Мушкетик замість Милорада Павича у забічному селі
Мешкаю, як каже мати, у «забічному селі» під Києвом.
І чи не щотижня — зазвичай у святу неділю — несу до хати нову «в’язку» «прочотних» (знов мамине слово!) книжок. Де б не жив, куди би не закинула доля – першим ділом іду записуватись у тамту бібліотеку.
Ще з нашої сільської школи, відколи навчився читати – все життя з «прочотними» книжками. Беру приклад з мами і покійної бабці Уляни, котра в 93 роки чекала – аж руки їй свербіли – кожної суботи, щоби першою (!) в родині вхопити до рук райгазету, всю вздовж і впоперек перечитати, а потім смачно «переказувать неграмотним», котрі — не до читання…
В бібліотеці «забічного села» читаю не те, що «підсовують», а скрупульозно вибираю книжки як парубок дівчину. Цього разу також — новій раптом бібліотекарці – називаю письменників зі свого списку на папірці. Там – Мілорад Павич і його «Хозарський словник», Іво Андрич, «Проклятий двір» і Маріо Варгас Льйоса – «Місто і пси» або «Витівки кепського дівчиська»…
Бібліотекарка — жінка років сорока — скрушно похитує головою і, не приховуючи невдоволення і здалося — навіть роздратування, понурим голосом відповідає:
— Добре.., піду зараз пошукаю, подивлюсь по каталогу.
— Перепрошую, — кажу. – У мене таке враження, що я вас чимось засмутив і навіть опечалив.
– Засмутили! І не ви один. Цілий Божий день сьогодні всі мене засмучують. Всім сьогодні подавай як не вашого Павича і Льйосу, так Хемінгуея чи Габріеля Маркеса, чи Ремарка, чи Коельйо, чи врешті Руставелі й Пушкіна, але тільки не своїх. Не спитали за весь день бодай жодного українського письменника…
Я був спантеличений.
— Ну, так – «чужому научайтесь»…
— Але ж – «і свого не цурайтесь»…
— Добре, — кажу. – Тоді що б ви мені порадили із нашого, рідного, українського, золотого письменства? Кажіть! Льйоса зачекає…
— Та хоча б того ж таки Юрія Мушкетика!
Я подивився їй у вічі — вже радісніші й потеплілі — зробив паузу і відповів:
— А давайте! Тільки не «Позицію». «Позицію» я вже читав…
Вдома нетерплячими руками, як покійна моя бабця райгазету, відкрив книжку Юрія Мушкетика, запропоновану патріотичною бібліотекаркою.
І, о диво, ніби магія якась – на чистих сторінках поперед титульної сам Юрій Мушкетик, власноруч, з далеких днів, писав — і мені також — побажання…
Книжка «зачитана», «потріпана» (і це чудово!), видана ще в «ті часи», 1989 року, видавництвом «Радянський письменник», небаченим нині накладом 65 (!) тисяч примірників, за ціною 1крб. 60 коп. Називається – «Селена».
Читання «наніч» «Селени» затягнулося.
І урвалось, як бува завжди у мене з файними книжками – «падінням» на ніс з окулярами, і невеликим переляком. А далі, вночі, перед самим ранком — бо лиш тоді я зримо пам’ятаю сни — привиділась… бібліотекарка!
Вона мило мені посміхалася. Вона була чарівною і навіть сексуальною, чого в бібліотеці я не роздивився. Тепер бачив не лише очима, а відчував ще чимось, перед самим ранком…
Леонід ІСАЧЕНКО, «ГРІНЧЕНКО-інформ»
І чи не щотижня — зазвичай у святу неділю — несу до хати нову «в’язку» «прочотних» (знов мамине слово!) книжок. Де б не жив, куди би не закинула доля – першим ділом іду записуватись у тамту бібліотеку.
Ще з нашої сільської школи, відколи навчився читати – все життя з «прочотними» книжками. Беру приклад з мами і покійної бабці Уляни, котра в 93 роки чекала – аж руки їй свербіли – кожної суботи, щоби першою (!) в родині вхопити до рук райгазету, всю вздовж і впоперек перечитати, а потім смачно «переказувать неграмотним», котрі — не до читання…
В бібліотеці «забічного села» читаю не те, що «підсовують», а скрупульозно вибираю книжки як парубок дівчину. Цього разу також — новій раптом бібліотекарці – називаю письменників зі свого списку на папірці. Там – Мілорад Павич і його «Хозарський словник», Іво Андрич, «Проклятий двір» і Маріо Варгас Льйоса – «Місто і пси» або «Витівки кепського дівчиська»…
Бібліотекарка — жінка років сорока — скрушно похитує головою і, не приховуючи невдоволення і здалося — навіть роздратування, понурим голосом відповідає:
— Добре.., піду зараз пошукаю, подивлюсь по каталогу.
— Перепрошую, — кажу. – У мене таке враження, що я вас чимось засмутив і навіть опечалив.
– Засмутили! І не ви один. Цілий Божий день сьогодні всі мене засмучують. Всім сьогодні подавай як не вашого Павича і Льйосу, так Хемінгуея чи Габріеля Маркеса, чи Ремарка, чи Коельйо, чи врешті Руставелі й Пушкіна, але тільки не своїх. Не спитали за весь день бодай жодного українського письменника…
Я був спантеличений.
— Ну, так – «чужому научайтесь»…
— Але ж – «і свого не цурайтесь»…
— Добре, — кажу. – Тоді що б ви мені порадили із нашого, рідного, українського, золотого письменства? Кажіть! Льйоса зачекає…
— Та хоча б того ж таки Юрія Мушкетика!
Я подивився їй у вічі — вже радісніші й потеплілі — зробив паузу і відповів:
— А давайте! Тільки не «Позицію». «Позицію» я вже читав…
Вдома нетерплячими руками, як покійна моя бабця райгазету, відкрив книжку Юрія Мушкетика, запропоновану патріотичною бібліотекаркою.
І, о диво, ніби магія якась – на чистих сторінках поперед титульної сам Юрій Мушкетик, власноруч, з далеких днів, писав — і мені також — побажання…
Книжка «зачитана», «потріпана» (і це чудово!), видана ще в «ті часи», 1989 року, видавництвом «Радянський письменник», небаченим нині накладом 65 (!) тисяч примірників, за ціною 1крб. 60 коп. Називається – «Селена».
Читання «наніч» «Селени» затягнулося.
І урвалось, як бува завжди у мене з файними книжками – «падінням» на ніс з окулярами, і невеликим переляком. А далі, вночі, перед самим ранком — бо лиш тоді я зримо пам’ятаю сни — привиділась… бібліотекарка!
Вона мило мені посміхалася. Вона була чарівною і навіть сексуальною, чого в бібліотеці я не роздивився. Тепер бачив не лише очима, а відчував ще чимось, перед самим ранком…
Леонід ІСАЧЕНКО, «ГРІНЧЕНКО-інформ»
| Читайте також |
| Коментарі (0) |