Сорокаріччя арештів 1972 року
Газета «Радянська Україна» 15 січня 1972 року повідомила: «Органами Комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР за проведення підривної антирадянської діяльності заарештовано туриста з Бельгії Ярослава Добоша. Ведеться слідство». Тим часом уже 12 січня Україною прокотилася чергова хвиля арештів молодої української інтеліґенції. КГБ здійснював масштабну операцію «БЛОК», спрямовану проти українського національного руху.
Безпосереднім приводом для арештів стало затримання на станції Чоп 4 січня громадянина Бельгії, члена "Спілки Української Молоді" Ярослава Добоша: він намагався вивезти за кордон «один антирадянський документ» (як згодом з΄ясувалося, це була фотоплівка «Словника рим української мови», якого на допомогу поетам склав Святослав Караванський, тоді політв΄язень).
Наступне повідомлення з΄явилося аж 11 лютого одразу в трьох газетах – «Радянська Україна», Правда Украины» і «Вечірній Київ»: “Органами Комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР за проведення на території республіки ворожої діяльності заарештовано підданого Бельгії Добоша Ярослава. Попереднім слідством встановлено, що Добош прибув для виконання злочинного завдання зарубіжного антирадянського центру ОУН, що перебуває на утриманні імперіалістичних розвідок і використовується ними в проведенні підривної діяльності проти Радянської держави. За проведення ворожої соціалістичному ладові діяльності і в зв’язку з справою Добоша притягнуті до кримінальної відповідальності Світличний І.О., Чорновол В.М., Сверстюк Є.О. та ін. Слідство триває”. Саме так, «Чорновол».
А за «та ін.» тоді вже стояли заарештовані 12 січня в Києві поет Василь Стус, хімік Зіновій Антонюк, недавно звільнений Данило Шумук, лікар Микола Плахотнюк, кібернетик Леонід Плющ, учителі Олесь Сергієнко та Іван Коваленко; у Галичині видавець самвидаву Іван Гель, поетеса Ірина Калинець, письменник Михайло Осадчий, художниця Стефанія Шабатура. Незабаром, 20 січня, був заарештований священик Василь Романюк (згодом Патріарх Володимир); 20 лютого – поет Микола Холодний; 21 лютого – інженер Василь Долішній на Франківщині; 18 квітня літературознавець Іван Дзюба, 11 травня психіатр Семен Ґлузман, 18 травня філолог Надія Світлична в Києві. 25 травня у Львові покінчив самогубством видавець самвидаву інженер Мар΄ян Гатала. 21 червня в Харкові заарештовані інженери Анатолій Здоровий та Ігор Кравців; 6 липня філософи Василь Лісовий і Євген Пронюк у Києві; 13 липня викладачі Кузьма Матвіюк та Богдан Чорномаз в Умані; 11 серпня поет Ігор Калинець у Львові; 17 листопада поетеса Ірина Сеник у Бориславі, 9 грудня – лікар Лідія Гук у Скадовську, 31 січня 1973 року – робітник Гриць Маковійчук у Кременчуці, 19 лютого 1973 року заарештували Степана Сапеляка, а 24 лютого Володимира Мармуса – лідера юнацької групи у с. Росохач біля Чорткова, відтак ще сімох їхніх друзів; 5 березня 1973 року дійшла черга й до автора цих рядків, а 28 березня у Львові затримали зо три десятки юнаків з Українського національно-визвольного фронту (УНВФ, судили двох студентів: Зоряна Попадюка та Яромира Микитка). У березні ж на Коломийщині заарештували 5 членів «Спілки української молоді Галичини» на чолі з Богданом Гриньківим.
Ще 6 грудня 1971 року в Одесі була заарештована мікробіолог Ніна Строката-Караванська, її посправник поет Олекса Різників сидів уже від 11 жовтня. Одне слово, список сягнув понад сотню осіб.
Добош після належної "обробки" показав, що зустрічався у Львові та в Києві і "обмінявся інформацією" з кількома шістдесятниками.
Примітивна авантюра зі "шпигунськими" пристрастями закінчилася його прес-конференцією 2 червня, ретельно опрацьований звіт про яку республіканське телебачення показало 5 червня, а газета «Радянська Україна» опублікувала старанно зредагований звіт під назвою “Українські буржуазні націоналісти – найманці імперіалістичних розвідок: прес-конференція в Києві”. Після неї Добоша «видворили» з СРСР. На першій же прес-конференції він відмовився від свідчень, які дав під погрозами в слідчому ізоляторі КГБ та перед журналістами в Києві.
Нікого з заарештованих українців не звинуватили в жодному «шпигунстві» чи «зраді батьківщини» – лише в «антирадянській агітації й пропаганді» (ст. 62 КК УРСР), що виявилася у розповсюдженні критичної щодо існуючого ладу літературі «самвидаву».
І жодна з вище згаданих газет досі не вибачилася за наклеп.
