"Українці - це техасці..."
"В Україні чоловіки вищі на зріст, жінки вродливіші, коні й чарки для горілки більші, а їжа смачніша, ніж будь-де в Росії..."
Навесні 1946 року до Києва прибула місія Адміністрації допомоги та відбудови Об'єднаних Націй – United Nations Relief and Rehabilitation Administration (UNRRA). Основним завданням місії був контроль за розподілом американської допомоги Україні. Представники місії були в Києві, Харкові, Полтаві, Запоріжжі та інших містах. Разом з представниками UNRRA подорожував Джон Фішер – американський журналіст.
Повернувшись до США, він у жовтні 1946 в журналі LIFE опублікував репортаж під назвою "Україна", де поділився своїми спостереженнями про українців:"Українці – це техасці Росії. Вони переконані, що вміють воювати, пити, співати, їздити верхи й кохатися краще за будь-кого у світі. Вони вважають, що виграли війну практично самотужки, майже без допомоги решти Росії…
У Києві чи Харкові навряд чи пройдеш хоча б один квартал, не зустрівши людину без руки або ноги. Будь-який українець, військовий чи цивільний, який не має принаймні однієї медалі, почувається мало не голим. У багатьох по шість-сім медалей, і вони носять усі ці нагороди постійно. Я знав одного семирічного хлопчика, який щодня ходив до школи з двома медалями на залатаній сорочці: одну він отримав за допомогу партизанам, другу – за осколкове поранення, від якого в нього було зірвано три дюйми шкіри на голові.
В Україні чоловіки вищі на зріст, жінки вродливіші, коні й чарки для горілки більші, а їжа смачніша, ніж будь-де в Росії.
Велику кошлату козацьку шапку в Україні носять так само часто, як величезний стетсон на американському Південному Заході. Ще одна легенда – українська незалежність – очевидно, досі настільки жива, що непокоїть Кремль, хоча я й не зміг знайти жодних свідчень існування серйозного сепаратистського руху. природжені вершники.
Багато українських міст можна було б уявити перенесеними із Середземноморського узбережжя. Чимало будинків у них зведено під час великого пшеничного буму на зламі XIX століття, коли поміщики та дрібна аристократія могли дозволити собі запрошувати модних французьких та італійських архітекторів. Ці архітектори віддавали перевагу цегляним або зробленим із тесаних колод будівлям, вкритим тиньком пастельних блакитних, рожевих і жовтих відтінків. Навіть у руїнах такі міста, як Полтава та Кременчук, здаються напрочуд світлими й сонячними після обшарпаної величі Москви.
У неділю українці беруться за майже нескінченну роботу з розчищення руїн. Кожна профспілка, спортивний клуб і молодіжна організація приблизно раз на місяць мобілізує своїх членів на суботник, або добровільну працю у вихідний день.
Ці заходи більше нагадують пікнік, ніж серйозну трудову акцію. Зазвичай біля тротуару стоїть вантажівка з гучномовцями, з яких лунають козацькі мелодії та такі популярні закордонні пісні, як The Atchison, Topeka and Santa Fe ("Атчисон, Топіка й Санта-Фе") і Tea for Two ("Чай для двох"). Темп роботи українців можна назвати лише неквапливим. Люди багато розмовляють і часто перериваються на чай за столиками з частуванням, які жінки виставляють просто на тротуарах. Більшість родин приводить із собою дітей. Вони проводять день, граючи в хованки поміж покручених металевих балок або в місцевий різновид гри в поліцейських і розбійників. Тут вона називається "партизани й фашисти". Здається, всі чудово проводять час.
У Києві є п'ять розкішних ресторанів, однак дозволити собі відвідувати їх, та й то лише зрідка, можуть тільки заможніші представники суспільства – науковці, інженери й технічні спеціалісти, генерали та впливові партійні діячі. Найпопулярніший із них – ресторан готелю "Інтурист", непривітна зала з гірчичного кольору стінами, де пара відвідувачів може отримати бутерброди із салямі та глечик пива приблизно за вісім доларів.
