Головна › Статті › Невідома Україна
Невідома Україна
Моя свічка пам’яті жертвам голоду 1946 — 1947 років
26-Лис-07 2928 0.0 0
Щипали листя липи, жували цвіт акації, якісь квіточки. Справжніми ласощами був клей, який «ріс» на вишнях і його довго можна було жувати. Але все одно перебували в якомусь нереальному стані — голод нагадував про себе. Маму однокласника Колі засудили, бо вона, ріжучи в колгоспі картоплю «на вічка», взяла декілька картоплин для своїх п’ятьох голодних дітей, батько яких поклав голову на війні.
Нашу сім’ю виручав пайок борошна, який тато раз на місяць приносив з роботи (він працював інспектором райвно). Мама варила затирку: жменька борошна, розбавлена водою, та інколи трішки молока, яким з нами ділилась сусідка. Корівка сусідська доїлась погано, бо тоді на корівках орали, перевозили вантажі. Бабуся обнадійливо казала: «Дожили до кропиви, лободи, то вже тепер виживемо». Проте якось швидко з’їли ми щавель, лободу, залишилась кормова лобода, яку називали карачухою, така несмачна, з неприємним запахом, що запам’ятався мені на все життя.
Тато працював у райцентрі за 15 км від містечка і раз на тиждень приходив додому. До подробиць запам’ятався мені період, коли у нас закінчилося борошно, тато мав його принести, але не зміг, бо захворів. У нас не було нічого, крім липи та карачухи. Мама згадувала 1933 рік, коли їх багатодітну родину врятували равлики, яких того року було багато в лісі. Їх сушили, мололи, пекли з них млинці. Найбільше вкарбувалося в пам’ять, як кричала крихітка-сестричка, котру мама прикладала, плачучи, до грудей, де не було молока. Мама згадувала, як уранці, заливаючись слізьми, рвала ту карачуху на борщ, це побачив сусід, зглянувся і приніс нам торбочку квасолі. Протримались, доки тато одужав і приніс нам довгоочікуване борошно.
На городі у нас ріс ячмінь, ми все ходили, пробували колоски. І хоча ще не зовсім дозрів, мама нажала, тато змолотив, намололи на жорнах. І нарешті мама спекла хліб, який пам’ятаю досі: з коричневою скоринкою, такий запашний, що, здається, щось смачніше годі було й придумати.
Радянське кріпацтво
У багатьох сім’ях хліба не вистачало, бо потрібно було платити податки на м’ясо, яйця, молоко, на фруктові дерева, майже на все, крім диму. І якщо вдова не підписалася на позику державі, то ходили податківці, в тому числі і вчителі, по ночах будили, не давали спати, щоб підписувалися. А де ж було тим вдовам взяти грошей, коли в колгоспі за роботу їм писали палички (трудодні), на які видавали дещицю зерна, грошей не давали, продати було нічого. Із села виїхати не можна було, не давали паспортів, практично це було узаконене кріпацтво.
Діти, щоб якось допомогти дорослим, підбирали на полі колоски після того, як збирали зернові в колгоспі. Їх ловили, карали, судили. Адже ще 1935 року наш «батько» Сталін, якого і дотепер вихваляють комуністи, видав закон, згідно з яким у СРСР було запроваджено кримінальну відповідальність для дітей з 12 років. А ми в школі, виснажені від голоду, піснею про Сталіна починали день, декламували: «У країні Сталіна, у країні Рад, ми ростем, зростаємо, як зелений сад».
Жителі містечка, наша сім’я вижила в той голодний рік, хоча красуні-сестриці той голод відгукнувся тяжкою хворобою, від якої вона довго лікувалась.
