Скриплять солом'яні двері...

Востаннє щось із цих записок друкувала тут першого квітня.Залишків лютого і цілого березня мені вистачило, аби зрозуміти, що всередині цієї війни - мільйони маленьких особистих воєн, коли на кону кожне життя з його минулим, нинішнім і візіями майбутнього. І те, що тобі видається значущим, водномить розсипається, коли ти бачиш чи чуєш про смерті багатьох людей...

Так склалося, що я захворіла. Біль терпіти можна було, не лишалося сил на саме терпіння.Врешті, сім десятків літ за плечима - щедрий дарунок долі. Звикши в усьому покладатися на себе, понад усе боюся тілесної слабкості, коли все в тобі - і хода, і подих видають безсилля, а це значить - залежність від інших.А я ж прошу в Бога, аби й смерть моя обтяжувала лише мене. Втішало, що ми з чоловіком не зірвалися з дому, не поїхали в інші, ближні чи дальні краї, і Київ є нашим домом і нашою найбільшою підтримкою. Літні люди порятунку чекають від свого дому.Від тих двох стін, що, начебто, рятівні.

В моєму випадку знадобилася ще й хірургія. Мені було важко і я, сплакнувши, зваживши і подумавши, подякувала всім, хто робив моє життя прекрасним і побажала собі легкого прощання з ним. У мене багато разів так траплялося, що останнє слово я чула (бачила) через сон. На станції метро "Золоті ворота" я намагалася піднятися сходами, але не могла, бо втрапила в цілу колону чоловіків в одностроях, красивих і зосереджених, чистих і красивих якоюсь спокійною досконалою вродою. Як я не намагалася стати між ними чи поруч, вони просто йшли і їхня хода легко відсторонювала мене й не давала йти з ними. Мене не відкинули й не відштовхнули - я не вписувалася в їхній стрій, їхній простір, їхній час...Вранці я тихенько зрозуміла, що світові й Богові є про кого думати і дбати, тож не слід мені просити для себе якихось пільгувань і милостей. Жити, поки живеться. Працювати, бо хтось же має робити те, що для тебе багато важить, навіть коли інші цього не бачуть. Навіть коли тебе хочуть знищити, принизити, відштовхнути.

Думка, навіть власна, переконує тебе тоді, коли вона знаходить словесну одіж. Ладну і властиву тобі. Ясно ж, що годилися не пафосні заклички на кшталт "хто, як не ти, і коли, як не сьогодні?!", якими я грішила в своєму газетярстві часів перебудови. Мій вік, відміряний мені час потребує інших слів. І я знайшла словесне вбрання для свого болю і для свого життя. В казці. Зізнаюся, я й досі читаю казки. Наразі - Чернігівські. Одну, всім відому казку, чернігівський казкар, пересіяв загадковим рядком:"Скриплять солом'яні двері". Ну ось так: "взявся дід за ріпку, баба за діда, внучка за бабу...Скриплять солом'яні двері..." І читала я це в той час, коли Чернігівщина люто протистояла катам-москалям, аж доки не викинула їх зі своєї землі.

Скриплять солом'яні двері. Важко звичайним людям, часто над силу людську, а вони тримаються, бо скрип солом'яних дверей про різне попереджає. А здебільшого про те, що скільки сили в тобі душевної - настільки ти й встоїш. Як можеш, так і стій. Як умієш, так і живи. Будьмо як бджілки в рою, що завис між небом і землею, але кожна бджола невтомно працює крильцями і разом вони народжують живильний вітерець, який рятує рій і матку в ньому.

Хтось подумає: про що це вона? Я про те, що кожен має працювати крилами.
Працювати душею. Ми це вміємо. Навіть коли здається, що зозулі втомлюються нам кувати і навколо вас байдужа тиша, прислухайтеся :
скриплять солом'яні двері. НЕ втомлюються і вам не дадуть.

Любов ГОЛОТА