А за тими арештами стояли сотні обшуків, тисячі людей були стероризовані викликами в КГБ та допитами.
Це справді не були ані підпільники, ані якимось чином організаційно пов'язані між собою люди (окрім трьох згаданих локальних юнацьких груп). Їхні осередки діяли на основі міжособистісних стосунків. Та коли докупи сходиться так багато таких талановитих, розумних, славних людей, то щось із цього мало бути, сказав якось Євген Сверстюк. Уже фактично існувала інфраструктура виготовлення та розповсюдження позацензурної літератури – самвидаву, особливо з появою 1970 року машинописного журналу "Український вісник" (редактор В.Чорновіл). Євген Пронюк ще 1964 року поширив анонімну статтю “Стан і завдання Українського визвольного руху (неповні тези для обговорення)”, де ставив на обговорення питання про створення підпільної політичної організації. Ідея не була підтримана середовищем шістдесятників, бо це означало б швидке викриття, закриті судові процеси зі смертними вироками, посилення реакції.
У самвидаві шістдесятників прямо не ставилось питання про зміну державного ладу, про вихід України зі складу Союзу РСР. Це був рух просвітницький, який ставив за мету пробудження національної свідомості та подолання страху, посіяного репресіями минулих десятиліть. Але, діючи в рамках існуючої системи, шістдесятники відновлювали суму соціяльно-психологічних якостей інтеліґенції: природну самоповагу, індивідуалізм, орієнтацію на загальнолюдські цінності, неприйняття несправедливості, повагу до етичних норм, до права й законності. У цьому середовищі панувала висока культурна і моральна атмосфера, чутливість до нових ідей. Воно протистояло як офіційній тоталітарній ідеології, так і примітивізмові. Воно об'єднувало людей різних поглядів і національностей, які, однак, ніколи не оголошували один одного ворогами, тому що в той час усім однаково потрібна була свобода, а державна незалежність України, про яку вголос не говорили, але мали на увазі, уявлялася ймовірним ґарантом такої свободи. Епоха старанно культивованої безликої маси і тотального страху поволі відступала – відроджувалась Особистість. ("Ти знаєш, що ти – людина?" – спитав Василь Симоненко ще не початку 60-х). Культурницькі вимоги Особистості неминуче переростали в рух політичний, антиімперський, оскільки колоніяльне становище було основною причиною нищення української культурної самобутности. Поезія Василя Симоненка була, можливо, найпершим виразним свідченням цього доростання до політичних вимог: "Народ мій є. Народ мій завжди буде. Ніхто не перекреслить мій народ". Це був моральний, етичний спротив блискучої когорти Особистостей, які вже здатні були розгорнути великий національно-визвольний рух. Це розуміла й колоніальна влада – і з її точки зору удару по шістдесятниках було завдано дуже вчасно.
Український самвидав перетинав кордони. Він звучав по радіо "Свобода", виходив іншими мовами. Він розхитував імперію, яка вже не витримувала ідеологічної, економічної та військової конкуренції з демократичним Заходом і мусила втягуватися в процес "відпруження".
28 червня 1971 року ЦК КПРС потаймиру ухвалив постанову “Про заходи протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріялів”, яку через місяць продублював ЦК КПУ, додавши “місцевого матеріялу”.
Затівався “ґенеральний погром”. Політбюро ЦК КПРС 30 грудня 1971 року постановило розпочати всесоюзну кампанію проти самвидаву з метою зруйнувати інфраструктуру його виготовлення та розповсюдження. Для українського руху розіграли цей примітивний детектив зі "шпигунськими пристрастями"…
Майже всі провідні діячі шістдесятництва дістали максимальний реченець – 7 років ув'язнення в таборах суворого режиму та 5 років заслання – й етаповані за межі Батьківщини – у Мордовію та Пермську область Росії, потім на заслання в Сибір та в Казахстан. Найупертіші були запроторені до психіятричок (Микола Плахотнюк, Леонід Плющ, Василь Рубан, Борис Ковгар, Михайло Якубівський, Ганна Михайленко…).
Фізично розгромивши шістдесятників, Москва розгорнула безпрецедентну експансію на Україну, прагнучи цілковито ліквідувати її мовну, культурну та історичну національну ідентичність. Робилося це через знищення україномовної системи освіти, газет та журналів, політичні чистки. Унаслідок цього величезні маси української людности у своїй національній і людській самосвідомості опустилися нижче нуля: вони стали соромитися й цуратися свого українства. Вони перестали вчити своїх дітей української мови. Ще одне таке покоління – і рятувати Україну вже не було б кому і не було б для кого...