Пам’ятник
жорнам
Сьогодні поставили пам’ятник салу, галушці тощо, а от не знаю, чи стоїть пам’ятник жорнам? А він мав би бути в кожному селі. Бо жорна рятували людей в часи революцій, воєн, голодоморів. Жорна складалися з двох кам’яних кругів, які клались один на одного. На верхньому крузі була ручка, за яку його можна було крутити відносно першого колеса. У середині верхнього круга був отвір, в який засипали зерно, котре, попадаючи між круги, пересипалось на борошно. Навколо нижнього круга був зроблений бортик з отвором (прорізом) для виходу борошна. Щоб зламати опір селянства, яке відчайдушно противилось колективізації, відбирали не тільки в куркулів, але і в бідноти, до зернини (зерно мололи на жорнах, бо в млинах молоти не дозволялося). Тому-то жорна і були масовим ворогом комуністичної влади. Їх розбивали на дрібні друзки, вивозили за село не тільки у 1933-му, але і в голод 1946 — 1947 років.
Ніна СЕМЕНЕНКО.
м.Щорс.

Смажили риб’ячі голови зі смітника в іржавій бляшанці
Сповідь спецпереселенки

Україна на повний голос сказала про голодомор 1933 року як геноцид українського народу. Але це лише один із безлічі страшних злочинів Сталіна і комуністичної системи. Ще багато слід сказати і треба поспішати, доки ще живі ті, хто пройшов через страшні жорна репресій, чию людську гідність потоптано, чиє тіло ще пам’ятає тортури.
Тож послухаймо живих свідків.
Тікали від турків, як від стихійного лиха
Давно вже на заслуженому відпочинку скромна і шанована вчителька із села Смолянка Куликівського району Марія Василівна Павленко. У селі незлостиво називають її болгаркою, бо болгарка вона і є. Її пращури втекли з Болгарії до Криму ще під час російсько-турецької війни. Лишився родинний переказ від прапрабабусі Ярини, яка пам’ятає історичну батьківщину.
Від турків болгари тікали, як від степової пожежі. Кидали малих діток, одягаючи на них гарні намистечка. Невже, думали, бузувіри знищать зовсім невинних? Але яничари порубали й немовлят.
Вже кілька поколінь болгар-утікачів встигли вирости під щедрим кримським сонцем. А Марія Василівна все ще мріє побачити свою історичну батьківщину. І болгарської мови її матір навчила. От тільки побачити довелося зовсім інші світи.
Було горя і при німцях
До Другої світової війни родина Марії Василівни жила у нині Совєтському районі Криму. Батько був цілком відданий радянській владі партієць і очолював колгосп. Під час німецької окупації він допомагав партизанам, передавав їм зерно, худобу, а потім і сам пішов до загону. Німці його стратили у машині-душогубці.
Залишилася тридцятирічна вдова Анна і троє дітей — Марія, Анна і Степан. З них збиткувалися не стільки німці, скільки їхні прислужники: отруїли корову, а дітей мало не перетопили у ставку.
Малеча гуляла на вулиці, коли почулося дружне: «Ура!» Це прийшли радянські визволителі, яким усі дуже раділи. Виявилося, що зарано.
До Казахстану — у телячих вагонах
1944 рік. Після того визволення минуло всього кілька місяців. Із райцентру до їх оселі зайшла людина, яка до того ж і болгарською розмовляла: «Збирайтеся, мамашо, віддайте нам золото, якщо воно у вас є. Потім вам усе повернуть».
Не було у них золота, а лише теличка, яку Марія, плачучи, поцілувала у теплого носика, та хата, в якій залишився їхній 80-річний дід. Сказав: «Хоч тут мене на місці розстріляйте, а нікуди не поїду!» А забрати їм довелося півглобуса обмішки (глобус — дивна мірка, що залишилася від розграбованої німцями школи) і одну курку.
Розпочалася страшна депортація із Криму татар, болгар, греків, вірмен та інших етнічних меншин. Усіх — від немовлят до старих — оголосили зрадниками радянської вітчизни.
