Шевченків «Заповіт» «І мертвим і живим і ненародженм…». Чи виконуємо?
Вже 150 років як поховали Кобзаря і майже стільки, як перепоховали на Чернечій горі «серед степу широкого/на Вкраїні милій». Поховали й повставали, неодноразово, – і на початку минулого століття і в середині. Та кайдани розірвати не судилося. Вони якось самі впали на межі тисячоліть і до сих пір цей проіржавілий брухт плутається під ногами. А волю, в тому числі й українську, здебільшого окропляли реальною, не метафоричною, кров’ю чомусь грузини (квітень 89-го), литовці (січень 90-го). «Вражою злою кров’ю» з часів Шевченка і до інших днів свою волю регулярно кроплять звитяжні кавказькі горці.
Найукранськіший з українських президентів укупі з іншими політичними одинаками-самогубцями за крок від новітньої Руїни не чують вистражданих Тарасових благань: «Обніміться ж …», бо «премудрих/Немудрі одурять!». Як у воду дивися Тарас.
Табачніки, Крамарі, Шінкарі, Арєндарі, Рєзніки, Вінокури, Вінніки, Лєкарі, Алєйніки обсіли всі владні щаблі. Підпирають цю, за московськими шаблонами збиту, владну драбину Драчі, Скорики, Ступки, Толочкі і, як не прикро, юніори-прагматики Стуси, Чорноволи, Лубківські, Каськіви…
Письменника, що чи не перший наблизився до правдивого висвітлення трагічної долі тих, хто «душу й тіло поклали за нашу свободу» цьковано і звинувачено у антисемітизмі регіональними «смотрящімі» від культури. Якщо проковтнемо, наступним може стати і Шевченко, який, як відомо, був не надто сентиментальний у виразах, виступаючи проти національно-соціальних утисків своїх земляків.
Діючій владі, як зрештою і будь-якій, категорично непотрібен Шевченко-борець, бунтар духу, незгодний. Новоявлені регіональні шевченкознавці ліплять з Шевченка образ такого собі стильного денді, завсігдатая елітних пітербурзьких і московських салонів, улюбленця праздної публіки. На пару з рефлексуючими патріотами заходилися здирати з Кобзаря брендового козацького кожуха і папаху (побиті міллю і «фу», як не модньо!), натомість натягують панталони і фрак. Ну чисто естет вам, та й годі!
Без зайвої фамільярності, з російською прямотою висловився на адресу Шевченка та й українців взагалі «велет» їхньої культури, нобелівець Бродській, той що Іосіф: «С Богом, орлы и казаки, гетьманы, вертухаи,/Только когда придет и вам помирать, бугаи,/Будете вы хрипеть, царапая край матраса,/Строчки из Александра, а не брехню Тараса».
Щось не пригадується адекватної відповіді українських інтелектуалів. Напевно й Нобелівському комітету було б цікаво ознайомитися з перлами свого лавреата.
На черзі й Богдан. Такий собі Гордон, той що Алєксандр, в журналі Інституту Юдаїки, «Єгупець» № 16 (Київ) висловився не менш відверто: «Через эту площадь (Софіївську) киевские евреи шли в Бабий Яр, в направлении которого знаменательно указывает булава обер-истребителя евреев. Если бы не примитивная техника, воссоединитесь Украины и России смог бы конкурировать з Гитлером по числу уничтоженных евреев». Внятної відповіді на розтиражовану хвору уяву автора українці не почули.
Актуальними залишаються Тарасові слова і з приводу нашої господарської діяльності. Колись «на Січі мудрий німець» картопельку вирощував, а сьогодні на Херсонщині мудрий швед культивує томати і виготовляє чи не найкращі в Європі кетчупи. Не судилося шведам під Полтавою, склалося у Таврійських степах (послідовність, гідна наслідування).
А у нас на своїй землі усе ніяк не складається – перша хвиля трудової міграції, друга, третя, четверта, – безперервне тобі цунамі. «А ви претеся на чужину, шукати доброго добра». І безкомпромісно-безжальне: «Ох, якби то сталось, щоб ви не вертались/ Щоб там і здихали». Жорстко, навіть жорстоко. А як же покинуті ними недоглянуті діти, а як безпорадні старенькі батьки»?
Але найбільш застерігає Тарас теперішніх товстосумів-скоробагатьків: «Схаменіться! будьте люди,/ Бо лихо вам буде». Нагадує, що суд може бути і народний, і тоді не допоможуть ані наймані судді, ані прокурори: «Настане суд, заговорять/І Дніпро, і гори!/І потече сторіками/Кров у синє море…».
Знову жорстко, навіть жорстоко. А що поробиш, якщо у цій країні до посполитих вперто не дослухаються?
Неспокійна душа Шевченка серед нас. Буквально. І це не містика, коли вона голосом пожежного попередження намагається не допустити цьогорічного принизливого лауреатства. І скільки б не служили панахид за упокій бентежної душі Тараса, допоки не виконаємо «Заповіт» «І мертвим і живим і ненародженим…» вона не «полине до самого Бога».
Післямова:
Чернігівці в день пам’яті Кобзаря на деснянській кручі згадували його «Заповіт» і залишали собі томик на згадку, на подальше життя. Долучився до того культурно-мистецький центр «Інтермеццо».
Текст: Олекса Пекур
Фото та відео: Ясь Олешко
| Коментарі (0) |