У середу, 7 листопада 1917 року, у зверненні Військово-революційного комітету "К гражданам России!" селянам запропоновано вже лише "отмену помещичьей собственности на землю."
У ніч з 7 на 8 листопада 1917 р. "Съездом Советов рабочих и солдатских депутатов" ухвалено "Декрет о земле" за підписом: "Председатель Совета Народних Комисаров Владимир Ульянов-Ленин". Мабуть, саме за цей Декрет його пам'ятники досі бовваніють на українській землі?
Щоб зняти будь-які звинувачення в упередженості щодо "Декрета о земле", процитую його в повному обсязі за газетою "Известия Центрального Исполнительного Комитета и Петроградского Совета Рабочих и Солдатских депутатов" від 10 листопада 1917 року, де цей декрет був офіційно оприлюднений:
"1) Помещичья собственность на Землю отменяется немедленно без всякого выкупа.
2) Помещичьи имения, равно как все земли удельные, монастырские, церковные, со всем их живым и мертвым инвентарем, усадебными постройками и всеми принадлежностями переходят в распоряжение волостных земельных Комитетов и уездных Советов Крестьянских Депутатов впредь до Учредительного Собрания.
3) Какая бы то ни была порча конфискуемого имущества, принадлежащего отныне всему народу, объявляєтся тяжким преступлением, караемым революционным судом. Уездные Советы Крестьянских Депутатов принимают все необходимые меры для соблюдения строжайшего порядка при конфискации помещичьих имений, для определения того, до какого размера участки и какие именно подлежат конфискации, для составления точной описи всего конфискуемого имущества и для строжайшей революционной охраны всего переходящего к народу хозяйства на земле со всеми постройками, орудиями, скотом, запасами продуктов и проч.
4) Для руководства по осуществлению великих земельних преобразований, впредь до окончательного их решения Учредительным Собранием, должен повсюду служить следующий крестьянский наказ, составленный на основании 242 местных крестьянских наказов редакцией "Известий Всероссийского Совета Крестьянских Депутатов" и опубликованный в номере 88 этих "Известий" (Петроград, номер 88, 19 авг. 1917 г.)".
Будь хто помітить, що у тексті „Декрету о земле” передачі землі і конфіскованого майна саме селянам не передбачено. Більше того: цим Декретом створювались умови для розбудови замість поміщицьких маєтків державних сільгосппідприємств. Цей стратегічний задум комуносоціалістичні „мрійники”, перебуваючи у владі реалізували вперто і послідовно: комуни - радгоспи — колгоспи — КСП — приватно-орендні підприємства - ТОВ.
Щодо "Наказу 242-х", включеного до Декрету і оголошеного тимчасовим законом, "который впредь до Учредительного Собрания проводится в жизнь по возможности немедленно, а в известных своих частих с той необходимостью, которая должна определяться уездными Советами Крестьянских Депутатов", то більшовицькі вожді до нього безпосереднього, відношення не мали. Не дивно, що в офіційній комуністичній пропаганді про нього ніколи не згадували. Не може бути сумніву, що "наказ 242-х" був включений до декрету саме з метою залучення голосів селян на виборах до "Учредительного Собрания", що були призначені на 25 листопада 1917 року. Тож зрозуміло, чому "Наказ 242-х" містить вісім суперечливих пропозицій: від безоплатного відчуження в користування всіх трудящих "государственной (?!), удельной, ... общественной и крестьянской (!) и т.д." землі до створення замість поміщицьких висококультурних господарств показових державних або громадських підприємств. Закінчується весь текст Декрету взагалі передвиборчим шедевром, якому б позаздрили навіть сучасні так звані „ліві” та "лівоцентристи" усіх відтінків, - гаслом:"Земли рядовых крестьян и рядовых казаков не конфискуются."
Насправді, більшовики не дуже покладались на свої "гумові" передвиборчі гасла тому здійснили військовий переворот у Петрограді і усунули від виконавчої влади Тимчасовий уряд.
Сьогодні вже всім зрозуміло: хто організує вибори (плебісцити, референдуми тощо), той їх і виграє. До речі, цю аксіому яскраво підтвердили тоді і вибори в "Учредительное Собрание". Там, де більшовики захопили владу, вони отримали найбільше голосів. Наприклад, в Петроградській губернії — 50% голосів, Московській — 56%, Мінській — 63%, на Західному фронті — 66,3%, в м.Тулі — 97,8% і навіть 100% (!!!) — на Балтійському флоті. Водночас в українських губерніях більшовиків підтримали тільки близько 10% виборців. Загалом по Росії більшовики-комуністи отримали лише 25% голосів, тобто їх підтримало лише 9,02 млн. виборців з 36,2. Разом з тимчасовими союзниками - "лівими" есерами, які спокусилися на передвиборчий трюк з "наказом 242-х", більшовики отримали в "Учредительном Собрании" лише 38,5% місць. Не дивно, що перший день зібрання "Учредительного Собрания" 18 січня 1918 року став і останнім.
Ось так, проти волі більшості українців, розпочинався на початку ХХ століття шлях до занепаду українського села.
Переконаний: нащадкам українських селян, що спокусилися у 20-х роках ХХ століття на "самое справедливое решение земельного вопроса" (цитата з "наказу 242-х") вже час керуватись не обіцянками „білих, пухнастих” політиків, а лише здоровим глуздом, власним розумом та розраховувати на свої сили. Хоча зовсім не завадила б допомога (точніше, повернення боргів) держави, за яку вони несуть моральну відповідальність перед Богом і світом, хоча б тому що іменується ця держава на їх честь - Україною.