12 діб усіх везли у телячих вагонах до Казахстану. Увесь цей час крізь розчахнуті вікна гуляв протяг. Застуджене тоді вухо дається взнаки Марії Василівні й досі. Поїзд прибув на вузлову станцію Макат Гур’євської області.
На безплідних солончаках
Першою вони зустріли на пероні жінку з дитиною, яка просила милостиню. На малятку, як на старому, звисала шкіра. І тоді переселенці зрозуміли, що привезли їх на вірну смерть.
Родині Ганни надали не квартиру, а якийсь смердючий закуток. У погребі було повно води, і плавали роздуті ватяні штани. Спочатку злякалися: думали, що небіжчик. Після сонячного, благодатного Криму побачили тут тверду, як камінь, землю, солончаки, солоні озера, на поверхні яких плавала нафтова плівка. Майже всі переселенці вимерли.
Ледь живими дітьми опікувався такий, як і вони, знедолений вірменин Багдасарян. Він нанизував на мотузку знайдені на смітнику риб’ячі голови і смажив в іржавій бляшанці.
Щоб вижити, Марія з братом потроху тягали з виробітку сіль, хоч це і загрожувало пострілом тією ж сіллю з боку охоронців. На залізничній станції їм давали з проїжджаючих поїздів за відро солі один карбованець. Матері спочатку видавали 250 грамів хліба на день, а дітей зовсім не враховували. Стали давати по 500, коли почала розвантажувати на станції нарівні із чоловіками цемент.
Тоді були дуже суворі зими, а вдягнути дітей не було в що. Жорстокий вітер, змішаний із пилом, сіллю і снігом, до крові сік босі ноги.
Призвичаїлися полювати на незвичну здобич. На ставочок біля свердловини, густо вкритий нафтовою плівкою, сідали дикі качки та там і залишалися. Їх тільця, пропахлі нафтою, мати запікала у червоній глині, яка забирала неприємний запах.
Без тавра спецпереселенців
Незадовго до смерті батька всіх народів про них нарешті трохи згадали, почали давати пшеничне борошно, олію. Але тавро спецпереселенця залишалося. Навіть до сусіднього села не можна було перейти, а там був інтернат, в якому хотіла навчатися Марія. Замість цього вся їхня родина ходила щотижня до спецкомендатури відмічатися.
Марія із матір’ю кілька разів писали листи до Москви, доводили свою невинність, але марно. Лише після смерті Сталіна із Кремля надійшла доволі своєрідна відповідь. У комендатурі на неї наставив наган начальник (як зараз пам’ятає прізвище — Рєзник) і почав горлати: «Зізнавайся — хто писав листи?!» Перелякана дівчина не приховувала, що це зробили вони із матір’ю. А він начебто не вірив. Потім виявилося, що це у нього «жарти» такі. Милостиво показав відповідь із Кремля (на штампі — кремлівський годинник).
Тавро спецпереселенців із них зняли. Після цього Марія успішно вступила до Гур’євського педінституту. Вчителькою стала і сестра Анна. Великий працелюб брат Степан працював на Петровському заводі, потім — будівельником-стахановцем у Горському. Пішов із життя у 56 років. Страждання далися взнаки.
Марія Василівна одружилася, коли працювала на цілині, і чоловік забрав її в Україну. Так опинилася вона у Смолянці. 40 років пропрацювала у Смолянській школі.
Прикро, але жах після всього пережитого назавжди поселився в її душі. Навіть висповідавшись мені, вона почала сумніватися, чи правильно вчинила: «А може, мене за це уб’ють?» Категорично відмовилася фотографуватися. А ще Марія Василівна із сумом каже, що й зараз за її нещастя вона ледь отримала статус учасника Великої Вітчизняної війни. Як жертва сталінізму від держави вона нічого не має. Звідси і зневіра: а раптом ті страшні часи знову повернуться?
Сергій ГОРБЕНКО.
смт Куликівка.


Коментарі (0)
avatar