Молоді франти, які воліють залицятися до дівчат у жвавішій атмосфері, можуть повести їх до кафе-морозива на головній вулиці Києва. Це крихітне підвальне приміщення з вісьмома столиками, завжди переповнене галасливими солдатами й дівчатами, які хихочуть. Ще десятки людей чекають своєї черги на сходах зовні.
Якщо українцеві все-таки хочеться випити, він може придбати наперсток горілки за один рубль – приблизно десять американських центів – у вуличному кіоску на розі. У цих кіосках також продають солодке кавказьке вино, цукерки та полуничну газовану воду. Пів літра горілки обійдеться йому в шість доларів у гастрономі. Оскільки середня заробітна плата промислових робітників в Україні становить близько 35 доларів на місяць, мало хто може дозволити собі достатньо горілки для справжньої пиятики.
Розлучення отримати важко. За проституцію можуть засудити до п'яти років каторжних робіт.
Енергійних і старанних працівників щедро нагороджують медалями, а тих, хто виявляє достатню сталість, щоб пропрацювати на одному місці шість років або більше, заохочують такими відчутними й корисними винагородами, як сорокавідсоткова знижка на деякі покупки в гастрономах.
У Запоріжжі на подвір'ї розбомбленої лікарні, де працювала ремонтна бригада, встановили великий червоно-білий щит. На ньому було написано: "Працюй сьогодні краще, ніж учора; зроби завтра більше, ніж сьогодні". Коли я зайшов на подвір'я разом із міським головою та начальником міського будівництва, то побачив сімох робітників, які зручно розляглися в затінку цього щита. Вони спостерігали, як восьмий робітник неквапливо замішував бетон. Робітники дивилися на нас із невимушеною цікавістю, але ні вони, ні начальник будівництва, здавалося, не вважали, що наша присутність вимагає від когось негайно взятися до роботи. Не здавалося й те, що міський голова помічав у цій сцені щось незвичайне. Ця загальна млявість відображає як воєнну втому, так і нестачу майстрів та бригадирів.
В Україні після закінчення війни спекулянти стали майже такими самими заможними, як добре оплачувані чиновники, науковці та робітники-стахановці. Спекулянт їздить селами й скуповує надлишки яєць, сметани, ковбаси, солоних огірків, насіння соняшнику та курей із присадибних ділянок, які селянам дозволено обробляти самостійно, окремо від колгоспу. Потім він везе ці продукти на один із відкритих ринків.
Взагалі, в неділю, на ринках можна було купити різних речей. Ось декілька цін у Києві: щвейцарський годинник середньої якості – 1 000 рублів, пара шкіряних черевиків – 700, американська запальничка – 95, одна американська сигарета – 1 рубль, одна цукерка з американського армійського пайка – 2 рубля, жіночі труси зі штучного шовку – 160, молода курка – 50, фунт ковбаси – 175 рублів.
Мені розповідали, що ціни вільного ринку на велосипеди, постільну білизну, посуд, годинники та дзеркала впали приблизно на п'ятдесят відсотків, коли з Німеччини та інших окупованих країн почали надходити "репарації".
Мода стала в Україні цілком поважним заняттям. І чоловіки, і жінки тепер прагнуть виглядати якомога охайніше та елегантніше. Належним одягом для чиновника, який просувається службовими сходами, вважається строгий чорний або сірий костюм. Жіночий одяг зазвичай такий самий стриманий за кроєм і кольором, як чоловічий, і часто має сліди численних лагоджень. Але він майже завжди охайний.
Усі українські регулювальники дорожнього руху, яких я бачив, були жінками. У Києві дев'ять із десяти жінок-міліціонерок – блондинки, і майже всі вони вродливі.
