В українському календарі є чимало дат, пов'язаних з військовою звитягою і пошануванням захисників Батьківщини. 6 грудня – день Збройних сил України, 14 жовтня – день українського козацтва, окрім того є день партизанської слави, день прикордонника, день флоту, день авіації. Всі ці професійні свята і пам'ятні дні можна знайти в календарях, але я сумніваюсь, що широкий громадський загал про них знає. Для більшості людей особливо старшого покоління днем захисника Вітчизни традиційно є 23 лютого – день створення червоної армії, день її перших перемог. Так вже привчили нас, старших, з радянських часів, а тепер і ми за інерцією вчимо молодших.
Насправді 23 лютого таке собі чоловіче свято, коли можна зустрітися в колі старих друзів, яких протягом року не вдалося побачити за браком часу. І зовсім не обов'язково, щоб всі вони колись служили в армії. Ось так і я в цей день надвечір зустрічаюсь з своїми однокурсниками вже 40 років підряд. Більшість з Києва, але чимало живе в інших містах. Роки не додають нам енергії, але неймовірно приємно побачити принаймні раз в рік тих, з ким провів університетські роки. Ви мене напевно запитаєте, а до чого тут 23 лютого? І я вам щиросердно відповім, що власне це майже збіг обставин. А як професійний історик, який багато років поспіль займається історією революції 1917 – 1921 рр., можу розповісти, що стоїть за датою 23 лютого 1918 р.
За радянських часів нам, громадянам СРСР, з ранніх шкільних класів розповідали, що в цей пам'ятний день була створена Робітничо-селянська Червона армія, що саме 23 лютого 1918 р. вона розбила німецькі війська під Нарвою та Псковом. У це важко було не повірити, адже так писалось у всіх книжках, газетах, говорилось по радіо, показувалось по телевізору. В армії на політзаняттях про це переконливо розповідав замполіт. І ось 1972 рік, я студент другого курсу історичного факультету вчу історію партії і не просто вчу, а ретельно конспектую першоджерела, рішення з'їздів, конференцій та пленумів ЦК КПРС, а головно праці В. І. Леніна. Стаття «Важкий, але необхідний урок», яка стосується саме початку третьої декади лютого 1918 р., стаття, яку Ленін опублікував у газеті «Правда» 25лютого. І що ж він пише про ситуацію тих днів: «Мучительно-позорные сообщения об отказе полков сохранять позиции, об отказе защищать даже нарвскую линию, о невыполнении приказа уничтожить все и вся при отступлении; не говорим уже о бегстве, хаосе, безрукости, беспомощности, разгильдяйстве (…) В Советской республике нет армии». Що ж це виходить, 23 лютого молода повна революційного ентузіазму червона армія дістала свої перші перемоги під Нарвою і Псковом, а Ленін наступного дня пише про відмову військ захищати нарвську лінію, їх втечу, хаос, недбальство. В Радянському Союзі півстоліття відзначають день створення армії, посилаючись на 23 лютого 1918 р., а творець першої соціалістичної держави, праці якого цитуються як незаперечний авторитет, твердить, що в радянській республіці на той момент не було армії, а те, що було, тікало і творило бедлам.
Можливо тоді мені вперше довелося зіткнутися з відвертим виявом тотальної неправди і брехні, на якій була круто замішана комуністичною агітацією і пропагандою історія так званої Великої Жовтневої соціалістичної революції і загалом історія СРСР. Можливо тоді прийшло перше усвідомлення необхідності критичного мислення і упередженості до писаних текстів-наративів. Урок був корисним, можливо, він допоміг стати вченим.
Друге щільне зіткнення з 23 лютого 1918 р. відбулося наприкінці 80- х років, коли в умовах горбачовської перебудови почалося переосмислення радянського минулого, привідкрилися архіви, розгорнулося виявлення білих плям. Я в цей час заходився над збором матеріалів по темі махновщини. Готував до друку брошуру «Комбриг Махно». Тоді Махно сприймався лише через визначення анархо-бандитизму. Я ж написав про те, що він у лютому 1919 р. вступив у союз з червоною армією, а його загони перетворилися в 3-тю бригаду Задніпровської дивізії, яка успішно воювала з білими. Командиром Задніпровської дивізії був П. Дибенко, знаменитий герой громадянської війни, а до того – голова Центробалту, один з перших військових наркомів Радянської Росії. У званні командарма 2-го рангу був розстріляний за вказівкою Сталіна 1938 р. Цих загальних даних мені здалося недостатньо, і я почав шукати додатковий біографічний матеріал про П. Дибенка. З'ясувалося, що в лютому 1918 р. він командував зведеним загоном балтійських матросів, який був направлений під Нарву стримати німецький наступ. Як твердила радянська історіографія, балтійські моряки являли собою найнадійнішу опору більшовиків у революції. Під Нарвою були залишки старої російської армії під командуванням генерала Парського и большевицького комісара Бонч-Бруєвича. Дибенко підпорядковуватися їм відмовився, заявив, що «братишки сами разберутся с немчурой». Однак при наближенні німців моряки спромоглися лише на погром винних складів у Нарві і швидко відступили аж до Гатчини, майже на сотню кілометрів назад. В Гатчині вони захопили ешелон, причепили до нього цистерну спирту і рушили на схід. За одними даними добрались аж до Уралу, за іншими – до Волги. Подорож супроводжувалася п'янством, розгулом і збройними інцидентами. За це Дибенко був звільнений з поста наркома. Тільки в травні в Самарі Дибенко вирішив повинитися, був переданий до революційного трибуналу за здачу Нарви німцям. Однак, зважаючи на революційні заслуги Дибенка, ревтрибунал його виправдав, зазначивши, що він не мав достатнього військового досвіду для керівництва такою масою війська. Значно серйозніше він постраждав по партійній лінії, його виключили з партії і відновили лише в 1922 р. Німці без особливих зусиль захопили Псков і Нарву і далі фактично не рухались, оскільки Ленін 24 лютого наполіг на прийнятті їх ультимативних вимог. 3 березня у Бресті був підписаний мирний договір, за яким Росія, виплативши Німеччині величезні контрибуції, сепаратно вийшла з війни.