Президента обирає більшість народу, Верховну Раду (парламент) обирає весь народ, а український селянин завжди обирав землю... Отже, перед ним завжди виникала проблема: де взяти засоби виробництва щоб обробляти землю. І, як завжди, ця проблема вирішувалася не в той спосіб, як планувала влада. У 20-их роках ХХ століття це фактично відбулося під більшовицьким гаслом: „Грабуй награбоване”, тобто шляхом розтягування селянами панських маєтків. У 90-х роках - головним чином шляхом „прихватизації” колгоспного майна компартійною номенклатурою. Де-не-де щось від колгоспного майна опинилося і у власності рядових колгоспників.
Сьогодні навіть той селянин, котрий має власний трактор, плуг, культиватор або комбайн не може вижити через конкуренцію з великими товарними виробниками, які до того ще й мають усіляку підтримку з боку держави. Наприклад, лише у Чернігівській області у 2006 році 284 сільгосппідприємства отримали пільгу з податку на додану вартість(ПДВ), спрямовану на розвиток тваринництва, у сумі 4 млн. 173 тис. грн., а 416 сільгосппідприємств - на розвиток рослинництва у сумі 25 млн. 599 тис. грн. Як зрозуміти українську(?) владу, що застосовує до селян 15% податок при збуті ними виробленої сільгосппродукції, якщо вони наважилися мати в натурі більше ніж 2 га землі, тобто приєднати до присадибної своєї присадибної ділянки свій земельний пай ? Як наслідок - усе більше власників землі відмовляються від її обробки через явну збитковість і байдужість держави до їх проблем. Усе більше працездатних селян розуміють, що витрачати кошти від продажу молока або пенсії батьків вигідніше у лавках, а не на розвиток власних селянських господарств.
Чи врятує Україну розбудова замість збанкрутілих колгоспів і радгоспів „капгоспів” (капіталістичних господарств) за прикладом Олександра Боровика зі Свердловки Коропського району чи Леоніда Яковишина з Бобровиці? Чи замислювалися обидва Григоровичі, для чого (а головне, для кого) нагромаджують вони маєтки? Кому перейдуть колись вони у спадок ? Без сумніву, тим, хто більше заплатить їхнім спадкоємцям. Отже, не має гарантій, що це будуть саме українці ?
Чому українська держава вперто не бажає підтримувати та сприяти належним чином природним процесам розвитку в Україні українських селянських родинних господарств, що базуються на приватній власності на землю? Адже саме держава знекровила їх при проведенні колективізації та знищила або висмоктала з українського села найкращі людські ресурси. У першу чергу за рахунок села було створено колись найбільший у світі військово-промисловий комплекс та освоєно природні ресурси за Уралом. Отже, нині головною проблемою на шляху виживання українського села є саме кадрова проблема. І виникла вона не сьогодні. Це наслідки того, що, на відміну від країн, які розвивалися природним шляхом, у наших селах господарювати на землі, як правило, залишалися не кращі з кращих господарі, а ті хто не зміг або не встиг втекти з села.
На жаль, сьогоднішні головні економічно-політичні гравці в Україні - дніпропетровський і донецький клани, які зараз виборюють собі монопольну владу в Україні, ще досі не визначилися в аграрному питанні. Крім того, прихильниками перетворення України у країну великих „капгоспів”-латифундій є не тільки комуністи і соціалісти. Тому не дивно, що у січні 2007 року за продовження мораторію на продаж сільськогосподарської землі і подолання вето Президента України, тобто продовження „тіньової”, не прозорої концентрації землі у великих землевласників, проголосували не тільки всі „ліві” політичні сили - і КПУ, і СПУ, і БЮТ, а й „регіонали”.
Такі ж проблеми щодо шляху розвитку сільського господарства виникали в різний час і у більшості розвинутих країн світу. Але вирішувались вони виключно в інтересах націй, що були засновниками цих держав. Наприклад, у США аграрне питання на державному рівні (в першу чергу, в найбільш сприятливих для проживання кліматичних зонах країни) було вирішено виключно в інтересах англомовних власників фермерських господарств. Це суттєво загальмувало латиноамериканську експансію в аграрних регіонах країни та стабілізувало співвідношення іспаномовного та англомовного населення в США.
Ще Карл Маркс стверджував, що капітал і робітничий клас не мають батьківщини. Відтоді, здається, нічого не змінилося. Ні для кого не секрет, що сьогодні саме на кордонах Європейського Союзу(ЄС) концентрується надлишок азійської дешевої робочої сили. Якщо держава і на далі буде економічно сприяти тільки великим товарним виробникам сільгосппродукції, то невдовзі на українських землях навколо „капгоспів”, як гриби після дощу, розквітнуть інтернаціонально-пролетарські „посьолки”, заселені переважно вихідцями з Азії. Не важко спрогнозувати, що пройде не так багато часу (десь 10-20 років) і залишені українцями села з їх чудовими кліматичними умовами(в першу чергу Полісся і Лісостеп) опанують численні нащадки мешканців цих „посьолків”.
Чи не варто українцям та й усім європейцям(поки не пізно!) замислитися над сумним досвідом братів сербів, які були вичавлені зі своєї прадавньої Косовської землі?

Сергій СОЛОМАХА,
економічний оглядач газети „Сіверщина”