Перукарі, яких тут і досі називають царським словом "майстри з виготовлення перук", мають багато клієнтів. Стрижка не вважається завершеною доки клієнта не обприскають одеколоном від пояса вгору.
Жінки, які стежать за модою, – студентки університетів, перекладачки, журналістки, лікарки – регулярно відвідують салони краси. Ці салони називають "американками", тобто "американськими жінками". Більшість із жінок щедро користується косметикою, яка знову з'явилася у вільному продажу. Але харчування, багате на крохмаль, і нестача гарячої води негативно позначаються на кольорі обличчя російських жінок.
Українці часто застуджуються. Основним засобом проти застуди є аспірин, змішаний із кофеїном. Ці ліки вважаються настільки сильними, що хворим, які їх приймають, радять обов'язково лягати в ліжко. Поширеним засобом лікування застуди, що супроводжується хворобами грудної клітки, залишається також застосування банок.
Ніде у світі діти не отримують більшої любові й турботи, ніж серед українців. Майже всі вони пухкенькі, жваві й добродушні. Я рідко чув, щоб хтось із них плакав. Нерідко мати годує дитину грудьми й на другому році її життя. Якщо жінка працює, а це майже завжди так, їй надають перерви, щоб вона могла відвідати місцеві ясла під час годування. Після того як мати погодує власну дитину, вона часто заробляє трохи додаткових грошей, наймаючись годувальницею до іншого немовляти. Українські пелюшки приблизно втричі більші за американські. Немовля загортають від шиї донизу й зав'язують так туго, що воно не може ворушити руками. Кілька акушерів цілком серйозно пояснювали мені, що так роблять тому, що зовсім маленька дитина може злякатися власних рук, коли махатиме ними перед обличчям, і це нібито здатне назавжди травмувати її нервову систему.
О шостій годині кожного ранку київська система гучномовного оповіщення будить населення сигналом підйому, що складається з перших дев'яти нот "Інтернаціоналу". Слухняні громадяни сонно підводяться з ліжок і співають у такт мелодії: "Вставайте, голодні й поневолені!"
Ігор САЛАМАХА, Обозреватель
Навесні 1946 року до Києва прибула місія Адміністрації допомоги та відбудови Об'єднаних Націй – United Nations Relief and Rehabilitation Administration (UNRRA). Основним завданням місії був контроль за розподілом американської допомоги Україні. Представники місії були в Києві, Харкові, Полтаві, Запоріжжі та інших містах. Разом з представниками UNRRA подорожував Джон Фішер – американський журналіст.
Повернувшись до США, він у жовтні 1946 в журналі LIFE опублікував репортаж під назвою "Україна", де поділився своїми спостереженнями про українців:"Українці – це техасці Росії. Вони переконані, що вміють воювати, пити, співати, їздити верхи й кохатися краще за будь-кого у світі. Вони вважають, що виграли війну практично самотужки, майже без допомоги решти Росії…
У Києві чи Харкові навряд чи пройдеш хоча б один квартал, не зустрівши людину без руки або ноги. Будь-який українець, військовий чи цивільний, який не має принаймні однієї медалі, почувається мало не голим. У багатьох по шість-сім медалей, і вони носять усі ці нагороди постійно. Я знав одного семирічного хлопчика, який щодня ходив до школи з двома медалями на залатаній сорочці: одну він отримав за допомогу партизанам, другу – за осколкове поранення, від якого в нього було зірвано три дюйми шкіри на голові.
В Україні чоловіки вищі на зріст, жінки вродливіші, коні й чарки для горілки більші, а їжа смачніша, ніж будь-де в Росії.
Велику кошлату козацьку шапку в Україні носять так само часто, як величезний стетсон на американському Південному Заході. Ще одна легенда – українська незалежність – очевидно, досі настільки жива, що непокоїть Кремль, хоча я й не зміг знайти жодних свідчень існування серйозного сепаратистського руху. природжені вершники.
