страшенно потерпали від нестачі їжі і перебували на межі життя і смерті. Пік смертності, який припав на червень і першу половину липня 1933-го, свідчить про те, що люди з останніх сил чекали нового врожаю. В одних селах „запас міцності” в силу певних причин виявився меншим і тут починалася масова смертність, в інших – протримались, однак якби, не приведи Господи, голод продовжився ще тиждень-два, то й там були приречені на вимирання, оскільки ресурсів для виживання практично не залишилося.
Тож коли пишуть, що голоду чи „голодомору” на території громади не було, то таке твердження аж ніяк не відповідає дійсності. По суті, маємо констатувати таку собі підміну понять: як не було масової загибелі людей, то не було і голоду. Це досить розповсюджений стереотип у нашому регіоні, який, по суті, маскує масштаби злочину, розмиває трагізм тодішніх реалій. Ще раз акцентуємо увагу на тому, що голод був повсюдно і у вкрай важких формах. Могло не бути лише масової смертності.

2. Роїщенський синдром

Підміна понять голодування і масової смертності – лише одна з причин доволі байдужого ставлення значної частини населення Чернігівського району до подій 1933-го року. Звичайно, дається взнаки більш як півстолітня заборона згадувати один з найбільших злочинів країни Рад. Що не кажіть, але ентузіазм того покоління, на чиїх свідченнях ми сьогодні вибудовуємо механізм здійснення Голодомору, давно згас. На жаль, для них правда про ті роки не принесе нічого, крім моральної сатисфакції – вже нічого не поправити: не повернути загиблих, не покарати винуватців. Їх ще, попробуй, розговори! Немає вже молодецького блиску в очах, не мають вони бажання комусь щось доводити. Найчастіше опустять очі долу: „Та що тепер згадувати... навіщо воно...”
І трапляється, що разом всі ці фактори призводять до ще гірших речей, коли люди вже просто нездатні адекватно сприймати давно минулі події. Один з найбільш яскравих прикладів – ситуація з Голодомором у селі Роїщі.
Роїще – село за якихось двадцять кілометрів на північ від Чернігова, сусіднє з Петрушином, з якого починались наші дослідження і в якому від голоду померло більше сотні людей. А от в Роїщі завжди стверджували, що в них нічого подібного не було. Так, голодували, але до смертей справа не доходила. Маємо багато знайомих як у самому селі, так і серед вихідців з нього. І всі вони, посилаючись на розповіді батьків, дідусів та бабусь, говорили, що у Роїщі ту лиху годину пережили відносно благополучно. Найбільш переконливим виглядав аргумент, що роїщани навіть підгодовували нещасних і виснажених людей з навколишніх сіл. Одним словом, повна одностайність, ніякої розбіжності у свідченнях і спогадах багатьох людей.
Але в документах – протилежна картина. Порівняємо рівень смертності:
1930 рік – 48 чоловік,
1931 рік – 58 чоловік,
1932 рік – 48 чоловік,
1933 рік – 125 чоловік.
Нічого собі стрибок у 33-му, чи не так?
А тепер розкладемо страшну цифру 125 на місяці. Отже, в січні померло в Роїщі четверо людей, у лютому – 8, у березні – 9, у квітні – 6, у травні – 10, у червні – 17, у липні – 20, у серпні – 11, у вересні – 2, у жовтні – 12, у листопаді – 14, у грудні – 12. Цілком очевидний різкий спалах смертності на початку літа. Може, епідемія яка пройшлась селом? Та ні, в причинах смерті нічого подібного не знаходимо: в травні переважає діагноз „туберкульоз”, в червні-липні все більше на серце списують: „порок серця”, „серцева слабкість”, „параліч серця”. Як говорять фахівці з Інституту історичної пам’яті, що проводили консультації з цього приводу з лікарями, якраз подібні діагнози відповідають смерті від голоду. Тобто, справжню причину смерті люди, що робили записи, намагалися приховати. Лише одного разу у червні записали „по слабкості”, але надалі подібних формулювань не вживали.
А ми, дивлячись на цифри, можемо стверджувати, що в Роїщі голодування набуло крайніх форм і спричинило як максимальне виснаження людських організмів, так і масову смертність. Її пік припадає на кінець травня і досягає максимуму в першій половині липня, після чого (коли з’являється новий врожай) різко йде на спад. Разом з тим звернемо увагу на досить високий рівень смертності наприкінці все того ж 1933 року. На нашу думку, це стало наслідком виснаження людей. Вірогідно, їх сили так і не відновилися і під час холодів організми не витримували.
Переконливо? Але в самому Роїщі суспільна думка якихось змін не зазнала. Можливо, погано обізнані з нашими цифровими викладками. Можливо, занадто зжились з минулими стереотипами. Але масове опитування старожилів минулої осені про події Голодомору нової інформації практично не додало. Один із типових прикладів – свідчення Печерної Неоніли Кирилівни, 1925 року народження, мешкає по вулиці Луговій, 1: „До нас не приходили бригади людей, які забирали на ті часи запаси зерна, продуктів харчування. Тому в нашій сім’ї було що їсти, сім’я не зазнала великого голоду. До нас заходили в хату інші люди, які просили що-небудь з їжі”. (Записала Семенюк Валентина Олексіївна, секретар сільради. 20.11.2007 р.)
Між тим давно опубліковані свідчення, зібрані у попередні роки. А вони – куди більш красномовні. Наприклад, до збірника „Свідчення про голод 1932-1933 рр. на Чернігівщині” (упорядник Т.П. Демченко) увійшли спогади Федосової Марії Іванівни (1906 р.н.) та Федосової Тетяни Іванівни (1915 р.н.), записані студенткою І.Пуцай ще у 1998 році: „Голод тривав довго. Нам здається, що ще з 1928 р., коли була заснована комуна. З цього часу й почалися страхіття. Про хліб відтоді тільки мріяли. Особливо важким був період осені 1932 – весни 1933 р. Дуже багато людей померло за цей час: цілі сім’ї вимирали. Бувало таке, що йде людина по вулиці й раптом упала замертво. А скільки людей точно вмерло – сказати не можемо”.
Отже, в Роїщі люди таки помирали від голоду: і „дуже багато”, і „цілими сім’ями”. До речі, ледь пережили 1933-й самі Марія та Тетяна Федосови. А між тим, у ХVІІІ столітті Федосови – найбагатша козацька родина села, Артем Федосов на протязі майже двох десятиліть обіймав посаду наказного Ройського сотника (тоді Роїще було сотенним центром). Заможно жили Федосови і в подальшому, до самої колективізації, коли їх, як і решту, обібрали до нитки.
Разом з тим, ситуація з Роїщем доволі типова для багатьох населених пунктів Чернігівського району. Не один раз було таке, коли, під враженням цифрових та документальних свідчень, відкриваємо черговий пам’ятник знак на честь померлих під час Голодомору, а за спиною шушукаються: „Що то вони ставлять? У нас ніхто, начебто, від голоду не помер...” Тобто, пригадати ситуацію, щоб хтось із старожилів підійшов і сказав щось на кшталт: „Молодці! Добру справу робите!”, не виходить. А нерозуміння, скепсис – на кожному кроці. Вголос, при всіх говорити не ризикують, але якщо спілкуватися віч-на-віч, неофіційно, обов’язково висловлять свої сумніви.

Сергій ГОРОБЕЦЬ
(Продовження буде)