Насправді більшовикам регулярна армія стала конче потрібною з весни 1918 р., коли вони зіткнулися з масовим опором своєму режиму. В травні 1918 р. розкиданий вздовж транссибірської магістралі від Пензи до Владивостока чехословацький корпус, що був сформований на території Росії ще в роки Першої світової війни з військовополонених чехів та словаків австро-угорської армії і нараховував близько 40 тис. бійців, відмовився виконати більшовицький наказ про роззброєння і розпочав активні боєві дії проти червоних загонів. Антибольшевицькими силами при підтримці чехословацького корпусу влада большевиків була за два тижні повалена в десятках міст Волги, Уралу і Сибіру. 8 червня представники партії есерів в Самарі створили Комітет Установчих зборів (Комуч). Він оголосив себе тимчасовим органом революційної влади, до того часу поки йтиме боротьба з більшовиками, а після її завершення влада повинна була перейти до законно обраних Установчих зборів. Комуч створив Народну армию. Одночасно 23 червня в Омську був утворений Тимчасовий Сибірський уряд. До цього варто додати, що козачі регіони Росії Дон, Кубань, Оренбург ще наприкінці 1917 р. не визнали зверхність більшовицького уряду. Те ж зробила Україна. На Дону і Кубані почала формуватися біла Добровольча армія. У серпні 1918 р. територія, яку контролював Комуч, простягалася на сотні кілометрів із заходу на схід і з півночі на південь. Ось тут більшовикам і виявилась необхідною регулярна армія.
Для боротьби з чехословаками і Народною армією Комуча 13 червня 1918 р. був створений Східний фронт під командуванням лівого есера Муравйова, того самого, що в лютому 1918 р. прославився масовими розстрілами киян. Творцем червоної армії був Л. Троцький. Він виступав прихильником не лише палкої революційної фрази, але й жорстких організаційних заходів. Принцип добровільного формування армії був рішуче відкинутий. 10 липня 1918 р. 5 Всеросійський з'їзд рад ухвалив рішення про перехід до комплектування армії на підставі загальної військової повинності. Влітку того ж року була відновлена смертна кара, відмінена Тимчасовим урядом 1917 р. Мобілізацію до армії забезпечували показовими розстрілами «дезертирів» та системою заручництва членів сімей мобілізованих. Система заручництва застосовувалася головно до старого офіцерського корпусу. Поряд з командиром з'явилася постать комісара, який мав право арештовувати командира і затверджувати його накази. Так під загрозою розстрілу і самих солдат і офіцерів, і їх близьких Троцкому вдалось, як пояснював Ленін, «заставить строить коммунизм тех, кто является его противником». За здачу капелівцям Казані були розстріляні і командир, і комісар 5-ї армії... Головнокомандуючий І. Вацетіс доповідав Леніну: «Дисциплина в Красной армии основана на жестких наказаниях, в особенности на расстрелах... Безпощадными наказаниями и расстрелами мы навели террор на всех, на красноармейцев, на командиров, на комиссаров... смертная казнь... на фронтах практикуется настолько часто и по всевозможным поводам и случаям, что наша дисциплина в Красной армии может быть названа, в полном смысле этого слова, кровавой дисциплиной» («Пам'ять». Париж, 1979. Вып. 2). Леніна ніскільки ця жорстокість не турбувала. Навпаки, він всіляко її підтримував. Так, він радив Троцькому при організації наступу на війська Юденича: «Если наступление начато, нельзя ли мобилизовать еще тысяч 20 питерских рабочих плюс тысяч 10 буржуев, поставить позади их пулеметы, расстрелять несколько сот и добиться настоящего массового напора на Юденича?» (Латышев А.Г. Рассекреченный Ленин. М., 1996). Але й ці жорстокі дії не могли зупинити лавину дезертирства, червоноармійці кидали армію цілими частинами, часто переходили на бік ворога. Особливо багато таких було в махновській армії. Лише 1919 р. загороджувальними загонами було затримано 2,7 млн. дезертирів.
Основу червоної армії в перший період її створення становили загони інтернаціоналістів. Фактично це були найманці, які воювали за платню, серед них зустрічалося багато військовополоненних та люмпен-пролетарів різних країн, а також комуністичної інтелігенції, яка приїхала в Росію одразу по революції. В 1918 р. інтернаціоналісти складали 19% червоної армії, в 1920 р. – 7,6% («Вестник РХД». Париж, 1979. № 128).
Червона армія, як і ВЧК, була головним інструментом більшовиків у боротьбі за владу. Армія широко використовувалася не лише у фронтових операціях, але й у боротьбі з селянським повстанським рухом, який виник на основі несприйняття селянством продрозверстки, насильницької колективізації, розкуркулення. Селянські протестні рухи, які з’явилися ще 1918 р., за два роки перетворилися на масштабні селянські війни. Саме регулярні червоні частини були кинуті на боротьбу з махновцями, вони придушували виступи селян на Тамбовщині, на Дону в районі станиці Вешенської, штурмували повсталий Кронштадт у березні 1921р. У лютому того ж року доведені до відчаю робітники Петрограда почали страйк протесту з політичними й економічними вимогами. Більшовицька влада ввела в місті військовий стан, арештувала робітників-активістів. Але настрої невдоволення підхопила військова фортеця – Кронштадт.
1 березня 1921 р. 26 тис. моряків і військових Кронштадта висунули гасло «За Советы без коммунистов!», висловившись за підтримку робітників Петрограда у проведенні перевиборів рад, виключення з них всіх комуністів, забезпечення свободи слова, зборів, свободи торгівлі, дозволу селянам на вільне володіння своєю землею, продуктами свого виробництва. Влада вирішила придушити виступ. Для цього була задіяна армія під командуванням Тухачевського, майбутнього радянського маршала. Перший штурм 8 березня захисники фортеці відбили, для другого штурму були зібрані найвірніші частини, за якими поставили загороджувальні загони. Використовуючи велику перевагу в силах, штурмуючі захопили фортецю, більшість її захисників загинула в боях, понад 2 тис. захоплених в полон розстріляли і лише 8 тисячам по кризі вдалося відступити до Фінляндії. Керівник повстання С. Петриченко пізніше написав: «Стоя по пояс в крови трудящихся, кровавый фельдмаршал Троцкий первый открыл огонь по революционному Кронштадту, восставшему против владычества коммунистов для восстановления подлинной власти Советов».
Громадянська війна виявилася надзвичайно кривавою. У її ході з різних причин загинуло від 8 до 13 млн осіб, у тому числі близько 1 млн бійців червоної армії. В таких умовах треба було творити міф про червону армію як захисницю Батьківщини від зовнішнього агресора. Цей міф прозвучав в наказі Голови РВРР Троцького в 1923 р. Через кілька років ім'я Троцького зникло з офіційного вжитку, його прихильники були репресовані, він сам підступно вбитий. Патроном армії став Сталін. 1938 р. під його редакцією вийшов «Короткий курс історії ВКП(б)». У ньому створення червоної армії набуло знайомих нам обрисів: «Вооружённая интервенция немецких империалистов вызвала мощный революционный подъём в стране. В ответ на брошенный партией и Советским правительством клич «Социалистическое отечество в опасности!» рабочий класс ответил усиленным формированием частей Красной армии. Молодые отряды новой армии – армии революционного народа – героически отражали натиск вооружённого до зубов германского хищника. Под Нарвой и Псковом немецким оккупантам был дан решительный отпор. Их продвижение на Петроград было приостановлено. День отпора войскам германского империализма – 23 февраля – стал днем рождения молодой Красной армии».
Через 4 роки Сталін відредагував і цей текст. Він почав звучати так: «Молодые отряды Красной Армии, впервые вступившие в войну, наголову разбили немецких захватчиков под Псковом и Нарвой 23 февраля 1918 года». Відтоді кілька десятиліть підряд радянська пропаганда вбивала цю фальш в голови своїх громадян. Більше того, її релікти залишились і після розпаду СРСР. 1993 р. в Росії за Президенства Б. Єльцина був ухвалений закон «О днях воинской славы и памятных датах России». 23 лютого в ньому визначалось як «День победы Красной Армии над кайзеровскими войсками Германии (1918 год) – День защитников Отечества». Лише в червні 2006 р. Держдума Росії проголосувала за зміну редакції назви дня. Вона публічно визнала, що ніяких перемог 23 лютого 1918 р. не було. Сьогодні 23 лютого – просто день захисника Вітчизни. Так він називається в Україні і Білорусії, а в Казахстані цей день офіційно не відзначають. На завершення хочу спитати, що ж ми святкуємо? Чи не чесніше було б зробити 23 лютого, якщо вже так сталося, просто чоловічим днем, зберігши ґендерну рівність поряд із жіночим днем 8 березня? Нехай чоловіки отримають від жінок якісь особливі слова і аванси, нехай відведуть душу в своїй чоловічій компанії. Але при чому тут Псков і Нарва. Давайте думати.

Владислав Верстюк
заступник Голови
Українського інституту
національної пам’яті,
доктор історичних наук,
професор