Багато українських міст можна було б уявити перенесеними із Середземноморського узбережжя. Чимало будинків у них зведено під час великого пшеничного буму на зламі XIX століття, коли поміщики та дрібна аристократія могли дозволити собі запрошувати модних французьких та італійських архітекторів. Ці архітектори віддавали перевагу цегляним або зробленим із тесаних колод будівлям, вкритим тиньком пастельних блакитних, рожевих і жовтих відтінків. Навіть у руїнах такі міста, як Полтава та Кременчук, здаються напрочуд світлими й сонячними після обшарпаної величі Москви.
У неділю українці беруться за майже нескінченну роботу з розчищення руїн. Кожна профспілка, спортивний клуб і молодіжна організація приблизно раз на місяць мобілізує своїх членів на суботник, або добровільну працю у вихідний день.
Ці заходи більше нагадують пікнік, ніж серйозну трудову акцію. Зазвичай біля тротуару стоїть вантажівка з гучномовцями, з яких лунають козацькі мелодії та такі популярні закордонні пісні, як The Atchison, Topeka and Santa Fe ("Атчисон, Топіка й Санта-Фе") і Tea for Two ("Чай для двох"). Темп роботи українців можна назвати лише неквапливим. Люди багато розмовляють і часто перериваються на чай за столиками з частуванням, які жінки виставляють просто на тротуарах. Більшість родин приводить із собою дітей. Вони проводять день, граючи в хованки поміж покручених металевих балок або в місцевий різновид гри в поліцейських і розбійників. Тут вона називається "партизани й фашисти". Здається, всі чудово проводять час.
У Києві є п'ять розкішних ресторанів, однак дозволити собі відвідувати їх, та й то лише зрідка, можуть тільки заможніші представники суспільства – науковці, інженери й технічні спеціалісти, генерали та впливові партійні діячі. Найпопулярніший із них – ресторан готелю "Інтурист", непривітна зала з гірчичного кольору стінами, де пара відвідувачів може отримати бутерброди із салямі та глечик пива приблизно за вісім доларів.
Молоді франти, які воліють залицятися до дівчат у жвавішій атмосфері, можуть повести їх до кафе-морозива на головній вулиці Києва. Це крихітне підвальне приміщення з вісьмома столиками, завжди переповнене галасливими солдатами й дівчатами, які хихочуть. Ще десятки людей чекають своєї черги на сходах зовні.
Якщо українцеві все-таки хочеться випити, він може придбати наперсток горілки за один рубль – приблизно десять американських центів – у вуличному кіоску на розі. У цих кіосках також продають солодке кавказьке вино, цукерки та полуничну газовану воду. Пів літра горілки обійдеться йому в шість доларів у гастрономі. Оскільки середня заробітна плата промислових робітників в Україні становить близько 35 доларів на місяць, мало хто може дозволити собі достатньо горілки для справжньої пиятики.
Розлучення отримати важко. За проституцію можуть засудити до п'яти років каторжних робіт.
Енергійних і старанних працівників щедро нагороджують медалями, а тих, хто виявляє достатню сталість, щоб пропрацювати на одному місці шість років або більше, заохочують такими відчутними й корисними винагородами, як сорокавідсоткова знижка на деякі покупки в гастрономах.
У Запоріжжі на подвір'ї розбомбленої лікарні, де працювала ремонтна бригада, встановили великий червоно-білий щит. На ньому було написано: "Працюй сьогодні краще, ніж учора; зроби завтра більше, ніж сьогодні". Коли я зайшов на подвір'я разом із міським головою та начальником міського будівництва, то побачив сімох робітників, які зручно розляглися в затінку цього щита. Вони спостерігали, як восьмий робітник неквапливо замішував бетон. Робітники дивилися на нас із невимушеною цікавістю, але ні вони, ні начальник будівництва, здавалося, не вважали, що наша присутність вимагає від когось негайно взятися до роботи. Не здавалося й те, що міський голова помічав у цій сцені щось незвичайне. Ця загальна млявість відображає як воєнну втому, так і нестачу майстрів та бригадирів.
