ХХХ
Слід згадати, як в часи «кучмізму» у домівках українських громадян відключалась електроенергія, замість зароблених грошей люди приносили додому пральні порошки та відбілювачі (за так званими бартерними розрахунками), пенсії були мізерні, а ціни галопом зростали… З приходом на посаду Прем’єр-міністра Віктора Ющенка (тоді ж - при президентстві Леоніда Кучми) усі ці «недоліки» за півтора року були усунуті, ліквідована заборгованість із виплат пенсій, а зарплати підвищилися, відключення електроенергії припинилося, стали прозорішими грошові потоки… Так, це дійсно було. І в цьому неабияка заслуга Віктора Андрійовича – нинішнього Президента України. Але час змінюється, і, напевно, перемінюються і люди, і, як бачимо, президенти теж…
«Вот Юлька молодец – понимает, что Украина – это не только западные области, - мовила одна жіночка біля кіоску купляючи газети. – Хоть один нормальный политик, что пошел на мир с регионами … Я не сторонник ее, и голосовала за «регионы», но из-за мудрости этой женщины у меня пробудилось к ней особое уважение…».
А мені після цих слів пригадалося, як колись, Президент України Віктор Ющенко теж вдався до дружнього кроку, який призвів до активної співпраці з Віктором Януковичем. Але такий період був не тривалий – це усі знають. Саме в той період прибічники Віктора Ющенка впевнено аргументували, що Президент правильно зробив, коли пішов на співробітництво з колишніми супротивниками, бо він повинен дбати про всю Україну, а не про мешканців кількох західних областей. Все вірно. Так і повинно бути. Можливо тому деякі передвиборні обіцянки під час президентського марафону 2004 року, в які так вірили виборці, були невиконані, серед яких і пам’ятне – «бандитам – тюрми». Але ж чому зараз, коли Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко пішла на співпрацю з командою донбаського лідера, майже усі прибічники Віктора Ющенка дружньо винесли їй вердикт: вона – зрадниця.
Найбільшою негативною аргументацією нападників на Ю.Тимошенко є те, що вона нібито весь час (і колись – під час першої прем’єрської каденції, і тепер) була наділена невдоволеністю, мовляв, їй увесь час хтось заважав, а от Янукович нібито ніколи не скаржився, коли обіймав посаду Прем’єр-міністра. Така «об’єктивність» прихильників Президента, чесно кажучи, дивує, оскільки вони швидко забули про те, як донбаський лідер ледве встигав своїми розпорядними постановами відміняти укази, які виходили з під президентського пера.
Сьогодні можна безупинно вести мову про причини серйозних суперечок між командою Президента (саме його командою) і нинішнім Прем’єр-міністром. І кожна сторона буде наводити свої «правильні» аргументи, хибно думаючи, що вона переконала співрозмовця. Та якби там не було, а факти – річ уперта. Тож зупиняючись на них, треба пригадати обставини, які призвели до такого конфлікту, що вирізняються у різних площинах. Не вдаючись до подробиць щодо причин (бо це – інша тема) привертає увагу вічно-конфліктне - «хто перший» розпочав «війну»?
З самого початку другого прем’єрства на Юлію Тимошенко з боку команди Віктора Ющенка посипався шквал нестримного вогню. З одного боку – обвинувачення в усіх бідах (найбільше - в економічній сфері), з іншого – вимоги щодо негайного усунення недоліків. Але ж зрозуміло - щоб наводити дієвий порядок, треба мати реальні важелі такого впливу на процеси, що відбуваються. Як тільки Юлія Тимошенко намагалася щось реально зробити, а подекуди і навіть жорстко, секретаріат Президента тут же вставляв у прем’єрські дії шпильки. Кожний крок на виправлення ситуації викликав у іншої сторони шалений супротив. Люди відчували, що щось неладне діється і дивувались: який же треба мати терпець, аби вистояти перед навалою. Ще б півбіди, якби усе це йшло від «ворожого» табору – біло-синіх, але все це зло неслося від «дружньої», «союзницької» команди.