Суспільна атмосфера після арештів 1972-73 рр. була гнітючою. Поодинокі спроби протестувати проти арештів присікалися щонайжорстокіше. Так, перекладач Микола Лукаш запропонував ув΄язнити себе замість Івана Дзюби. Йому пригрозили психіятричкою і перестали публікувати його переклади. Філософ Василь Лісовий 5 липня 1972 року подав до ЦК КПУ “Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України”, який закінчувався так:
“Зважаючи на умови, в яких подається цей лист, мені важко вірити в конструктивну реакцію на нього. Хоч я не виступаю ні в ролі відповідального, ні в ролі свідка, ні в ролі якимось чином причетного до тієї справи, що нині іменується “справою Добоша”, після подання цього листа я безперечно опинюся в числі “ворогів”. Мабуть, це й правильно, бо Добоша звільнено, а “справа Добоша” – це вже просто справа, обернена проти живого українського народу і живої української культури. Така “справа” дійсно об’єднує всіх заарештованих. Але я вважаю себе теж причетним до такої справи – ось чому прошу мене також заарештувати і судити”.
Наступного дня його “прохання” було задовільнене. З кипою нерозкладених машинописних відбитків листа, призначеного для розповсюдження (біля 100 екземплярів), 6 липня був заарештований Євген Пронюк, 5 березня 1973 року в цій справі заарештований Василь Овсієнко. Василь Лісовий за лист на захист заарештованих дістав 7 років ув΄язнення та 3 р. заслання.
Усіх, хто не давав показів проти заарештованих і виявляв найменші ознаки співчуття до них, звільняли з роботи (відома «чистка» академічних інститутів: Михайло Брайчевський, Олена Апанович, Олена Компан, Василь Скрипка, Микола Роженко, Світлана Кириченко, Ярослав Дзира, Сергій Кудря та ін.). Інших викидали з черг на квартири, їх самих або їхніх дітей не допускали до вищої освіти або виключали з інститутів, їм закривалися будь-які можливості службового зростання і творчого оприлюднення (друк, виставки тощо). Як відродження 20-х років справедливо називають розстріляним, так відродження 60-х – задушеним. Хто хотів вижити – мусив принизливо каятися (Зіновія Франко, Микола Холодний, Леонід Селезненко, Іван Дзюба, Василь Захарченко), інші – писали криводушні пасквілі на своїх недавніх друзів або закордонних "українських буржуазних націоналістів – найманців іноземних розвідок", вичавлювали з себе фальшиві оди на честь душителів своєї батьківщини (Іван Драч, Дмитро Павличко), окремі не витримували задушливої атмосфери і спивалися (Михайло Чхан), накладали на себе руки (Григір Тютюнник), найстійкіші – надовго йшли у "внутрішню еміґрацію" (Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська, Валерій Шевчук), або й справді еміґрували в Росію (Лесь Танюк, Павло Мовчан).
Назагал же покоління шістдесятників не осоромило свого козацького роду. Випадки морального падіння і каяття, щоб купити свободу, попри шалений тиск, були вкрай рідкісними. Тут слід віддати належне КГБ: він добирав у концтабори – на цю новітню Січ Запорозьку – високоякісні кадри.
Шістдесятники продовжили свою боротьбу і в неволі, пишучи заяви й протести, які вислизали з неволі і звучали по радіо «Свобода», голодівками й страйками борючись за статус політв'язня, захищаючи свою людську гідність – а отже й честь цілої нації. Зокрема, з ініціятиви "зеківського ґенерала" В΄ячеслава Чорновола ми відзначали 12 січня День українського політв'язня голодівками і протестами. Нас підтримували політв΄язні інших національних громад – литовці, вірмени, євреї, російські демократи, старше покоління політв΄язнів – повстанці, які чесно і мужньо досиджували свої 25-літні терміни і мали в таборах авторитет найстійкіших борців.
Термін «в΄язень сумління» набув справжнього змісту: кожен міг вийти на волю, потоптавши власне сумління. Шістдесятники заслужили моральної підтримки демократичного світу. Через них світ довідався про Україну, яка бореться, – і став їй допомагати. Адже світ поважає країни, які засвітилися духовними проявами.
Незалежність не впала нам із Неба. Це шістдесятники, а через 5 років після їх арешту Українська Гельсінкська Група, у час краху світової колоніяльної системи поставили українське питання у контекст протиборства тоталітарного СРСР і демократичного Заходу – і разом з іншими чинниками подолали Імперію Зла, здобули свободу і незалежність. Ще 1981 року відомий американський дослідник політичної думки Іван Лисяк-Рудницький відзначив:
...підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації. Їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи. Українські дисиденти вірять, що правда свободи переможе. Тим, кому пощастило жити у вільних країнах, не личить вірити менше".
Ці останні слова стосуються Тебе, молодий сучаснику. Чи скористаєшся Ти здобутою свободою, чи готовий Ти прийняти естафету особистого прямостояння і самонаповнення України українським змістом?
Бо нинішня влада пропонує Тобі жити в Україні – але без України...
Василь ОВСІЄНКО, Харківська правозахисна група.
8 січня 2012 року.
| Читайте також |
| Коментарі (2) |
|
| |
0