В Україні після закінчення війни спекулянти стали майже такими самими заможними, як добре оплачувані чиновники, науковці та робітники-стахановці. Спекулянт їздить селами й скуповує надлишки яєць, сметани, ковбаси, солоних огірків, насіння соняшнику та курей із присадибних ділянок, які селянам дозволено обробляти самостійно, окремо від колгоспу. Потім він везе ці продукти на один із відкритих ринків.
Взагалі, в неділю, на ринках можна було купити різних речей. Ось декілька цін у Києві: щвейцарський годинник середньої якості – 1 000 рублів, пара шкіряних черевиків – 700, американська запальничка – 95, одна американська сигарета – 1 рубль, одна цукерка з американського армійського пайка – 2 рубля, жіночі труси зі штучного шовку – 160, молода курка – 50, фунт ковбаси – 175 рублів.
Мені розповідали, що ціни вільного ринку на велосипеди, постільну білизну, посуд, годинники та дзеркала впали приблизно на п'ятдесят відсотків, коли з Німеччини та інших окупованих країн почали надходити "репарації".
Мода стала в Україні цілком поважним заняттям. І чоловіки, і жінки тепер прагнуть виглядати якомога охайніше та елегантніше. Належним одягом для чиновника, який просувається службовими сходами, вважається строгий чорний або сірий костюм. Жіночий одяг зазвичай такий самий стриманий за кроєм і кольором, як чоловічий, і часто має сліди численних лагоджень. Але він майже завжди охайний.
Усі українські регулювальники дорожнього руху, яких я бачив, були жінками. У Києві дев'ять із десяти жінок-міліціонерок – блондинки, і майже всі вони вродливі.
Перукарі, яких тут і досі називають царським словом "майстри з виготовлення перук", мають багато клієнтів. Стрижка не вважається завершеною доки клієнта не обприскають одеколоном від пояса вгору.
Жінки, які стежать за модою, – студентки університетів, перекладачки, журналістки, лікарки – регулярно відвідують салони краси. Ці салони називають "американками", тобто "американськими жінками". Більшість із жінок щедро користується косметикою, яка знову з'явилася у вільному продажу. Але харчування, багате на крохмаль, і нестача гарячої води негативно позначаються на кольорі обличчя російських жінок.
Українці часто застуджуються. Основним засобом проти застуди є аспірин, змішаний із кофеїном. Ці ліки вважаються настільки сильними, що хворим, які їх приймають, радять обов'язково лягати в ліжко. Поширеним засобом лікування застуди, що супроводжується хворобами грудної клітки, залишається також застосування банок.
Ніде у світі діти не отримують більшої любові й турботи, ніж серед українців. Майже всі вони пухкенькі, жваві й добродушні. Я рідко чув, щоб хтось із них плакав. Нерідко мати годує дитину грудьми й на другому році її життя. Якщо жінка працює, а це майже завжди так, їй надають перерви, щоб вона могла відвідати місцеві ясла під час годування. Після того як мати погодує власну дитину, вона часто заробляє трохи додаткових грошей, наймаючись годувальницею до іншого немовляти. Українські пелюшки приблизно втричі більші за американські. Немовля загортають від шиї донизу й зав'язують так туго, що воно не може ворушити руками. Кілька акушерів цілком серйозно пояснювали мені, що так роблять тому, що зовсім маленька дитина може злякатися власних рук, коли махатиме ними перед обличчям, і це нібито здатне назавжди травмувати її нервову систему.
О шостій годині кожного ранку київська система гучномовного оповіщення будить населення сигналом підйому, що складається з перших дев'яти нот "Інтернаціоналу". Слухняні громадяни сонно підводяться з ліжок і співають у такт мелодії: "Вставайте, голодні й поневолені!"
Ігор САЛАМАХА, Обозреватель
| Читайте також |
| Коментарі (0) |