реклама партнерів:
Головна › Статті › Невідома Україна
Невідома Україна
Отаман Галака: жорстока вiдповiдь на нелюдськi знущання
25-Чер-07 6700 2.6 0
Отаман Галака: жорстока вiдповiдь на нелюдськi знущання
Ще раз, ще раз. Пiддать набiй!
Хай це останнiй стрiл...
Та кинуть зброю ворогам
нiхто не має сил.

Леонiд Мосендз, поет-повстанець.

Вчергове вирушаємо до села Пилипча Рiпкинського району — батькiвщини отамана Галаки (Iвана Васильчикова, або, як написано в деяких офiцiйних документах, Васильченка). На душi найрадiснiшi почуття, незважаючи на негативнi публiкацiї проти особистостi отамана, надрукованi в органi обласної ради «Гарт» та газетi єврейської громади Чернiгiвщини «Т’хiя». Цього разу їдемо автобусом разом із гостями з Києва: iсториком Романом Ковалем, козацьким гуртом «Гайдамаки», представниками громадської органiзацiї «Доля», поетесою Антонiною Литвин.
Повстанське село — надiї нема
Село Пилипча в минулому багатолюдне повстанське село, наповнювали його український молодечий дух, дух непокори. Сьогоднi дiтей можна побачити тiльки влiтку, коли вони приїжджають до бабусь, востаннє дитина народилась 5 рокiв тому, але й то потiм батьки переїхали до сусiднього села Грабова.

Село виглядає як нежиле, вiдстань вiд хати до хати — метрiв сто, через усе село повзе пiщана дорога — грузька, бiла.
«Населення» кладовища набагато бiльше населення села — 80 чоловiк. Через усе кладовище, вiд братньої могили воякiв, що загинули пiд час переправи через Днiпро у роки радянсько-нiмецької вiйни, до могили отамана Галаки тягнуться столи.
На «гробки», 9 травня, все село збирається за цими столами, вшановують покiйних.
Помiчаємо й позитив вiд наших вiдвiдин села: тепер дерев’янi електричнi стовпи замiненi на бетоннi. За це треба подякувати районнiй адмiнiстрацiї та головi Грабовської сiльради Олександру Свистуну.

Мама сказала: скiльки кровi на твоїх руках, синочку!
Прямуємо на кладовище — тут уже зiбрався чималий гурт пилипчан, гостей із Чернiгова. Першим виступає Роман Коваль — iсторик, президент iсторичного клубу «Холодний Яр».
— Iван Галака — неоднозначна постать. Проте ця людина захищала свою землю, свiй народ. Можливо, якби не такi методи, українцiв би на цих землях уже й не було б. Ворог не мав жалю до українських селян. Не знав жалю i їхнiй захисник отаман Галака: смертю за смерть платив вiн кривдникам українського народу.
Послухати «Думу про Україну», «Гайдамакiв» пiдiйшла i Зоя Фiлiпович — вона мешкає поблизу кладовища, жiнка повнiстю слiпа.
— Як же ви їсти готуєте собi? — цiкавлюся в неї.
— Навпомацки розпалюю пiч, ось думаю влiтку операцiю робити, ще рiк тому трохи бачила, зараз — нi.
— Бабусю, ви щось знаєте про Галаку, можливо, знаєте когось, у кого його фотографiя збереглась?
— Так, ще мама розповiдала про нього. Їхня хата за магазином була, зараз тiльки грушка залишилась. Фотографiї мо’ й були в кого в селi, так попалили, зберiгати їх було страшно. Хоча вони можуть бути в нащадкiв його сестри — до Херсонщини вони виїхали. Коли його ховали, недаремно його мама сказала: скiльки кровi на твоїх руках, синочку! Заїдьте до його племiнника Федора Вороб’я, вiн дуже гордий буде з того. Живе вiн в останнiй хатi на виїздi з села, бiля забору побачите лавочку.

«Святий i страшний»
Знаходимо хату двоюрiдного племiнника Iвана Васильчикова — Федора Вороб’я, 1919 року народження. Це повнiстю дерев’яний будинок. Окрiм дiда Федора, з ним проживає ще його жiнка. На столi лежить газета «Комунiст».
— Дiдусю, розкажiть, будь ласка, про свого дядька. Що ви про нього знаєте?
— Красивий чоловiк був. У Пилипчi вiн нiкого не вбив. А євреїв багато. Колись покохав вiн одну дiвчину — єврейку, а вона йому зрадила, так вiн посадив її у дупло i вбив. Табличку з таким написом прикрiпив бiля неї: «Кому какоє дело, что я на вербу села». Прохвост великий був! Колись їхав вiн на Польщу i на будцi мостовiй бiля «Чорного мосту», на залiзницi, що вела на Гомель, оточили його чекiсти. Вiн — у будку, потiм у пiч i через трубу вилiз. Чекiсти в будку, потiм назад, а вiн їх з кулемета, i кричить: «Здавайтеся!» Цiлий загiн у полон взяв.
А то ловили його в селi, цiлий ескадрон у засадi лежав за клунею. Приїхав Галака додому на конях з багатством, грошима, спiваками, гармонiстами. Грабував вiн євреїв, у них завжди грошей багато, а там — засiдка. Вiн на своїй воронiй кобилi, а їздив вiн гарно, тiкати! Завiв їх у лiс, вони збилися до кучi, куди їхати далi — не знають, вiн їх з кулемета — трр-р-р. I все, нема ескадрону.
— Вiн допомагав людям?
— Так, захопив Рiпки, всiх iз в’язницi звiльнив, сказав: хто хоче до мене в загiн — приєднуйтесь, хто нi — йдiть додому. Хотiв вiн i чернiгiвську тюрму захопити, та не вийшло. А тодi у в’язницi хто сидiв? Хто в колгосп не захотiв пiти, хто про Лєнiна щось погане сказав, потрапити було легко. Нi за що люди сидiли. Хоча через нього мiй батько ледь епiлептиком не став.
Сховав раз батько знайомих євреїв вiд нього, а вiн напався — де вони, зброєю трясе! Мати в плач, всi в плач. Вiн плюнув i пiшов.