То коли і сам Президент, і члени його товариства обвинувачують нинішнього керівника українського Уряду у зраді, то це свідчить про елементарну відсутність у них діалектичного мислення і реальних підходів щодо розвитку українсько-державного шляху. Саме сьогодні замикаючись лише на збереженні національних традицій, проявляючи особливу толерантність в усіх підходах, ми не прийдемо до позитиву. Недарма люди, і немає значення – у містах чи селах, - називають таку президентську політику бездіяльністю, а інших, кого влаштовує така ситуація і хто використовує таку можливість, називають все це одним словом - «беспредєл».
Чим далі, тим усе сильніше в державі активізується процес дисбалансу влади, спостерігається нівелювання людських цінностей, а саме принижується їх гідність, не скорочується безробіття і бідність… З боку чиновників не зменшуються випадки щодо зловживання владою, а тому вони втратили повністю довіру у населення. Права і свободи простих громадян порушуються, корупція і хабарництво проникло в усі шпарини, без хабара сьогодні не вирішується бодай найменше питання у навіть малому (середньому) бізнесі. Через маніпуляції, прогалини у законодавстві, безвідповідальність чиновницького апарату люди втрачають житло, подвір’я, землю, здоров’я, життя… З цим якраз і намагався боротись тодішній кандидат у Президенти України Віктор Ющенко, який і прописав у преамбулі своєї Програми як основні і першочергові завдання для майбутньої президентської діяльності.
Невиконання програмних і проголошених цілей – одна з причин низької довіри Президента у населення. І коли дехто закидає, що нібито «у нас народ нерозумний» (це до того, що, незважаючи не деякі негативні тенденції, зокрема в економічній сфері, люди довіряють «нашій Юльці»), то це абсолютно не так, бо він давно розібрався, хто є хто, і що порядок (не паперовий, а реально дієвий!) нарешті в Україні хтось повинен навести. Займатися «трепологією» про різноманітні, а, подекуди, й аморфні цінності у час, коли економіка і безпека держави ледь жевріє – це ніщо інше, як недалекоглядність й не державницьке розуміння усіх аспектів проблематики. Для успішного державотворення необхідно здійснювати повномасштабні заходи у комплексі, а не по окремих відтінках.
Відверто кажучи, у період, коли необхідно діяти рішуче, наш Президент полюбляє проводити кількагодинні пишно святкові заходи (наради, форуми), які розтягнуті на довготривалий період. Глава держави втомлює на таких нарадах усіх присутніх, а тому, після закінчення усіляких «робочих» торжеств, ніхто не сприймає, як треба б, його виступів та програмних настанов з інструктивними текстівками, що містяться у товстелезних теках, які надаються багатьом учасникам форумів. Наступного дня, як не прикро, такі матеріали займають запилені ніші тих, хто їх отримав. По такому сценарію і пройшов нещодавній з’їзд новоствореної президентської (а чи президентської?) партії «Єдиний центр» («ЄЦ»), про назву і довготривалість якої колишній народний депутат України від Чернігівської області Олександр Волков сказав: «Все, що починається на «єц», приходить швидко в … «піпец». А один з журналістів Чернігівської обласної газети, який був присутнім на цьому з’їзді, назвав ці заходи як «прекрасне шоу у дусі партійно-комуністичних часів». Але він тільки так зазвав – у своїй публікації активно «попоносив» Юлію Тимошенко, а проведені заходи «єдиних центровиків» назвав єдино-правильними кроками. Цинізм вищого ґатунку!
Перебуваючи цього року у Чернігові той же Олександр Волков на запитання одного з журналістів про природу конфлікту між Ющенком і Тимошенко розповів, що «коли керівник Секретаріату і команда побачила, як авторитет Юльки зростає і стає вище за рейтинг Ющенка, останньому нашіптували, що треба щось робити…». І почалося… Якщо це так, що конфлікт саме розпочався з цього, то удвічі прикро за таку «державницьку» політику команди Президента …
Один всесвітньовідомий імператор свого часу сказав приблизно так: «Якщо стадом левів керує баран, то краще вже, щоб керував стадом баранів лев». У нашій, українській ситуації, видно, що лев десь забарився у невідомих хащах. То, може, треба левиці дати можливість реально, по-справжньому покерувати, не розставляючи їй повсюдно пасток, видимих і замаскованих …
Сергій КОРДИК