Річниця моєї служби

Випадково глянув на дату... І відчув тиск у грудях. Рік. Рівно рік я у ЗСУ. Я й зараз пам'ятаю той день. Стройова 72-ї бригади - оформлення. Речовий склад - отримав форму, яку дали. Дорога в частину. Знайомство з ротним. КСП роти. Представлення взводному. Знайомство зі старшиною. Поселення. Знайомство з хлопцями, з якими став служити...

Я був неймовірно наївний. Ні, я не вірив у "2-3 дні, максимум місяць" за Арестовичем. Але я всеойоз вважав тоді, що все завершиться до кінця літа. Що буде як у Фінську війну - Москва охреніє від втрат...

Не охреніла. Вже рік я в армії. І службі моїй кінця-краю не видно. Нині все навпаки. Чимало знайомих наслухалися Буданова і Подоляка і вірять у перемогу до кінця літа. А я вже подумую про зимову форму на наступну зиму. Думаю, доведеться служити.

Перебираю згадки. Рік зовнішнього пілота БПЛА на фронті. Слобожанщина. Вічна втома, висинався я дорогою на польоти і дорогою з польотів. Район Бахмуту. Работа з відчайдушною але дуже результативною польотною групою АрміїСОС. Російські РЕБи яким нема рівних. РЕБи бувають паршиві, дуже паршиві, як під Бахмутом - і свої. Загибель літака. Виїзди на польоти з "Мавіками". Обстріли, сидіння в підвалах. І польоти, польоти... Пульт коптера, планшет з "Кропивою", пакет сухпаю, автомат...

Район Вугледару. Павлівка - ще наша, я з коптером пройшов її з кінця у кінець. Вугледар - безлюдний і вже добряче поруйнований. Польоти "Мавіком". Міни що лягали в 7-10 м. Вибухи снарядів поруч. Бруствер, який прямо наді мною рознесло чергою з БМП.

Отримання нового літака "Валькірія" - низький уклін "Справі громад" і особисто Юрію Бірюкову і Діані Петреня. Вони повернули мені крила. Низький уклін волонтерам Вікторії Хамаза окремо, і Микиті Соловйову з "Демсокири". За літаки. Безпілотники в тих краях живуть недовго, і часто єдиним джерелом здобути очі з неба для бригади були і є волонтери.

Нас давили радіохвилями. По наших бортах стріляла ППО. По нас самих била російська артилерія. Ми згортали позиції коли рвалося в деревах напроти. Але наші апарати проривалися на території зайняті ворогом. Ми знімали. Ми дізнавалися. Ми повідомляли. Ми корегували.

Я згадую товаришів з бригади Чорних запорожців, які й зараз під Вугледаром. Мого взводного, мого сержанта. Хлопців з якими жили під одним дахом. Не з усіма у мене склалися стосунки, що було те було. Але не хочу я згадувати лихе. Було багато гарного, кожен мав свої недоліки і свої переваги. Ті хлопці і дівчата були різні і кожен своєрідний. Але всі вони справжні. Їм не треба доказувати їхній патріотизм і їхню мужність. Хай доказують ті хто там не був.

Була розмова. Пропозиція піти працювати інструктором БПЛА - я вже був інструктором льотної підготовки на АрміїСОС. Слова про те що літати важливо, а готувати тих хто уміє літати ще більш важливо. Що армія потребує зовнішніх пілотів. Сумніви. Рішення. Перевод.

І перша група курсантів. Учбова програма яку клепали на ходу. Імпровізації. І бажання передати досвід. Показати, що знаємо ми - і пояснити, що ми теж не можемо знати всього. Ніхто не може. Кращий досвід з усіх можливих - власний.

А тут як колуном між очі - відміна доплати. Знимати житло, заправляти і ремонтувати машину, купувати розходники для занять - і все за оклад солдата. Отак.

Минув рік. Життя робило круті повороти і продовжує їх робити. Скільки мені ще служити? Куди мене занесе ще через місяць? Я не знаю. Я знаю інше. Так, цей рік я займаюся не тим чим хотів би. Так, крик сержантів. Так, паршиве забезпечення. Так, обстріли. Втома до виснаження. Усвідомлення, що мені вже не двадцять і що під броніком дохнеш. Але, знаєте? Я задоволений тим що робив і роблю. За цей рік я побачив достатньо. Зруйновані хати. Людей, що змушені тікати покинувши все. Я не хочу аби це пішло далі. Я працюю аби зупинити потворні пазурі "русскава міра".І я вірю в перемогу.

Ми це зробимо. Ми - недосконалі, не надто героїчні на вигляд. Але - готові працювати. Цей рік був дуже непростий. Але він точно не був даремний.

Дмитро "Калинчук" - ВОВНЯНКО