Кривава бійня в Радулi
Андрiй Лiндфорс переховувався вiд бiльшовикiв у знайомої лiкарки в полiському мiстечку Радуль, що над Днiпром. Це поселення, в якому вiддавна мешкали «кацапи-старовiри». Отож Андрiй i лiкарка жили в Радулi як на засланнi. Селяни радульцiв ненавидiли, тi ненавидiли селян так само палко. Радульцi називали українцiв «хохлами», а тi їх — «кацапами». У той час на Чернiгiвщинi господарював мiсцевий повстанець Iван Галака. Хлопцiв мав небагато, з пiвсотнi. Серед них вирiзнявся старшина «iз Петлюрiвського вiйська», дуже талановитий вiйськовик. «Галака був повстанець нацiональний, — стверджував Андрiй Лiндфорс, — але в бiльшостi був проти всiх комунiстiв та жидiв. Всi його повстанцi були козаки в повному розумiнні цього слова». Одного лiтнього дня 1921 року Андрiй Лiндфорс iз кiлькома знайомими купався неподалiк пристанi Радуля. Чекали на корабель iз Києва. Пароплави по Днiпру курсували, незважаючи на вiйну. Доступ до них мали, стверджував Лiндфорс, лише «люде партiйнi i просто жиди». Звичайно, кожний пароплав мав озброєну охорону — чекiстiв та червоноармiйцiв.
Ось над рiчкою вдалинi з’явився чорний дим. А над мiстечком у цей час несподiвано пiднялась курява: через Радуль мчали вершники. Було їх небагато — чоловiк iз п’ятнадцять. «По строю та списах, — згадував Андрiй Лiндфорс, — ми зараз же впiзнали, що це галакiвцi». За хвилину-другу конi вже лежали за хижкою вартового пристанi. Заховалися й хлопцi. Якраз у цей момент iз-за повороту виглянув пароплав. Над Днiпром розляглося його тривожне ревiння.
Нарештi мiстки з’єднали пароплав i пристань. Нараз почулося «Слава!». Бiльшовики незчулися, як повстанцi вже були на мiстках, «вони скочили на ворогiв, як дикi коти». Хвилину торохкотiла стрiлянина, потiм усе стихло... Серед мертвої тишi рiзко пролунав голос: «Православнi — направо, жиди — налiво». Повстанцi стояли на мiстках i пропускали наших. Потiм Галака почав вичитувати комунiстiв та жидiв, рiч його була жахлива, страшна, всi онiмiли од його слiв». Закiнчив вiн так:
— Тепер всi марш у каюти! Семене! По три чоловiки на палубу! Хлопцi, за мною!
Галакiвцi виводили на палубу по три пасажири. Руки в них були зв’язанi. Людей ставили за перегородку. Лунав залп... Над Днiпром летiли нелюдськi крики. Та плескiт води гасив передсмертнi зойки. За кожним разом днiпрова вода ставала червонiшою i червонiшою. А в мiстечку — «наче всi вимерли». Розстрiл тривав безмежно довго... Згодом казали, що в той день загинуло 217 осiб.
Наступного дня в Радулi з’явилися червонi каральнi загони i почали свої кривавi жнива».
(З книги Романа Коваля «За волю i честь»)

Галака мовою документiв
«Уповноваженому окремого вiддiлка по Городнянщинi.
За повiдомленням волвиконкома т. Яковенко, в нiч з 16 на 17 цього березня в с.Невкля з’явилось декiлька озброєних чоловiк, що назвалися галакiвцями, i почали виловлювати залишившихся там євреїв. Пiсля затримки цими бандитами декiлькох чоловiк, євреї були пограбованi, а потiм звiльненi, а будинки були їх спаленi бандитами».

Примушує замислитись, що не все так було однозначно, наступний документ.
«16 лютого Галака з загоном у 150 — 160 чоловiк та 80 пiдводами о 12 год. вечора нападає на мiсто Рiпки, i до 7 год. вечора при пасивностi i навiть спiвучастi єврейського населення вбито бiльше 20 чоловiк, пограбовано i спалено багато будинкiв».
Дiї Галаки настiльки подобались селянам, що навiть репресiї не могли примусити селян виступити проти нього.
Так, зберiгся документ про виключення з комiтету незаможних селян жителiв села Лемешiвка, які вiдмовились боротися iз загоном Галаки.

Та все-таки зрадник убив отамана
Ось як про це пишеться в офiцiйних документах, звiтi Губ ЧК:
«15 червня 1921 року.
Пiсля його вбивства представником Губ ЧК партизани запанiкували й почали розстрiлювати один одного, пiдозрюючи у зрадi.
Загоном червоноармiйцiв, що пiдiйшов, був вiдкритий кулеметний вогонь. Вбито лише декiлька повстанцiв».
Та й пiсля смертi отамана боротьба тривала, продовжив її отаман Ющенко.
«18 сiчня 1922 року.
В Городнянському повiтi 2.01.1922 помiчено невiдому «банду». Висланi для отримання iнформацiї комунiсти були захопленi та розстрiлянi».

Олександр ЯСЕНЧУК,
Ріпкинський район.



Коментарі (0)
avatar