Запізніла справедливість: COVID-19
Наприкінці вересня 2026 року українське суспільство отримало офіційну юридичну відповідь на питання, яке висіло в повітрі ще з часів перших локдаунів. Інформаційний простір сколихнула новина: «Карантинні обмеження були незаконними: КСУ скасував ключову норму часів COVID-19». Проте за цим гучним заголовком ховається набагато глибша і драматичніша історія про межі влади, правовий нігілізм та ціну, яку заплатив український бізнес за антиконституційні експерименти уряду.
Це рішення Конституційного Суду України (КСУ) від 29 вересня 2026 року стосується не просто медичних протоколів чи маскового режиму. Воно препарує один із наймасштабніших прецедентів перевищення повноважень виконавчою владою в новітній історії України.
Нам варто згадати весну 2020 року, коли уряд зупиняє транспорт, закриває бізнес, забороняє прогулянки в парках і обмежує базові свободи мільйонів громадян.
На що спирався Кабінет Міністрів, запроваджуючи ці драконівські заходи? Не на спеціальний закон, ухвалений Верховною Радою після публічних дебатів. Влада пішла найлегшим шляхом, використавши стару законодавчу шпарину — припис частини четвертої статті 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» (документ 2000 року). Ця норма формально дозволяла уряду під час карантину самостійно встановлювати «тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб».
Спираючись на це одне речення, Кабмін роками штампував постанови (на кшталт сумнозвісної №392), керуючи країною в «ручному» режимі. З погляду конституційного права відбулася тиха узурпація: орган виконавчої влади (який має лише виконувати закони) перебрав на себе функції законодавчої влади (парламенту), одноосібно вирішуючи, кому можна працювати, а кому — ні.
29 вересня 2026 року КСУ поставив крапку в цій історії, визнавши згадану норму закону неконституційною. Судді підтвердили фундаментальний принцип демократичної держави, закладений у Конституції: базові конституційні права та свободи громадян (право на підприємницьку діяльність, свободу пересування, мирні зібрання) можуть бути обмежені виключно законами.
Закон має ухвалювати Верховна Рада. І саме в цьому законі мають бути чітко прописані підстави, мета, обсяг та способи обмежень. Кабінет Міністрів не має жодного права самостійно придумувати ці заборони, його місія — лише розробити механізм виконання того, за що проголосували депутати. Фактично, вищий орган конституційної юрисдикції визнав: уряд роками діяв за межами своїх конституційних повноважень, а фундамент, на якому будувалися локдауни, був юридично нікчемним.
Здавалося б, справедливість відновлено. Логічним наслідком такого рішення мала б стати відповідальність посадовців та компенсація збитків усім, хто постраждав від незаконних обмежень. Але тут українська правова реальність демонструє свій найцинічніший бік.
Для підприємців, чиї бізнеси збанкрутували через примусові закриття, і для громадян, які сплачували космічні штрафи, це рішення КСУ не несе жодних фінансових чи компенсаційних наслідків.
Юридичний нюанс полягає в тому, що рішення Конституційного Суду не поширюється на минулі події. Воно скасовує неконституційну норму лише з моменту ухвалення (з 29 вересня 2026 року). Усі правовідносини, штрафи та збитки, які виникли у 2020–2022 роках, залишаються в минулому.
Бізнес не може прийти до суду з цим рішенням КСУ і вимагати від держави відшкодування за місяці простою. Держава фактично сказала: «Так, ми діяли неконституційно, але гроші вам ніхто не поверне».
Урядовці, які підписували ці постанови, не понесуть кримінальної відповідальності, адже формально вони керувалися законом, який на той момент вважався чинним, поки КСУ не визнав інше.
Висновок: інструкція для майбутніх криз
Чи був це злочин? У кримінально-правовому сенсі — ні, адже тюремних вироків за це не передбачено. Але з погляду державного управління — це був колосальний експеримент над економікою та громадянськими свободами, проведений із грубим нехтуванням Основного Закону.
Головний, і по суті єдиний, практичний наслідок рішення КСУ — превентивний. Це залізобетонний запобіжник на майбутнє. Якщо завтра країна зіткнеться з новою епідемією чи схожою кризою (поза межами режиму воєнного стану, який регулюється інакше), Кабінет Міністрів більше не зможе одноосібно «вимкнути» країну звичайною постановою. Їм доведеться йти до парламенту, обґрунтовувати кожен крок, проводити дебати та ухвалювати закони.
Цей прецедент дорого коштував українському суспільству. Але він назавжди зафіксував правило: навіть найблагородніша мета (захист здоров'я) не дає виконавчій владі права ламати Конституцію і перетворювати державу на ручний механізм заборон.
Теж саме колись чекає і на рішення запровадити військовий стан замість стану війни...Коли війна закінчиться, українські суди, Конституційний Суд та Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) будуть завалені позовами, які розкриють усі юридичні компроміси сьогоднішнього дня.
Владислав СМІРНОВ
Це рішення Конституційного Суду України (КСУ) від 29 вересня 2026 року стосується не просто медичних протоколів чи маскового режиму. Воно препарує один із наймасштабніших прецедентів перевищення повноважень виконавчою владою в новітній історії України.
Нам варто згадати весну 2020 року, коли уряд зупиняє транспорт, закриває бізнес, забороняє прогулянки в парках і обмежує базові свободи мільйонів громадян.
На що спирався Кабінет Міністрів, запроваджуючи ці драконівські заходи? Не на спеціальний закон, ухвалений Верховною Радою після публічних дебатів. Влада пішла найлегшим шляхом, використавши стару законодавчу шпарину — припис частини четвертої статті 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» (документ 2000 року). Ця норма формально дозволяла уряду під час карантину самостійно встановлювати «тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб».
Спираючись на це одне речення, Кабмін роками штампував постанови (на кшталт сумнозвісної №392), керуючи країною в «ручному» режимі. З погляду конституційного права відбулася тиха узурпація: орган виконавчої влади (який має лише виконувати закони) перебрав на себе функції законодавчої влади (парламенту), одноосібно вирішуючи, кому можна працювати, а кому — ні.
29 вересня 2026 року КСУ поставив крапку в цій історії, визнавши згадану норму закону неконституційною. Судді підтвердили фундаментальний принцип демократичної держави, закладений у Конституції: базові конституційні права та свободи громадян (право на підприємницьку діяльність, свободу пересування, мирні зібрання) можуть бути обмежені виключно законами.
Закон має ухвалювати Верховна Рада. І саме в цьому законі мають бути чітко прописані підстави, мета, обсяг та способи обмежень. Кабінет Міністрів не має жодного права самостійно придумувати ці заборони, його місія — лише розробити механізм виконання того, за що проголосували депутати. Фактично, вищий орган конституційної юрисдикції визнав: уряд роками діяв за межами своїх конституційних повноважень, а фундамент, на якому будувалися локдауни, був юридично нікчемним.
Здавалося б, справедливість відновлено. Логічним наслідком такого рішення мала б стати відповідальність посадовців та компенсація збитків усім, хто постраждав від незаконних обмежень. Але тут українська правова реальність демонструє свій найцинічніший бік.
Для підприємців, чиї бізнеси збанкрутували через примусові закриття, і для громадян, які сплачували космічні штрафи, це рішення КСУ не несе жодних фінансових чи компенсаційних наслідків.
Юридичний нюанс полягає в тому, що рішення Конституційного Суду не поширюється на минулі події. Воно скасовує неконституційну норму лише з моменту ухвалення (з 29 вересня 2026 року). Усі правовідносини, штрафи та збитки, які виникли у 2020–2022 роках, залишаються в минулому.
Бізнес не може прийти до суду з цим рішенням КСУ і вимагати від держави відшкодування за місяці простою. Держава фактично сказала: «Так, ми діяли неконституційно, але гроші вам ніхто не поверне».
Урядовці, які підписували ці постанови, не понесуть кримінальної відповідальності, адже формально вони керувалися законом, який на той момент вважався чинним, поки КСУ не визнав інше.
Висновок: інструкція для майбутніх криз
Чи був це злочин? У кримінально-правовому сенсі — ні, адже тюремних вироків за це не передбачено. Але з погляду державного управління — це був колосальний експеримент над економікою та громадянськими свободами, проведений із грубим нехтуванням Основного Закону.
Головний, і по суті єдиний, практичний наслідок рішення КСУ — превентивний. Це залізобетонний запобіжник на майбутнє. Якщо завтра країна зіткнеться з новою епідемією чи схожою кризою (поза межами режиму воєнного стану, який регулюється інакше), Кабінет Міністрів більше не зможе одноосібно «вимкнути» країну звичайною постановою. Їм доведеться йти до парламенту, обґрунтовувати кожен крок, проводити дебати та ухвалювати закони.
Цей прецедент дорого коштував українському суспільству. Але він назавжди зафіксував правило: навіть найблагородніша мета (захист здоров'я) не дає виконавчій владі права ламати Конституцію і перетворювати державу на ручний механізм заборон.
Теж саме колись чекає і на рішення запровадити військовий стан замість стану війни...Коли війна закінчиться, українські суди, Конституційний Суд та Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) будуть завалені позовами, які розкриють усі юридичні компроміси сьогоднішнього дня.
Владислав СМІРНОВ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |